СОЛОДКИЙ КИСЛИЙ

Покрутився вдома, щось підлагодив, бо мати голову гризе: он паркан упав – стовпці підгнили. І відвик якось, не дуже й охота господарювати. Думка засіла цвяхом: «Мабуть, назад поїду. Ось нехай лише весна настане. І побратими за мною, видно, сумують, та й служба не так далеко. Наві­дувався ж раніше додому! Щось і зароблю, а там, може, й конфлікт залагодиться. Може, хату нову почну будувати», – частенько подумував Степан, але матері та дружині – ні пари з вуст, тому що остаточно ще не вирішив. Нехай... Побачу... (Усі так кажуть, а Бог дає кожному своє...)

У грудні підоспіло храмове свято у двоюрідного брата із суміжної області.

З пагорба видно навіть крайні хати, недалечко – через болотце та річечку – рукою подати, а битим шляхом кілометрів на п’ять буде далі. Люди завжди ходили пішки до родичів і сюди, й туди. Степанові також не вперше отак мандрувати.

...Не одну чарчину перекинули хлопці на забаві (гуляли й інші храмівці на гостинах – компанія весела), тож не помітили, як і сутінки до двору підступили. Дехто велосипедом поїхав (було сухо й без снігу), хтось почвалав «на батьківських». Невістка, хлібосольна господиня, залишала ночувати, але Стьопки не вмовиш: додому піду, як обіцяв Ксені. І квит!

Вийшов неборака сам (брат не проводжав – не подужав, бо впився й спати ще за столом уклався), а воно ще й хуртовина сходилася. «Піду, – думає чолов’яга, – навпростець, аби скоріше додому дістатись...»

Та ба! Не повернувся ні вночі, ні завтра, ні за тиждень...

Шукали й у кукурудзі в полі, й у байраку при дорозі. Сніг замів усі сліди...

«Як у воду впав!» – скрушно хитали головами люди.

Так воно й було, але ж ніхто того не бачив. Лише руками всі роз­водили.

Мисливець навесні неочікувано якось натрапив – за одягом упізнали...

Дружина ж наприкінці червня народила двійню – Петрика та Павлика. І стала без батька родина вдвоє більшою, адже там зростали вже сестрички з різницею у два роки...

* * *

...Про минуле Ксенії в цьому селі знали небагато. Вона дещо розповіла дружині голови, яка брала жінку на роботу, а та особ­ливо й не допитувалася, вдовольнившись тим, що повідала переселенка.

Зате в шахтарському селищі все було мов на долоні. Кумасям – усюдисущим пліткаркам – відомо все про всіх. Як ті голови таємниці утримують? А як його й змовчати? Чи до чужого рота приставиш ворота?..

– Це ж треба! Не загинув Степан в АТО, додому по смерть при­йшов, – підтисла губи перша кума.

– Ваша правда, кумо. Не було життя Ксенине медом ні змалку, ні заміжньою. Непутня Люська своїй мамці кинула: рости! А сама задерла хвіст та до Криму гайнула. Моря їй, бачте, припекло. Там, кажуть, знайшла собі татарина і двох хлопченят народила, а про доньку й не згадує. Невідомо, чи жива та зозуля взагалі? – підняла брови інша кума.

– Хтозна. Пам’ятаю, Оришка Матвіївна тоді ще жива була, як Степан повернувся з армії, а Ксеня школу закінчувала, отоді вони й зладнали.

– Як почав учащати до дівоньки, ну, й находив дитя. Та з ким не бувало?! Добре, що Нюрка зглянулась та не виперла з хати дівку з її животом. Погано, звісно, що не розписалися зі Степаном. Мовляв, краще будь матір’ю-одиначкою, адже держава гроші виплачує. Степан не дуже на роботі жили рвав. Базікав мужикам, що за дітлашнею грошей більше вхопить, ніж самому мозолі наживати. Як вам така філософія? – закотила очі кума, більше посвячена в секрети.

– Дійсно, логіка в Сельодкіна крута, – похитала головою друга. – Але ж не дурень приказку склав, що від долі не втечеш, а судженого і конем не об’їдеш, – підняла палець догори зі знан­ням справи кума. – Та якось воно буде. А може, ще хто й знайдеться та підбере Ксеню. Різне в житті буває...

– Ну, не скажи! Хто на той «четверик» зазіхне? Якби хоч дівка смачна яка, а то «суповий набір», – скривилась у кислій гримасі кума.

– Ой, кумо! На будь-який товар є покупець! – відмітила худіша.

– Воно ж бо так. Згодна я. Шкода молодичку, доля немов насміялася, спиною повернулася до неї. При бабці ще була Ксеня справненька й усміхалася, а як до тих «оселедців», прости Господи, потрапила, то висохла, немов тараня. «Красою ніколи, щоправда, не вражала. Люська таки гарненькою була, а доньку ніби сокирою стругали. Видно, що в батечка вкинулась. Ми ж його не бачили ніколи. Шкода, звісно...

– Сьорбнула ківш лиха дівка! Сім’я, дітвора, біда їй за бідою. Вій­на вже ця триклята під боком у нас. І що той ледар міг дати? Пиво, горілка, дружки. Може, й бився. Якось я бачила її з фінгалом під оком, – завершила промову ораторка.

На тому кумасі й розійшлися...

* * *

...Років зо два з хвостиком по тому люди вже поверталися до вцілілих домівок з повними пакунками – ходили по гуманітарку. Багато народу вже виїхало, а чимало й загинуло...

Наші добре відомі вже кумасі знову ніяк не могли розпрощатися. Аж тут зазирили Ксенію, яка наближалася зі своїм «вивідком». (Саме нагода язики почухати! Чи давно не траплялась на очі?..)

– Он погляньте, кумо, бреде з дів­чатками, як хмара! Дітваки позаду ледь волочуться, щось і вони тягнуть. Гасали біля машини, як волонтери приїхали, притомилися. Я чула, що пригріла Ксеню Груня Кочеткова. Сама вона тепер (Васько на війну пішов), а хата простора в неї. Спочатку до дівера рвонула Ксеня, але Надька не пустила, мовляв, тіснота й без неї. Місько її десь у госпіталі поранений дуже. От біда!

– Таке! Давно пора Ксені з діть­ми евакуюватись. Чекати тут нема чого. Нам теж. Певно, слід «вудки мотати», бо цим не закінчиться, хіба що умови окупантів приймемо. – І, глянувши одна на одну, скрутили по дулі. – А ось їм!.. – трусонули руками в повітрі обидві куми.

Коли молода жінка порівнялася з кумасями, ті навзаєм чемно привіталися та щиросердно порадили не зволікати з евакуацією.

Небавом Ксенія, дослухавшись до людей, опинилася в уже згаданому мальовничому краї, де життя її повністю змінилося.

І хто би міг подумати чи напророкувати, що доля гойдатиме її вгору-вниз без упину. Але ж не буває злого, аби не було в ньому доброго. Так завше ведеться...

* * *

...Веселий на вдачу та із себе гарний (хоч, відверто кажучи, зростом на звання красеня не дуже й дотягував) Кислий, як у народі кажуть, не оминав жодної спідниці в селі.

Дивина нечувана чи що!? Ну, скажімо, не те щоб сенсація, але родзинка в тому, що все те було тільки на словах, а не на ділі. Таке...

І якою б красунею (чи й навпаки) не траплялася на його шляху представниця слабкої статі, Іван примудрявся відправити на її адресу компліменти, які, звісно, жіноцтво сприймало по-різному, але здебільшого оцінювали схвально. Гарні слова додавали й гарного настрою, дарма що нерідко були «локшиною» на вуха, однак і приємно чути тепле слово, адже більшість чоловічого племені на такі «подвиги» не була спроможною (послуговуючись частіше матом, а не лестощами) задля дружин. Проте від часу створення світу відомо, що жінка прагне ласкавого слова завжди, адже вона любить вухами...

На превеликий жаль, мало не щодня її зустрічає як не егоїзм та невдячність, то агресія; відчуває приниження і грубощі й мовчки їх зносить (хай і лихо, аби в хаті тихо); переживає чоловічі кризи то середнього, то старшого віку, намагаючись усе залагодити, догодити, запобігти; ловить його погляд (мріє про добрий і люблячий), а натомість отримує байдуже й зле: «Чого дивишся?». «Любові краплинку або хоч уваги», – вимовляють її очі, бо сказати отаке вголос і лячно якось... А він бовкне: «Відчепись. І доки воно цвістиме?..» – немов батогом межи очі цвьохне... Бачили ж таке!.. Мовчу вже про запої чи ще якісь «заскоки» чоловічі. А ось виконання подружнього обов’язку він іноді й виглядає. «Адже ти повинна, бо навіщо ж я тоді одружувався?» – дорікне. Припустимо, бажане отримає (як пощастить), хапаючи сяк-так у мовчазному поспіху, а опісля не кожен і мізки напружить: і чого вона мовчазна й невесела ходить? А й справді, чого? Чого їй треба? Хм!..

Так і волочить жінка заміжжя своє, немов валізу без ручки по болоту, по камінні, по калюжах. Проклинає, піт витирає, але ж тягне... Безперечно, декому й пощастить зловити «жар-птицю», адже бувають і винятки з правила, але таким щасливчиком, напевно, треба народитись або розрубати осоружні пута й на волю ви­рватись...

* *

...Іван Іванович народився в сім’ї, де батьки (звичайні прості колгоспники) зверталися одне до одного «моя Галюша» та «мій Ванюша»; де панували любов, злагода й повага, які вони пронесли через усе життя. І жили, мов пара голубів. Хоча, стомлені роками та важкою працею, вони й у п’ятдесят про кохання одне одному говорили. Частенько удвох співали «Несе Галя воду», вважаючи, що та пісня саме про них. Однак трохи слова в ній переінакшили на свій лад: «А ти мене, Галю, завжди шанувала». Було там і «люблю тебе, Галю...». Тому, зростаючи в атмосфері таких стосунків, син отримав у спадок кращі якості та приклад поведінки в родині. Однак ніхто не ідеальний: життя – дуже складна «штукенція»...

Кислий до жінок частенько вживав слово «ланюша». Але невідомо, чи було воно іменем (скидалось на те!), чи такою собі «присмакою» до компліменту, ніхто й не спитав. Ланюша, то й ланюша! До нього білозуба усмішка, і тоді жіночка просто розквітала на очах, неначе медом їй уста намастили. (А що, коли від свого того не отримуєш, то й чужій увазі дякуєш! Зради ж ніякі­сінької. Недаремно ж мовиться: язиком мели, та руками не бери. А тут усе чемно – без рук!) І день тоді веселіший, і сонечко ясніше сяє, і душа хоч трішки, а й заспіває, і жити захочеться знову... Жінка відтак гордо несе голову, розправляє зібгані плечі та спину й стає впевненою в собі. А якби вдома все те мала? Та вона б і гори звернула! Удвох із ним. Отак-то!..

* * *

...Щира усмішка прикрашала й оцю дівчину.

Напевно, вона добре про те знала, тому й не скупилася обіймати нею людей. І коли дівча усміхалось, обличчя з неправильними рисами ставало м’якшим, осяяним зсередини. Жваві карі оченята випромінювали стільки тепла й доброти, яких, здавалося, вистачить, аби вмістити в себе цілий світ та обдарувати щедротами любові всіх довкола.

Цікаво, чи знала Ксеня давно відому істину: що більше віддаєш, то більше тобі лишається? Малоймовірно, чи брала собі таке до голови? Мо’, все виходило саме собою? Хтозна... Радше за все, вона навіть про те й не замислювалась. Просто була такою! Любила людей і цей недосконалий світ...

Зате всі, хто потрапляв під Ксенині промінчики цілющої радості, також ставали її вічними заручниками – добрішали і щасливішали, несучи оту веселку в душі далі, аби крига недобрих чи невтішених сердець танула.

Їй-богу, люди самі собі чудувалися: от тобі й погануля! Та ба! Навпаки! Симпатюля! І тільки так! Хто там промовити посмів інак?! Нехай назад забере слова дурні...

...Тож чи могли ті двоє сонцеликих не зустрітися? На гойдалках долі! А в тієї вигадниці все напоготові! Устигай лишень дари її підхоплювати.

* * *

Ох, забув той приймаченько і про старшу за нього на 11 років огрядну дружину, і про двох синів... (А жив у сусідньому селі за 15 км, і казали, що його пишнотіла благовірна – краля писана).

Ну, дуже рано Ванько одружився! Дивуючись, людиська тоді кпинили: «Хай Бог милує! Геть здуріла молодиця! (Вже двічі ходила заміж і доньку восьмирічну мала.) Обкрутила Райка сусідського хлопчиська, наче хміль тичину, а малому ота ”камасутра“ й сподобалась! Господи, і чого тільки не буває на білому світі!»

«І чому я не зустрів свою Ланюшку раніше? Де ж ти, моя квіточко маленька, зростала? – подумав злякано і тут-таки заспокоїв себе: – Ця гарнюня синичка із далекого краю до мене прилетіла. Саме так! Дарма що вона така молоденька, а я вже... Е-ех, моя вона буде, моя! – заспівало серце Іванове тими весняними солов’ями, що в романсі «Чари ночі»...

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди.

Цілуй, цілуй, цілуй її,

Знов молодість не буде...

* * *

Отак і живе тепер тільки єдина у світі зацілована Ланюшка, яка вірно й віддано чекає свого найкращого коханого. Солодкого!!! Адже справжній смак любові та життя вона спізнала... саме з Кислим! А той – зі своєю Ланюшкою...

«Повертайся живим, моє сонечко!» – уранці, вдень та вночі молиться не одна Ксенія...

Нехай же Бог почує всі молитви за всіх українських воїнів!