СОЛОДКИЙ ПРИСМАК ЗДІЙСНЕННОЇ МРІЇ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Оксана ІЛЬКІВ

22 квітня 19:57

447

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Круглі, як горох, дощові краплини барабанили по машині в запальному ритмі. Щітки вітрового скла працювали так швидко, як могли, але цим тільки створювали бурхливі потічки обабіч. Неонова вивіска «Відчинено» на сусідній перукарні виднілася крізь воду розмитою червоною плямою.

Джулія сиділа, відкинувшись на спинку сидіння, і попивала свою четверту за день каву зі сріблястого термогорнятка фірми Yeti. Десь далеко розкотисто сперечався з кимось грім, і вона згадала, як колись їй із сестрою і братами мама говорила, що, коли гримить, це означає, що Бог грає в боулінг. А коли блискає – Він вибиває страйк. Усміхнулася про себе. Упродовж останніх кількох років такі спогади з дитинства виринають усе частіше. Часом їй досі не віриться в те щастя, яким так щедро, хоча й так пізно, обдарувала їх з Антоном доля.

З улюбленої радіостанції ретромузики розлилося в салоні жваве Living in the heart of love, і білосніжні кросівки самі почали відбивати ритм на килимку. Джулія заплющила очі і згадала себе в натовпі десятків тисяч вічних фанатів таких же вічних The Rolling Stones. Тільки тоді на ній були не зручні кросівки, а стильні шкіряні чобітки на підборах і фірмова футболка з червоними губами та язиком і смачним відкритим декольте. Вона рада, що їй є що згадати. Життя відчиняло перед нею багато дверей і дарувало чимало подарунків. От тільки сприймала все з гірким присмаком нездійсненої і, думалось тоді, нездійсненної мрії.

Вони з Антоном познайомились, коли обом було трохи за двадцять. Кохання спалахнуло раптово, охопило в обійми і закрутило в несамовитому вирі почуттів. Їм хотілося впиватися одне одним до нестями – цілувати, віддавати, дарувати, брати, випромінювати, леліяти, цінувати, обіцяти, виконувати, прагнути, літати... А найбільшим бажанням дуже скоро стало створити й народити часточку їхньої любові. Вони хотіли дитину. Одружилися напрочуд швидко – так вважали всі довкола, тільки не вони. Їм здавалося, що все життя вони шукали одне одного, тому, коли знайшли, вже не було сенсу чекати далі.

За кілька років до їхньої зустрічі Джулія перенесла операцію з видалення маткових труб. Та лікарі тоді запевнили, що за допомогою штучного запліднення вона не матиме проблем із вагітністю й виношуванням дитини. Жінка відразу сказала про це Антонові. Вже невдовзі після весілля вони обговорювали їхні опції в кабінеті найкращого в місті репродуктолога. А ще за декілька місяців Джулія схвильовано відкривала пакунок із крихітним бавовняним чоловічком із написом «Мій тато служить в армії». Це мав бути сюрприз для Антона – Джулія була вагітна. Коли здавалося, що щасливішими вже стати неможливо, нова хвиля радості і безмежної любові піднесла їх іще вище до небес. Тому так далеко і довго було їм обом летіти додолу, так боляче було розбиватися на тисячі дрібних друзочок, коли вони втратили дитину. Вони навіть не встигли дізнатися стать, не встигли відчути перших несміливих порухів їхнього дитятка. Прірва горя затягувала їх униз, але вони трималися одне за одного й поволі піднімалися на ноги. Вони мали йти вперед. Не дозволяли собі здатися. Пірнули з головою в роботу. Працювали годинами, днями, тижнями, і важка праця приносила щедрі плоди. Антона все частіше викликали до штабу, відправляли в гарячі точки, і тоді Джулія працювала за двох, а часом їй здавалося, ніби за чотирьох.

Вони ходили до лікарів знову і знову. Дотримувалися всіх рекомендацій і приписів. Були таблетки, болісні уколи, експериментальні препарати, спроба за спробою, невдача за невдачею. Щоразу надіялися, щоразу разом плакали. Після десятої спроби вирішили зупинитися. Вони не здалися. Вони прийняли дійсність. Обоє на той час були успішними, самодостатніми й досі щиро закоханими. Вони прийняли свою сім’ю такою – тільки двоє – подорожували, куштували різноманітні кухні світу, вивчали нові культури і традиції, ходили на концерти і виставки, побудували будинок мрії, обожнювали небожів і небог, планували завести золотого ретривера.

Їм подобалося їхнє життя. Довколишні захоплювалися їхнім успіхом. Їхні фото були на обкладинках місцевих журналів. Вони організовували благодійні вечори і фонди. От тільки той гіркий присмак нездійсненої мрії постійно нагадував про себе...

Якось восени Антон занедужав. Нічого серйозного, мабуть, ангіна. Лікар довго обстежував, призначав аналізи і тести. Вони жартували між собою, що, мабуть, хоче протестувати надійність їхньої страховки. Потім призначили операцію. Їхали вдосвіта напівпорожньою трасою не хвилюючись, це ж тільки запалений вузлик. Новина про злоякісну пухлину розколола світ перед очима Джулії. Вмить з кімнати очікування зник телевізор із перевтіленням селянки на панянку, розчинилися в повітрі люди, та й саме повітря кудись зникло. Чи то вона просто забула, як дихати? Лікар, здається, тримав її за руку, говорив, говорив, але вона не чула. Опинилася ніби в товщі води, куди нічого не могло пробитися. Пізніше той же лікар пояснив їм обом, що Антонові дуже пощастило. Вони забрали пухлину повністю. Рак іще не поширився. Йому навіть не треба проводити хіміотерапію. Він здоровий. Він житиме.

І так їхня сім’я народилася вдруге. І вони вирішили не марнувати цього шансу. Вони вирішили спробувати здійснити їхню нездійснену мрію. Це було, як застрибнути на ходу в останній вагон потяга, бо ж на горизонті вже виднілася старість.

Того дня, коли їхали з клініки, була страшенна гроза. Авто радше пливло, ніж їхало автострадою, та, мабуть, Бог радів від вдало зіграної партії в боулінг і вирішив виконати їхнє бажання, навіть трохи перевиконати.

За рік після того, як Джулії забракло повітря в лікарняних стінах, це сталося знову. Тільки цього разу не від жаху, а від всеохопної, безмежної, гарячої і щирої любові. На її руках тихо сопіли, склавши губки рожевими пуп’янками, синочок і донечка. І коли вона знову змогла дихати, повітря виявилося солодким, як мед. Вона вдихала, п’яніла від нього, від щастя, від любові, від радості, від її малят.

Living in the heart of love дотягувала останні акорди, а Джулія нетерпляче поглядала на годинник, щоби вчасно під’їхати до шкільних воріт. Сподівалася, що цей шалений дощ скоро вщухне, бо як же добіжать до машини її горошинки через таку негоду? Хоча нехай гримить, нехай блискає, може, настане чиясь іще черга до здійснення мрії? Бо в її 55 бути мамою першокласників – найкраще, чого можна було бажати.

А після грози заграє барвами через небо веселковий міст. Золотом осяють світ сонячні промені. Весняними пахощами зваблюватимуть заквітчані дерева. А на пухнастому білому килимі у вітальні реготатимуть від маминого лоскоту непосидливі дітлахи й час до часу дослухатимуться, чи не прийшов іще тато, щоб усі разом могли сісти до вечері. Джулія милуватиметься ними і за кожним подихом відчуватиме солодкий присмак своєї найбільшої здійсненої мрії.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!