СОНЕЧКО

Минали місяці, роки. Біль притупився за буденними турботами. Робота рятує – знає із власного досвіду. Маленьке зернятко надії, яке посіяла в душі, повільно проросло глибокою впевненістю, що вона неодмінно колись стане мамою, народить гарненького хлопчика. Купила квартиру. Із подвійною енергією взялася облаштовувати своє затишне гніздечко. Яка ж вона була щаслива, що має власне житло! Брат разом із друзями допомагав зробити ремонт. Усе вийшло класно. Кімната була як лялечка. Вечорами заварювала запашний чай і насолоджувалася його ароматом, поринала у спогади.

У свої 35 років Людмилі вистачало за плечима багажу із життєвих випробувань. Роки спливали, з’явилось розуміння, що вона не потвора, не дурепа, а красива, приваблива молода жінка. Навчилася жити по-іншому, спілкуватися з друзями, будувала кар’єру і насоло­джувалася життям. Пообіцяла собі, що захистить своє зранене серце. Просила лише в Бога сил, аби вистояти, аби більше ніколи не знати кохання, аби душа не знала болю і страждань. Але серце її не послухалось. Людмила зрадницьки кинулася в новий політ, та ще й впала в руки одруженого чоловіка.

Роки летіли. Уже незабаром і сорок. Кажуть, старість наближається що не день. Роки минають, а радості від прожитих років стає все менше й менше. Люся наче внутрішньо змінилася. Події останніх днів перевернули все з ніг на голову в житті жінки. Вона прагнула того, про що мріє кожна жінка на світі. Де ж чоловіче тепло, ніжність, турбота, пристрасть і обожнювання.

Його зустріла на роботі. З’явившись у їхній фірмі, чоловік своїм виглядом дав зрозуміти, що тут він буде головним. Люсине серце тоді калатало, щось зойкнуло в ньому. Симпатичний, вродливий чоловік, такий самовпевнений, у дорогому костюмі, з акуратною зачіскою. Не йшов у Люсі з голови. Щодня бачилися на роботі, зустрічалися в кабінетах, коридорах, іноді й уночі снився. Але першого дня він повідомив колективу: одружений, виховує сина.

Тепер уже Люся – Людмила Миколаївна, так називали її, головного бухгалтера фірми. Коли він з’явився, то змін не відбулося, вона залишилася на своїй посаді. Але це не давало жодних підстав думати, що він ставитиметься до неї по-особливому. Була правою рукою шефа, незамінною помічницею у професійних питаннях. Мусила бути в усьому найкращою. Жодного разу не підвела, не зрадила довіри тих, хто на неї покладався. Керівник дуже цінував Людмилу, говорили завжди тільки про роботу. Колеги перешіптувалися, мовляв, у неї з босом роман, а Людмила тільки усміхалася у відповідь, вважаючи, що все це заздрість, дурниці. У відрядження їздили разом чи не щотижня.

У серці Люсі останнім часом щось коїлося. У вихідні не їздила в село до батьків, знаходила відмовки. Усі думки лише про нього. Сумувала за ним, не могла дочекатися робочого дня. Вона таки закохалася в нього. О господи, як же важко кохати і мовчати про те, що коїться у твоєму серці, мовчати про свої почуття! Він її начальник, у нього є дружина, син. Мовчала про свої почуття, ховала їх кудись. Бували такі хвилини, коли хотілося кричати на весь світ про кохання, освідчитися йому, вилити душу. Як вона хотіла, щоб він зробив перший крок, щоб доля дала їм шанс… Молилася, і хтось таки відгукнувся на її молитви.

Осінь зашурхотіла багряним листям під ногами, запалала стиглою калиною і вмилася дрібними дощами. Осінь – це день народження. Святкували за містом на дачі. Святкування затягнулося до пізньої ночі. Деякі гості поїхали додому, а вона вирішила залишитись тут. Вийшла помилуватися тихою ніччю. На небі веслував місяць. Пройшлася доріжкою, яку вкрило осіннє листя. Воно було таке м’якеньке, наче оксамит, шурхотіло під ногами. На дачі багато квітів, які ще тішили своїм цвітом. Нахилилася понюхати хризантеми, занурилася в них з головою. Скільки їх! Білі, рожеві, блідо-фіолетові, золотисто-червоні, а з протилежного боку доріжки привабливі чорнобривці. Потрапила в царство осінніх квітів. Їй було якось самотньо. Це ж уже 36. І коли стільки натікало? Підійшла до гойдалки й поринула в дитинство. Згадала, як її колись Сонечком звали. Коли то було?!

Раптом хтось обійняв Людмилу. Скільки ніжності було в його руках, якими він гладив її тіло. Вона завмерла в очікуванні. Боялася повернутися і поворухнутися, щоб не сполохати такої довгоочікуваної миті. Це був він. Він уже поїхав, але чомусь повернувся.

– Ну, зізнайся, я ж тобі подобаюсь? – прошепотів Віктор, цілуючи її в шию.

Людмила не відповіла. Лише обійняла і пригорнулася до нього. Мить, і їхні вуста злилися в поцілунку. Чоловік, про якого вона стільки мріяла, був поруч, обіймав її. Боялася, щоб це був не сон. А він любив її з несамовитою силою пристрасті, Людмила йому підкорялася.

– Шкодуєш? – скупо запитав чоловік.

О, як би вона хотіла знати, чи шкодує він.

– Про що я маю шкодувати? – проговорила Людмила.

І знову цілувалися. Перед світанком він поїхав.

Люди не шкодують щодо тих жінок (коханок) слів зневаги, щедро приправлених образами. І ніхто не знає, як вони насправді кохають чужого чоловіка. І ніхто не знає, як холонути від думки, що більше не постукає у вікно. А чи знає хто, як прокидатися серед ночі й шукати того, кого явно поряд немає. І найстрашніше те, що на все погоджуєшся свідомо, бо не можеш без нього не те що жити, а й дихати.

Роман розвивався стрімко. Люда нічого не просила, не ставила запитань, насолоджувалася тим, що є. Віктор був уважним, дарував квіти, турбувався про неї. Важко було відпустити його до дружини. Розуміла, що розлучниця в цій ситуації вона. Він не давав ніяких обіцянок, не казав, що кохає лише її. Без нього їй було дуже самотньо. А поверталася з побачення з відчуттям неймовірного щастя та неземної закоханості, які тепер владно запанували в її серці. Знала, що то, мабуть, неправильно, що почуття ці назвуть недостойними, а пристрасть – гріховною. Але боротися з власними єством не могла й не хотіла. А вогник щастя в серці… Той, що з плином часу лише набирав сили, аби вистачало на все життя.

А одного разу Віктор запитав:

– Ти чому терпиш це? Навіщо воно тобі? Я нічого не можу тобі дати й запропонувати, а ти не влаштовуєш свого життя і нічого не просиш: ні дружину покинути, ні відкрито про наші стосунки розповісти. Ти навіть мені сцен ревнощів не влаштовуєш…

– Мені нічого не потрібно, аби лише ти був поруч. Я давно тебе покохала, – зізнання вирвалися самі собою. 

– Я так і думав. Я теж тебе кохаю.

А потім доля піднесла сюрприз. Людмила завагітніла. Це було для неї такою радістю. Плід їхнього кохання. Тепер вона ніколи не буде самотня.

Поїхали на декілька днів на відпочинок разом. Хотіли побути наодинці, втекли від проблем. Тут не доводиться приховувати свої стосунки, ховатися від допитливих колег. Кохалися, кохалися, кохалися.

Коли поверталася додому, Людмила сказала Вікторові, що потрібно поставити крапку в їхніх стосунках. Так буде краще. Він не розумів, чому вона так вирішила. Жінка не могла більше бути поряд із ним. І водночас чекала, що він повернеться. Такого розвитку подій Віктор, чесно кажучи, не очікував. Здавалося, життя врешті-решт повернулося до нього світлим боком. Але долі не перехитриш, хай би як старався.

Тільки тепер Людмила зрозуміла, що таке справжнє кохання. Під серцем уже носила його плід. Життя било ключем і не давало сумувати, зациклюватися на негативі, а змушувало тішитися, веселитися, додалося енергії в усіх справах. Тому хотілося жити і співати.

***

Нелегке наше сьогодення. У війни не жіноче обличчя. Страшно згадувати той день, коли прилетіло страшне слово «війна» в наші оселі.

Був ранок, трохи зимно. Думалося, що це якась маячня. На наші міста летіли ракети. Мозок не хотів сприймати те, що відбувалося. Та ні, це залякування. Хіба вони так можуть? І все ж Люда ще не розуміла, що ми ще не знали справжньої війни. І вічне запитання в голові: «Як так сталося? Як таке може бути?».

Похапцем збирала речі й викладала їх у багажник машини. Потрібно з маленьким сином вибратися з міста. Сіла за кермо легковика й помчала об’їзними шляхами подалі від вибухів, від непрошених зайд, що вже залишили слід на вулицях її рідного міста. Людмила гнала без упину. Серце завмирало, боялася, що воно вискочить із грудей. Та, поглянувши у дзеркало, бачила, як на задньому сидінні сопе малий Євгенко. Ще міцніше стиснула кермо й уважніше почала вдивлятися в дорогу. Чулися вибухи, на душі неспокій. Трохи відійшла тільки тоді, як виїхала з уже охопленого вогнем міста. Літаки засівали місто бомбами. Дорога до батьків. У слухавці чула мамин голос і прохання бути обережною та берегти сина.

120 кілометрів здавалися нездоланними. Позаду – зірвані мости, дим, кіптява. На шляху було багато перешкод. Малюк починав вередувати, хотів їсти, пити.

І ось довгоочікуване село. Тільки надвечір дісталася до батьківського дому. Мама-інвалід стояла у дверях. Щоками текли сльози. Як за день вона постаріла.

На ранок дізналася, що їхнє підприємство розбомбили рашисти. Маленька батьківська хата зігрівала теплом і затишком. Щогодини чекали на новини. Пекли хліб. Вижили. Євгенко підріс, бабуся годувала онука молочком.

Квартира вціліла. Люся повернулася до міста. Ходить із синочком до супермаркету, і малий Євгенко з усіма чоловіками вітається й говорить «Слава Україні», вдивляється в обличчя чоловіків, думає, може, зустріне свого тата. Світлий промінчик сонця зігріває душу Людмили, виснажену війною. Тепер жінці є для кого жити і кого любити.

За нагоди говорить батькам:

– Я дякую долі за те, що народилася в цьому краї, в цьому райському куточку землі, за те, що хоч би де була, серцем завжди лину до отчого порога, до своєї хати, до найрідніших людей. Добре, що тут не чув мій син вибухів, виття сирен. Бо найбільша нагорода кожної людини – життя.

А потім сама із собою розмовляє, говорить, що так, мала гріх народити дитину без чоловіка. Життя – найкращий вчитель. Навчитися і горя сьорбнути, і меду квіткового спробувати. Так, я розумію, що краще, коли поруч із тобою твій чоловік, але не завжди в нашому житті є все те, що ми хочемо самі, і хай би як хотіли і що б робили, а буде так, як призначено долею. Кожна людина бажає собі найкращого, намагається бути щасливою і вважає, що робить усе правильно. Але правильно чи ні – ніхто не знає. А життя, до речі, пробіжить, і вороття більше нема. Кохайтеся і будьте коханими.