СНАЙПЕРКА ЛЯЛЯ

– Що ж, це війна, але дівчина виживе?

– Хтозна, поранення важкі, крововтрата велика, ще й черепно-мозкова, певно… Хлопці принесли її на базу, сяк-так перев’язали й оце тебе видзвонили.

– Добре, що ми з Кабанчиком були вільні, – Кабанчиком Степан ніжно називав свій переобладнаний у реанімобіль мікроавтобус. Його перефарбували, викинули з нього задні сидіння, крім одного, на якому сиділа Ольга, та обладнали місце для транспортування поранених.

Помовчали. Степан думав про те, як змінилося життя його та мільйонів земляків після двадцять четвертого лютого, як він із хіпстера, найбільшою проблемою якого було, у якому барбершопі поголитися, став водієм реанімобіля. Провів рукою по зарослому обличчю, погладив неохайну відрослу бороду.

Ляля почала метатися на ношах і стогнати. Ольга нахилилася, помацала пульс, обтерла спітніле чоло серветкою, торкнулася гарячого чола.

– Що з нею?

– Не знаю, нас у медучилищі до такого не готували. Я думала, все життя робитиму уколи, а краще – сидітиму біля лікаря в коротенькому халатику та робитиму красиві записи в картки. У мене почерк каліграфічний, у школі плакати підписувала, думала, як усі дивуватимуться, що в картці охайні літерки, а не як завжди. Але перев’язувати поранених, пакувати в пакети відірвані кінцівки та заплющувати очі тим, хто пішов, – це інше. Я за ці місяці посивіла, ніби відразу з двадцятки в сороківку стрибнула.

– Ми всі кудись стрибнули й летимо.

***

Минуло кілька місяців.

Степан зайшов до сільської крамнички, купив скляну пляшку пепсі-коли, криво усміхнувся, прочитавши на етикетці польські написи, що свідчили про гуманітарне призначення солодкого напою, та вийшов надвір. Там сів на пластиковий стілець, який підступно рипнув під вагою його тіла, й поставив на затертий столик посилку.

Всередині лежали кілька товстих плиток чорного шоколаду та тюбики з тютюновою рідиною для електронних цигарок. Степан здивовано витягав вміст посилки, з виглядом знавця розглядав та відкладав убік. На дні коробки лежав лист. Чоловік розгорнув складений вчетверо аркуш і почав читати, забувши про пепсі-колу, яка випускала газові бульбашки в тепле харківське повітря.

«Вітаю вас, мій таємний друже, – починався списаний дрібним почерком аркуш, – така дивна річ – життя, що в момент, коли вже не чекаєш нічого доброго, з’являється людина, яку тобі посилає небо».

– Це точно мені? – Степан почухав потилицю і продовжив читати:

«Вас, певно, здивував мій лист, але ним я хочу висловити свою вдячність. Я б могла зателефонувати чи надіслати повідомлення, але це було б не те. Найкраще, звісно, робити це особисто, але я зараз у Німеччині й мушу тут перебувати, поки триває лікування. Даруйте мені цей пафосний стиль, я переписувала це послання разів з десять, та щоразу виходило надто кострубато, розмито, втрачалося те головне, що хотілося сказати. Ніколи не думала, що так складно коротко й чітко висловалити свої думки, передавати іншому те, що вважаєш важливим…».

Степан почав здогадуватися. Відсьорбнув солодкого напою, уперше за довгий час запалив вейп, а не звичайну цигарку. Напруження останніх тижнів на фронті не давало втрачати дорогоцінний час. Проте цього разу був особливий випадок. Перед очима флешбеком з’явилося худеньке, зморене обличчя пораненої дівчини, яку він транспортував до шпиталю.

Поки діставалися, у неї почалося марення, Лаля стогнала, смикалася та постійно повторювала: «Р-рак, р-рак, р-рак…». Часу на те, щоб пояснювати ті марення, не було. Разом з Ольгою вони віднесли дівчину до чергового хірурга, переконалися, що їй нададуть допомогу, та поїхали. Але слово, яке вона так нав’язливо повторювала, засіло в його голові. Це була загадка, а загадки збуджували мозок, який нудьгував за інтелектуальними задачами там, де єдиною метою стало вижити.

Тож Степан думав, перевірив, чи це не якась снайперська абревіатура, чи не прихований сигнал, але нічого цікавого так і не знайшов. І тоді на гадку спала проста думка, а що, якщо це той самий рак, страшна хвороба, яка забирає щороку мільйони життів. Однак чому дівчина-снайперка, поранена та напівжива, це повторювала?

Виїжджаючи та повертаючись із лінії фронту, Степан стримував потяг до куріння й займав голову думками, аж поки вони його виснажили. Тож вирішив усе з’ясувати. Коли привіз пораненого зовсім молодого бійця, зайшов переговорити із черговим
лікарем.

Вони були знайомі в минулому житті. Олесь – так звали лікаря – мав успішну психотерапевтичну практику та сміливо дивився в майбутнє. Війна застала його в туристичній подорожі на Мальту. Олесь повернувся, повісив на дверях свого модного кабінету табличку «Пішов на фронт, побачимось після перемоги» та прибув до військкомату. Там подивилися на його медичний диплом і відправили Олеся до польового
шпиталю.

Розмова відбулася в курилці:

– Хотів тебе спитати про дівчину, звати Ляля, худенька така, до вас привезли з кульовими… – Степан затягнувся та вдивився в посіріле обличчя приятеля.

– Є така, потроху одужує, хлопці з неї все зайве дістали, житиме.

– Чи все?

– Що маєш на увазі…

Степан розповів про слово з дівчиною, яке його непокоїло. Олесь обіцяв поговорити, на тому й розійшлися.

Степан на мить звернув увагу на рудого кота, який терся об ноги та муркотів, як старий холодильник «Донбас», що стояв у його бабці в кухні. Почухав гостроверхе вухо і взявся читати далі: «Ваш друг Олесь прийшов до мене в палату, і, мабуть, на мене вплинула близькість смерті, бо вперше в житті я говорила відверто, переповідаючи свою історію. Вона досить звичайна. Вчилася, працювала, сподівалася, жила спортом, який став сенсом життя, поки якось під час планового медогляду лікарка помітила вузли в моїй щитоподібній залозі. Я тоді ще подумала, що то якась помилка, я ж ніколи не жалілася на здоров’я та й почувалася чудово.

Утім, відтоді в мені поселилася тривога, зник апетит, усе стало сірим. Наважившись, я пішла до ендокринолога, радше щоб заспокоїтися, ніж по діагноз. Він вислухав, зробив УЗД та відправив мене на обстеження. За два тижні я почула вирок – «рак щитоподібної залози». Не могла повірити, мозок відмовлявся сприймати цю інформацію, кричав, що то помилка, але знала: це правда. Потім були різні консультації, біопсія та підтвердження, що пухлина злоякісна. Вартість операції дуже висока. Я продала автівку, зняла з рахунку гроші, які відкладала на відпочинок, продала золоті прикраси, які залишилися від бабусі, однак не набрала потрібної суми. Якось побачила у фейсбуку світлину. Там був хлопчик, зовсім маленький. У мене й зараз перед очима стоїть його фото: худесеньке тіло, поголена голівка і глибокі небесні очі. Він стискав у руках ведмедика, і в тому було стільки дитячої беззахисності, стільки прохання, що я не витримала. Знайшла його маму й особисто передала їй усе, що назбирала. Жінка так плакала, що я ледве стрималася, щоб і собі не залитися сльозами. Ми обійнялися на прощання, і я пішла з думкою, що подарувала своє життя цій дитині. І коли мене не стане, залишиться хтось, у кому є моя духовна частинка.

Після того я поїхала на могилу бабусі, яка мене виростила. Мама покинула нас із братом дітьми та зникла, тата ми не знали. Сиділа на хиткій дерев’яній лаві, дивилася на засипану снігом плиту й думала, що скоро так само лежатиму в землі, німа й тиха. У мене немає родини чи близьких друзів, які б горювали, я жила сама й помру так само. Це було нестерпно боляче і водночас давало свободу. Залишалося мало часу, тож хотілося провести його якось по-особливому, так, щоб не шкодувати. Вигадувала різні плани, але все здавалося дріб’язковим і нецікавим.

І раптом почалася війна. Тоді я вирішила, що коли вже мені судилося померти молодою, то я зроблю це красиво та з користю, і вступила до лав ЗСУ.

Життя на межі має переваги, бо ти не думаєш про завтра, надто воно примарне, живеш одним днем. Я навчилася насолоджуватися миттю спокою, радіти простим речам, як то чашка кави чи шматок шоколадки, що загубився в кишені. Шукати розраду в дрібницях і ненавидіти. Здається, що вперше я жила так повно, так по-справжньому…»

Степан замислився, спіймав себе на думці, що він відчуває щось схоже, і здивувався, що незнайома йому дівчина змогла так чітко та просто окреслити те, про що він часом думав, але не міг сформулювати.

«Після розмови в лікарні Олесь більше не заходив, але за тиждень я вже їхала евакуаційним рейсом до Німеччини. Олесь домовився зі своїми знайомими, які мене не тільки прихистили, а й допомогли мені потрапити до клініки. Університетська клініка провінційного містечка Халлє – одна з найкращих у Європі. Уперше в житті я почувалася дівчинкою, принцесою. Мене розмістили в окремій палаті, з обладнанням, яке я бачила хіба що в кіно, обстежили та прооперували. Виявилось, моя пухлина хоча і злоякісна, але не агресивна. Не можу сказати, що було легко, часом я почувалася дуже зле, мене нудило, боліло все тіло, та тепер уже все позаду.

А вчора надійшов лист від урятованого хлопчика. Він намалював мене із синьо-жовтим обличчям та з дуже довгими руками й обвів сердечком. Коли я дивлюся на це наївне зображення, то не можу стримати сліз, думаю, що добро завжди повертається.

Така історія щасливого порятунку, коли життя подарувало новий шанс. І за нього я вдячна вам, мій випадковий янголе».

Степан дочитав, випустив хмаринку сивого диму, почухав за вухом рудого кота, задумався, чи здогадалася вона, хто оплатив операцію, усміхнувся прозорому харківському небу й пішов до свого Кабанчика. Він ще не знав, що за кілька місяців знову зустріне Лялю на фронті.