СОНЦЕ СЕРЕД ДОЩУ

Інколи, щоби збожеволіти і почати перекроювати цей клятий світ по-живому, доста дещиці. Наприклад, чергових шести днів дощу. Без хвилини сонця чи хоч безхмарної ночі. І з розумінням, що всесвітній потоп, увінчаний урешті веселкою, знову відкладається.

Шість днів сльоти, мряки, повітря, зітканого з мільярдів крихітних крапель. Слово честі, за таких умов починаєш радіти навіть нетривалим зливам. Тоді струмені води наче намагаються за будь-яку ціну змити з міста товсті шари багнюки, не переймаючись, а чи вціліє воно саме після такої купелі.

Скидаєш взуття, хапаєш його в руки, немов віриш, що йому ще щось може допомогти – і вперед під нажаханими поглядами перехожих, що туляться на критих ґанках та у переходах. Їх дивують босі ноги чи моя усмішка? Не питала.

Радіти зливам, а не нудному дощику зовсім не важко. Варто лише визнати, що ти збоже­воліла.

А ще мене бісять парасольки, їх навколо стільки, що хоч влаштовуй урок математики: полічіть-но, діти, –  для молодших школярів. Чорні, червоні, рожеві зі стразами (я не жартую), зелені, прозорі, різнокольорові…

Останній писк – із нанесеними на них спеціальними фарбами малюнками. До речі, в цьому – частка і моєї провини. Хоч, чого там таїти, нещодавно пишалася своїм мистецтвом, так, що хоч носа догори дери…

Це коли місцеве телебачення зняло сюжет про найстильніші парасольки, щось на кшталт «наші громадяни і за важких природних умов не втрачають оптимізму та почуття гумору…».

Ну, я теж опинилася у полі зору оператора. Брешу, не я – моя парасолька. Синя, з намальованою рятівною шлюпкою. Потім, як зрозуміла, що подруга мені заздрить, з легким серцем передарувала їй «зіркову річ», розфарбувала собі іншу, з кошеням, що щулиться під дощем. Хоч ні, знову брешу, те кошеня вже на третій чи четвертій парасольці по тому було…

Із такою погодою, коли не знаєш, чи буде наступного тижня хоч один світлий день, такий «хендмейд» – досить прибутковий бізнес. Шоби вгадати, що іншим сподобається. І чітко розуміти: зараз ніхто не дивиться нікому в очі. Спробуй-но зазирнути аж так під чужу парасолю, балансуючи своєю!

Спершу привертає увагу саме парасолька, а вже потім – силует під нею. Більше яскравих фарб, не через задекларований оптимізм, хай йому, а щоб на мить змусити стишити ходу заклопотаних перехожих. Ну й, звісно, варто уважно стежити за тим, що  вважає модним телевізор.

Он того тижня вийшла передача про фен-шуй, мовляв, у давнину добре знали, як впливати на погоду, це тільки ми, недбалі нащадки, що відірвалися від природи… Так мене знайомі й незнайомі діставали зо два дні телефоном: скільки коштуватиме прикрасити парасольку чи там дощовик чимось таким східним?

Цього тижня, здається, у моді слов’янські символи-обереги. Здається, бо мій телевізор не витримав чи то погоди, чи то потоку «позитиву», яким переповнений ефір. І я не лише про погоду. А витрачати гроші на його ремонт якось не тягне. Нічого, як справді настане кінець світу, сама помічу чи хоч сусіди звісткою поділяться.

А зараз, поки ще армагеддон не розпочався, тягнуся до фарб.

Звісно, я – не геніальна, й навіть художниця. Але ж людям подобається? Мо, кому й справді настрій підіймається від незвичайної парасольки? За щось же вони гроші ладні віддавати?

А на мої нарікання, мовляв, в очі одне одному не дивляться, варто забити. Дводюймовими цвяхами. Як таких дощів не було, що, всі годинами тинялися містом, насолоджуючись погожими днями та всміхаючись одне одному? Сонцезахисні окуляри гірше ховають очі, ніж парасолі?! Тож заспокойся, артистична натуро, та берися до справи.

Не знаю, де я вичепила той малюнок. Сподіваюся, що витягла з пам’яті, а не вимріяла чи побачила уві сні. Не надто хочеться визнавати, що сни у мене такі банальні.

Біла парасолька – і це у місті з його брудними дощами! Чхати, мені треба зараз на практичність, а правильний фон – ну, як чистий аркуш паперу. Коли я бралася востаннє саме за папір? Не згадати.

Отож біла парасолька, а на ній – розквітла лука, між кольоровими квітами – двоє дітлахів, щасливі, усміхнені, ніхто їх не тягне під дах, аби не застуди­лися. Над ними – блакить неба, із вплетеними в неї, немов золотавими стрічками у коси, сонячними променями...

Казала ж, банальщина страшна, а однак, як малюнок спеціальним розчином вкривала, аби довше не змивався, збагнула: увесь час у вікно зиркаю. Немов сподіваючись, що й там хоч промінець сонця побачу. До магазину з’їздити чи що, паперу купити, щоб цей мій «шедевр» перенести на нього і на стінку повісити? А що, папір зараз дешевий. Бо ж який божевільний купуватиме його, щоб у руках розлізався? Ну, крім мене з моїми забаганками.

Прихоплюю брезентовий наплічник, зодягаю куртку, що нібито водонепроникна, – добре, що у мене їх дві, хай і дешеві, – інша якраз сохне…

Парасольку нову в руки – сподіваюся, що телевізійний експерт мав рацію і такі малюнки настрій покращують, а не погіршують. Бо ще хто, охоплений ностальгією за сонцем, захоче мене відлупцювати. Замикаю двері квартири. Знову сходи поцяцьковані брудними слідами, а вік­на – такими ж патьоками.

На першому поверсі біля порожніх поштових скриньок – напівзнайоме дівча шмигає носом. Із нашого під’їзду? Із сусіднього? Вони якісь однакові зараз, ті малі: в яскравих курточках, кольорових гумових чобітках, більшість із завжди закладеними носиками.

– Ти певна, що варто тут стовбичити? – ой, знову в мені педагог недовчений прокинувся. Як же невчасно. – Застудитися недовго.

Вона починає хлипати. От вогкості тут зараз замало! Потім видає історію про те, що якісь «майже дорослі» хлопці відібрали в нею парасольку, бо свою полінувалися прихопити, а на вулиці справжня злива. А вона була у подруги тут, треба вже додому, а як підеш додому? Ма...