СПАДКОВIСТЬ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Олена ТАРАСЕНКО

20 лютого 23:02

403

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Вітер хитає голі дерева, вони недоладно схиляються то в один бік, то в інший… Несинхронно, як шестикласники на фізкультурі. Знаєте, коли їх примушують на початку уроку робити зарядку, а вони всім своїм єством демонструють, що виказують велику честь, підносячи руки та ледь схиляючись ліворуч-праворуч. Зазвичай учні це роблять асинхронно, із млосними виразами на обличчі. Точнісінько як ці гілляки.

Вітрові набридло гойдати капосні дерева і він заходився куйовдити хмари. Доволі швидко пороздирав велике сиве полотно на клапті й погнав їх геть. Скидалося, що то не хмари, а важкий сірий дим… Часом крізь той дим проглядало маленьке блякле сонце. Визирало й одразу ховалося, наче бачило щось тут, на землі, таке, на що дивитися не пасує.

Я йшла на роботу. Наче й не поспішала, бо що я на тій роботі не бачила? Проте шлях вирішила скоротити. Не мала бажання йти вулицею вздовж гамірної та загазованої чотирисмугової дороги, звернула у провулок, а тоді пірнула в сіру непримітну хвіртку.

Це місце і за сонячної погоди не надто привітне. Психлікарня, «психушка», отож, мабуть, на атмосферу впливає перш за все гірке тавро місця для тих, хто за межею. Яскравого сонячного дня місцина ця має жалюгідний вигляд. Уявіть собі великий недоглянутий парк, зарослий густими кущами, влітку оплетений ожиною, взимку засипаний зламаним гіллям. Між дерев недоладно натицяні будівлі. Здається, наче велетенська дитина бавилася будиночками, розставляючи їх на свій незбагненний лад. Великі шматки стін з облупленою штукатуркою схожі на виразки, свіжі чи загоєні. Найбільшу будівлю у глибині парку оточує триметровий бетонний паркан, рясно оздоблений згори колючим дротом. Скрізь на вікнах – ґрати. Звісно, тут же психи…

Тепер сонця не видно, на голі чорні дерева та облуплені споруди повільно опускається чи то туман, чи сивий дим. Наче глузуючи з мене, всесвіт вирішив доповнити атмосферу великою зграєю граків. Птахи з’являються в небі раптово, їхній галас здається тривожним, виникає враження, наче граки щось знають. Знають, що насувається лихе, і, втікаючи, галасують, аби попередити інших. А дурні люди навіть не підводять голови…

Усі, хто йшов мені назустріч алеєю, хто сидів на лавках під корпусами, стояв біля автівок, – усі на території лікарні здавалися мені дивними. Чоловік на лавці активно розмахує руками. Розмовляє телефоном чи божевільний? Чому в жінки, яка йде навпроти, скляний погляд? Божевільна чи просто полинула думками десь далеко?

Я неодноразово обіцяла сама собі, що більше тут не ходитиму. Не варті декілька зекономлених хвилин того, аби так нервуватись. Гаразд, у мене просто надто бурхлива уява, треба вгамуватися. На жаль, кращого засобу, ніж цигарка, вигадати я не змогла. Зробила декілька кроків убік, якомога далі від центральної алеї, знайшла в торбі цигарки, запальничку…

– Можна й мені цигарку? – пролунало за моєю спиною. Я підстрибнула від несподіванки і різко повернулася.

Спершу не втямила, звідки лунав голос, і злякалася ще більше. А тоді помітила за декілька метрів від мене привідчинене заґратоване вікно. Звідти визирав чоловік. Каламутні, колись, мабуть, сірі чи блакитні очі, під ними – великі набряклі мішки. Мені здалося, що його обличчя колись зім’яли, безжально та щосили, а тоді спробували розгладити. Зморшки скидалися на шрами, рясно вкривали чоло і щоки. Волосся, хоч і охайно зачесане, було масним, сиві відрослі пасма чоловік заправив за вуха. Витертий комірець сорочки та старий светр – ото й усе.

Я спіймала себе на тому, що розглядаю чоловіка надто прискіпливо. На мить стало соромно, тож відвела погляд та врешті простягнула йому цигарку, допомогла прикурити. Ми декілька хвилин отак і курили, мовчки, наче удвох, а насправді окремо.

Наше дивне усамітнення перервала дівчина, яка прямувала до нас. Теж із наміром вижебрати цигарку? Дівчина, яка мала цілковито беземоційне обличчя, підійшла майже впритул, проте мене, здавалося, не помічала. У руках вона тримала невеликий пакунок. Я мимоволі впівоберта спостерігала за нею та за чоловіком, що помітно пожвавився. Дівчина згорнула пакунок щільно, однак він не пролазив крізь ґрати. Їй довелося виймати те, що вона принесла, порушувати інтимність, демонструючи світові те, що було призначене лише для двох. На світ з’явилися дві пачки дешевих цигарок без фільтру, щільно згорнута одежина, здається, спортивні штани і упаковка дешевого печива. Дівчина склала пакет та запхала його в кишеню, розвернулася й пішла геть, у тому ж напрямку, звідки прийшла.

Я бачила її лише декілька хвилин, та зауважила незвичну вроду дівчини – великі сірі очі, оточені чорними віями, делікатні риси обличчя, довге біляве волосся, що спадало на рамена з-під каптура куртки. Вродлива, проте відсутність будь-якого виразу робило обличчя схожим на лялькове. Зросту дівчина була невисокого, здавалася нижчою за мене та ще й вельми тендітною. Я йшла за нею й розглядала, не криючись. У всі часи одяг підлітків здавався дорослим принаймні чудернацьким, а частіше потворним. Дівчина, яка плавно крокувала попереду, була одягнена в чорну кофту-худі, чорну куртку, короткі, до середини гомілок джинси, стоптані білі кросівки. Біля воріт лікарні на неї чекали.

Юнак, що очікував її наближення, одягнений був так само недоладно: вузькі джинси високо підвернуті, мішкувата куртка, навушники. Хлопець розвернувся
й пішов поруч із дівчиною. Вони йшли поруч, проте здавалося, що окремо одне від одного.

Я забула про цей епізод і ніколи про це не пригадала б, якби…

З Христиною, найкращою подругою, ми бачимося рідко. В обох – робота, родина, побут, нескінченна вервечка дрібних щоденних справ. Та настає час, коли потреба зустрітися стає нагальною, і ми йдемо пити каву. Зазвичай балакаємо в маленькій кав’ярні неподалік Привокзального базару. Тут не подають синтетичних напоїв з кавових апаратів, а готують лише справжню каву. Ми з Христиною зустрілися на Городоцькій, неквапливо йшли до кав’ярні та обмінювалися новинами. Не знаю, як посеред вуличного гамору я почула знайоме «Можна цигарку?». Овва, той самий дядько просить цигарку в перехожого! Тепер дядько мав значно гірший вигляд, ніж під час нашої першої зустрічі, – на обличчі неохайна сива щетина, на вилиці – синець, одяг у болоті… Христина зауважила, що я відволіклася, тоді помітила дядька, який вижебрав цигарку й курив її з очевидною насолодою.

– Я його знаю, – раптом сказала подруга, вхопила мене попід лікоть і потягла до кав’ярні.

Ми замовили каву та два тістечка, знайшли столик і продовжили балачку.

– Я його знаю. Це батько нашої одинадцятикласниці.

І Христина, яка працює вчителькою біології, розповіла мені коротку сумну історію своєї учениці. Так-так, суворо конфіденційно, всі імена змінено.

Усе починалося так безхмарно… Роман і Катруся, одружені дванадцять років, на дітей давно не сподівалися.

– Отже, не судилося, – підсумувала Катруся, повернувшись після чергового візиту до лікаря.

Віку доживатимуть удвох. Так трапляється, таке життя. Ромкова мати, як і належить свекрусі, час до часу бурчала щось про «пустоцвіт», та хто б то слухав? Власне, саме свекруха помітила, що Катруся раптом погладшала, роздобріла, і сприйняла це як ознаку хвороби.

– Диви, Ромку, не досить того, що пуста, то ще й хвора! Ходитимеш коло хворої жінки – незабаром мамині слова собі нагадаєш!

Словом, Катруся втямила, що вагітна, коли почула перші рухи дитини. Звісно, трохи дошкуляли набряки та біль у спині, та хіба ж це важливо? Нарешті на світ з’явилася донечка з еталонною вагою 3200 та зразковим зростом 50 сантиметрів. Свекруха, здавалося, тішилася найбільше, водночас не забуваючи повчати молоду матусю, як належить доглядати новонароджену. Катруся, маючи вдачу лагідну, з матір’ю чоловіка не сперечалася, часом виконувала її вказівки, часом, коли свекрухи не було поруч, робила на свій лад. Ім’я донечці обирали довго, кожне здавалося недостатньо гарним для дитини. Зрештою назвали Златою, так захотів Роман. Свекруха, ображена, що її вимогу назвати онуку Соломією зігнорували, лиш скривилася. Ото понавигадують…

І було в них усе гаразд. Злата зростала дитиною спокійною, навіть тихою, відвідувала дитсадок, тоді записали її у школу. Там зірок з неба не хапала, була ученицею старанною, хоча здібності, на думку вчителів, мала посередні. Малювати, щоправда, любила, мала хист. Віддали в художню школу, свекруха зголосилася водити Злату на заняття. Звичайна сім’я, яка випросила-таки в Бога свою дрібку щастя, – жили тихо, працювали, все до хати, все для Злати. Аж доки десь там на небі хтось не вирішив, що їм доста.

Якось увечері, років три тому, Катруся не повернулася з роботи. Свекруха, звісно, завела про розпусну невістку, Роман заходився телефонувати. Дзвінки на Катрусин номер гули Ромкові у вухо, тривога зростала. Єдина Катеринина родичка, літня тітка, спантеличена пізнім дзвінком, відповідала здебільшого «не знаю». Телефонів подруг і колег Роман не мав. Була ще кума, проте вона вже пів року працювала в Польщі.

Роман не вигадав нічого кращого, ніж одягнути куртку, взути туфлі і йти шукати дружину. Він уже був на порозі, коли з кишені озвався його телефон. Чужий жіночий голос сказав, що Катрусі на роботі стало зле, співробітники викликали швидку, Катруся померла у приймальному покої лікарні. Роман не знав, що таке аневризма аорти, і знати, якщо чесно, не хотів.

– Вона була здоровою… – прошепотів тій жінці у слухавку.

За всім цим мовчки стежила з прочинених дверей своєї кімнати Злата. Вона ще не розуміла, що того вечора втратила не маму, а власне обох батьків.

Після похорону Катрусі Роман почав пиячити. Доволі швидко виявилося, що п’є він запоями. Перший розпочався, коли по Катрусі було дев’ять днів. Пив удівець затято, здавалося, мав на меті цілковито затьмарити розум. Спершу його шкодували, мовляв, випало на долю чоловіка більше, ніж він міг знести. Та Роман так швидко втрачав людську подобу, що жалісні «шкодувальники» принишкли. Роман часто зникав з дому. З роботи звільнили, перебивався випадковими «шабашками», кошти витрачав на самогонку сумнівної якості. Її спраглим радо наливала баба Вєра на місцевому базарі. Була вона людиною нежадібною і милосердною, наливала пиякам відповідно до наявних коштів. Не маєш на півлітра? Бери «чвертку», а як ні, то «чекушку». Найменш платоспроможні назбирували на заповідних сто грамів і пленталися до баби похмелитися зраночку.

Життя Романа за рік після смерті дружини нагадувало пекельне коло – розплющити очі, будь-що знайти, де похмелитися, тоді випити ще, і ще, і ще, вижебрати в перехожих декілька гривень, здати шмат брухту, скооперуватися з такими, як сам, аби забутися, не пам’ятати, забутися свинцевим сном і розплющити очі…

Часом Роман залишався ночувати просто неба, іноді – в незнайомих чорних масних квартирах, а ще колись його приводили додому. Якось чоловік прокинувся, а може, отямився, на підлозі у власній квартирі. Звісно, йому було неймовірно зле, здавалося, всередині все горить, наче в тельбухи насипали жару. Підвів важку, мов каналізаційний люк, голову. У дверях власної кімнати стояла Злата. Стояла, як завжди, мовчки, просто дивилася на батька.

Роман вирішив, що сьогодні похмелятися не піде. Увесь день тинявся з кутка в куток, шукав собі місця, все йому немиле, все його дратує. На кволе материне «Синку, ти б, може, поспав…» не відповів. Минули день, ніч, а Роман усе не мав спокою. А на ранок він побачив, як з отвору в стіні до нього тягнуться довгі чорні руки. Почав утікати, ховався, схопив табуретку, намагався вдарити ту потвору…

– Вам відомо, скільки він пив?

– Три тижні. Безперервно.

– А припинив коли?

– Учора зранку.

Злата спокійно і чітко відповідала на запитання лікарів. Десь у кутку хлипала Романова мати, промовляючи безперервне «Ой, синку…»

Романа забрали в лікарню. Вперше. Лікар швидкої, виходячи з квартири, буркнув: «Алкогольний делірій». Злата і заплакана баба тоді ще не знали, що далі буде тільки гірше. Мине рік, і вони обидві знатимуть про Романові напади все: коли і як розпочинаються, що говорити диспетчерові, куди повезуть, скільки триматимуть.

Воно б нічого. Це була звикла біда, Злата так жила вже другий рік. Якби не втрутилися добрі люди. Точніше, одна людина – сусідка й однокласниця Віка.

Баба завше казала Златі мовчати про все, що коїться вдома. Нема чого сміття з хати виносити. Людям тільки дай про що попліткувати, то плескатимуть язиками, аж доки перетруть їхні кістки на порох. Бабина нехитра мудрість мала певний сенс, звісно, та хіба людям довкола позатуляєш очі та вуха? Усі знали, що Роман п’є по-чорному, то була не новина. А от те, що допився до «психушки», – це було цікаво. От Віка й розповідала цю новину всім, та так смачно, з подробицями. Ну і від себе дещо додала. Особливо Віка старалася, аби інформація про алкоголіка психованого дійшла до Данила. Йому подобалася Злата, і це було неправильно. Правильно, щоб Данилові подобалася вона, Віка.

– Просто так до «психушки» не кладуть, тямиш? Він натурально божевільний. А це, до речі, спадкове. Тепер зрозуміло, чому Злата із заскоками?

Віка спробувала організувати у класі щось на кшталт булінгу Злати. Зовні все було як завжди, та на старенький Златин смартфон почали надходити образливі повідомлення з незнайомих номерів. Тривало це недовго, особливого ефекту не мало, Данило, щоправда, більше зацікавлення Златою не виказував. Здавалося, однокласники вгамувалися.

А у вересні в одинадцятому класі з’явився новенький. Максим із Харкова, переїхав до Львова з мамою після того, як від ракетного удару загинув батько.

– Я розмовляла з мамою Максима декілька разів. Каже, Максим мріє про медичний університет, запитувала, чи погоджуся я підготувати його… до ЗНО. Я б не проти підзаробити, та Максимові репетитора не треба.

Я обмірковувала, чи етично шкільному вчителеві заробляти на переселенцях, і, мабуть, мої думки відобразилися на обличчі. Христина знає про вирази мого обличчя, мабуть, більше, ніж я сама.

– Не рефлексуй, там така пані, що назвати її біженкою язик не повернеться. Тільки-от, знаєш… Вона з жалем розповідала про будинок, який знищило вибухом. Про ремонт, умеблювання, освітлення, кольорову гаму. Видно, душу в той дім вклала. Проте жодного разу не згадала про свого загиблого чоловіка.

– Той юнак, якого я бачила…

– Високий, кучеряве каштанове волосся, тонкі риси обличчя? Максим. Він, коли у класі з’явився, теж мусив витримати певний тиск… альфа-самців з 11-Б. Його декілька разів провокували просто у школі, на перервах. Максим, очевидно, атаки витримав, тож надалі його вирішили просто ігнорувати. Мабуть, це і зблизило його зі Златою. А ще, певне, відчайдушна самотність. У Злати фактично лише баба є, та й та за останні роки з міцної літньої жінки з твердим характером перетворилася на маленьку сухеньку бабусю. У старої свій механізм захисту від реальності – старечі хвороби. Мовляв, що з немічної старої взяти? І тиск у неї, і артрит, і виразка шлунка, і слух зникає. А Макс… його мати, звісно, забезпечує йому добробут, проте зовсім ним не переймається. У неї бізнес, власні справи. Тому Макс і Злата… я не знаю, які в них стосунки. Часом бачу, як вони стоять поруч. Не тримаються за руки, не пригортаються, навіть не розмовляють. Дивляться кожне у своєму напрямку. Наче окремо одне від одного. А вони – разом.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!