СОНЦЕ СЕРЕД ДОЩУ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

30 серпня 10:11

713

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

З поштової скриньки

Інколи, щоби збожеволіти і почати перекроювати цей клятий світ по-живому, доста дещиці. Наприклад, чергових шести днів дощу. Без хвилини сонця чи хоч безхмарної ночі. І з розумінням, що всесвітній потоп, увінчаний урешті веселкою, знову відкладається.

Шість днів сльоти, мряки, повітря, зітканого з мільярдів крихітних крапель. Слово честі, за таких умов починаєш радіти навіть нетривалим зливам. Тоді струмені води наче намагаються за будь-яку ціну змити з міста товсті шари багнюки, не переймаючись, а чи вціліє воно саме після такої купелі.

Скидаєш взуття, хапаєш його в руки, немов віриш, що йому ще щось може допомогти – і вперед під нажаханими поглядами перехожих, що туляться на критих ґанках та у переходах. Їх дивують босі ноги чи моя усмішка? Не питала.

Радіти зливам, а не нудному дощику зовсім не важко. Варто лише визнати, що ти збожеволіла.

А ще мене бісять парасольки, їх навколо стільки, що хоч влаштовуй урок математики: полічіть-но, діти, – для молодших школярів. Чорні, червоні, рожеві зі стразами (я не жартую), зелені, прозорі, різнокольорові…

Останній писк – із нанесеними на них спеціальними фарбами малюнками. До речі, в цьому – частка і моєї провини. Хоч, чого там таїти, нещодавно пишалася своїм мистецтвом, так, що хоч носа догори дери…

Це коли місцеве телебачення зняло сюжет про найстильніші парасольки, щось на кшталт «наші громадяни і за важких природних умов не втрачають оптимізму та почуття гумору…».

Ну, я теж опинилася у полі зору оператора. Брешу, не я – моя парасолька. Синя, з намальованою рятівною шлюпкою. Потім, як зрозуміла, що подруга мені заздрить, з легким серцем передарувала їй «зіркову річ», розфарбувала собі іншу, з кошеням, що щулиться під дощем. Хоч ні, знову брешу, те кошеня вже на третій чи четвертій парасольці по тому було…

Із такою погодою, коли не знаєш, чи буде наступного тижня хоч один світлий день, такий «хендмейд» – досить прибутковий бізнес. Шоби вгадати, що іншим сподобається. І чітко розуміти: зараз ніхто не дивиться нікому в очі. Спробуй-но зазирнути аж так під чужу парасолю, балансуючи своєю!

Спершу привертає увагу саме парасолька, а вже потім – силует під нею. Більше яскравих фарб, не через задекларований оптимізм, хай йому, а щоб на мить змусити стишити ходу заклопотаних перехожих. Ну й, звісно, варто уважно стежити за тим, що вважає модним телевізор.

Он того тижня вийшла передача про фен-шуй, мовляв, у давнину добре знали, як впливати на погоду, це тільки ми, недбалі нащадки, що відірвалися від природи… Так мене знайомі й незнайомі діставали зо два дні телефоном: скільки коштуватиме прикрасити парасольку чи там дощовик чимось таким східним?

Цього тижня, здається, у моді слов’янські символи-обереги. Здається, бо мій телевізор не витримав чи то погоди, чи то потоку «позитиву», яким переповнений ефір. І я не лише про погоду. А витрачати гроші на його ремонт якось не тягне. Нічого, як справді настане кінець світу, сама помічу чи хоч сусіди звісткою поділяться.

А зараз, поки ще армагеддон не розпочався, тягнуся до фарб.

Звісно, я – не геніальна, й навіть художниця. Але ж людям подобається? Мо, кому й справді настрій підіймається від незвичайної парасольки? За щось же вони гроші ладні віддавати?

А на мої нарікання, мовляв, в очі одне одному не дивляться, варто забити. Дводюймовими цвяхами. Як таких дощів не було, що, всі годинами тинялися містом, насолоджуючись погожими днями та всміхаючись одне одному? Сонцезахисні окуляри гірше ховають очі, ніж парасолі?! Тож заспокойся, артистична натуро, та берися до справи.

Не знаю, де я вичепила той малюнок. Сподіваюся, що витягла з пам’яті, а не вимріяла чи побачила уві сні. Не надто хочеться визнавати, що сни у мене такі банальні.

Біла парасолька – і це у місті з його брудними дощами! Чхати, мені треба зараз на практичність, а правильний фон – ну, як чистий аркуш паперу. Коли я бралася востаннє саме за папір? Не згадати.

Отож біла парасолька, а на ній – розквітла лука, між кольоровими квітами – двоє дітлахів, щасливі, усміхнені, ніхто їх не тягне під дах, аби не застудилися. Над ними – блакить неба, із вплетеними в неї, немов золотавими стрічками у коси, сонячними променями...

Казала ж, банальщина страшна, а однак, як малюнок спеціальним розчином вкривала, аби довше не змивався, збагнула: увесь час у вікно зиркаю. Немов сподіваючись, що й там хоч промінець сонця побачу. До магазину з’їздити чи що, паперу купити, щоб цей мій «шедевр» перенести на нього і на стінку повісити? А що, папір зараз дешевий. Бо ж який божевільний купуватиме його, щоб у руках розлізався? Ну, крім мене з моїми забаганками.

Прихоплюю брезентовий наплічник, зодягаю куртку, що нібито водонепроникна, – добре, що у мене їх дві, хай і дешеві, – інша якраз сохне…

Парасольку нову в руки – сподіваюся, що телевізійний експерт мав рацію і такі малюнки настрій покращують, а не погіршують. Бо ще хто, охоплений ностальгією за сонцем, захоче мене відлупцювати. Замикаю двері квартири. Знову сходи поцяцьковані брудними слідами, а вікна – такими ж патьоками.

На першому поверсі біля порожніх поштових скриньок – напівзнайоме дівча шмигає носом. Із нашого під’їзду? Із сусіднього? Вони якісь однакові зараз, ті малі: в яскравих курточках, кольорових гумових чобітках, більшість із завжди закладеними носиками.

– Ти певна, що варто тут стовбичити? – ой, знову в мені педагог недовчений прокинувся. Як же невчасно. – Застудитися недовго.

Вона починає хлипати. От вогкості тут зараз замало! Потім видає історію про те, що якісь «майже дорослі» хлопці відібрали в нею парасольку, бо свою полінувалися прихопити, а на вулиці справжня злива. А вона була у подруги тут, треба вже додому, а як підеш додому? Мама лаятиметься, а то й прочуханку влаштує, бо ж казала, аби вдома сиділа, не лазила нікуди під дощем… Вона, не мама, звісно, а моя співрозмовниця, нещодавно парасольку в школі загубила. Мати подумає, що і цю теж…

Я зла. Дуже. Вперше за тиждень не на дощ. У мене на скроні – ледь помітна нитка шраму. Як була малою, старшокласники трусили першачків, відбираючи копійки, а я не захотіла доброю волею віддавати. Але ж не парасольки у нас відбирали!

– Ходімо, проведу тебе.

Звісно, мама її попереджала, що з незнайомкою не можна нікуди ходити. І дуже правильно чинила. Може, дівча й згадало про настанови та відмовилося б від допомоги. Але врешті перестало терти кулачками очі – сині-сині, куди там моєму намальованому небу! Ха, і під зчервонілими повіками аж зойкнуло від захоплення:

– Ой, а у вас таке сонечко не парасольці! Гарне, мов справжнє!

А чого там, божеволіти, так за всіма правилами! Парасольку ту я їй подарувала. Не личить позичати «сонечко» на кілька хвилин, щоб добігти до сусіднього під’їзду. Дарувати – то назавжди. Я не цукрова і не мала. Застуда, як і буде, то невелика ціна за таке щастя в чиїхось очах.

І гордо вийшла під зливу, що поступово виціджувалася у мряку. Ловити здивовані, осудливі, зачудовані погляди перехожих. Усе ж я перебільшувала: мешканців нашого міста ще можна здивувати, дехто таки уповільнював ходу, озирався на мене. Непогане відчуття.

Захоплення своєю винятковістю надовго не вистачило. До черги, що переминалася на транспортній зупинці, прозорий дашок рятував погано, скрапував водою всередину. Люди скупчилися під дощем, лаючи транспорт і чиновників. Потрібна маршрутка встановлювала рекорди із довжини запливу десь в іншому місці. Дощ знову припустив як із відра. Треба було б плюнути на все і повернутися додому, але однаково встигла вимокнути. Ніяка куртка не допомогла. Добре, як усе обмежиться застудою. І що, все даремно?!

Вона підійшла до мене сама. Попрохати когось про допомогу мені на думку не спало. Мо, у мене проблеми з головою, так інші ж нормальні, нащо їм витрачати на мене свій захист від дощу?

Якщо чесно, то мене вразив навіть не її вчинок. Хоч і він більше пасував би якомусь повчальному роману, а не звичайному життю. Принаймні до мене вперше підходить дівчина і мовчки стає поруч, розвертає свою парасольку так, аби прикрити і мене. І все це якось… природно чи що? Ніби так і треба.

Та все ж мене більше вразила її усмішка – привітна, але трохи засоромлена. Мовляв, я розумію, що ти дощу не боїшся і не цукрова, але поділюся з тобою частинкою затишку, добре? Не всі ж сміливі, декому на тебе, всю мокру, й дивися ніяково.

Що б зараз не сказала, прозвучить по-дурному. Мовчки киваю: дякую, мовляв, справді, так – краще… Стоїмо близько, мов давні подруги, яким легко отак мовчати поруч.

Усе ж покрадьки косую на сусідку. Якби вона була схожа на оту малу, що зараз переконує матінку в рекламній акції: «Міняємо старі парасольки на нові з логотипам нашої фірми»… Це якщо вона вирішить послухатися моєї поради і не розповідати правду. Так-от, якби вона була копією отієї малої, мені б у голову взагалі якась чортівня полізла.

Так ні ж, не дуже уявляю, якою стане та мала, перетворившись на мою ровесницю, але в цієї, що стоїть поруч, очі не блакитні, а світло-карі з усмішкою на денці. Дивно, в цьому місті є люди, з яких дощ іще не вимив радості. І вміння робити добро, не вимагаючи за це навіть подяки чи розмови, щоби зменшити нудьгу чекання.

А ще кажуть, що в місті не можливе диво! Всупереч усім законам природи, хоч які там зараз закони, з такою погодою? – хмари розчахуються, немов розрізані гострим ножем. Просто на брудну калюжу падає сонячний промінь. Дивно, брудна вода теж інколи може видаватися на диво гарною, з таємничими глибинами.

Згортати парасольки, ще, звісно, зарано. Хмара, обурена таким нахабством слабеньких промінців, уперто хлюпотить дощем. Та дехто, з найсміливіших, уже скидає капюшони курток, визирає з-під крихітних переносних дашків. Моя сусідка поглядом запитує мене: може, й ми? Чи, як хочеш, сама потримай захисток, а я – на волю, під відкрите небо.

Ще й питає! Звісно, туди, під новонароджене сонце.

От тільки… Якось неправильно буде, якщо вона відійде зі своєю теплою усмішкою: допомогла і все, більше не заважаю, – а я навіть її ім’ям не поцікавлюсь.

– Узагалі-то, мені тут недалеко, до крамниці «Все для творчості», як буде сонячно, то можна і пішки, – нащось повідомляю ніби у простір.

– Звісно, буде сонячно! Дощу теж повинно набриднути йти увесь час, – переконано запевняє та, що ще не встигла стати мою подругою. – І мені недалеко. Тобі куди? Теж праворуч?