З поштової скриньки

Інколи, щоби збожеволіти і почати перекроювати цей клятий світ по-живому, доста дещиці. Наприклад, чергових шести днів дощу. Без хвилини сонця чи хоч безхмарної ночі. І з розумінням, що всесвітній потоп, увінчаний урешті веселкою, знову відкладається.

Шість днів сльоти, мряки, повітря, зітканого з мільярдів крихітних крапель. Слово честі, за таких умов починаєш радіти навіть нетривалим зливам. Тоді струмені води наче намагаються за будь-яку ціну змити з міста товсті шари багнюки, не переймаючись, а чи вціліє воно саме після такої купелі.

Скидаєш взуття, хапаєш його в руки, немов віриш, що йому ще щось може допомогти – і вперед під нажаханими поглядами перехожих, що туляться на критих ґанках та у переходах. Їх дивують босі ноги чи моя усмішка? Не питала.

Радіти зливам, а не нудному дощику зовсім не важко. Варто лише визнати, що ти збоже­воліла.