СМІШНА ІСТОРІЯ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

18 липня 21:42

440

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

З поштової скриньки

Ганулька втратила глузд. Про це ще ніхто, слава Богу, не знає, та й знати не буде, тому що такий страшний діагноз жінка поставила собі сама.

Для більшості вона – Ганна Миколаївна, для чоловіка – Ганька, для приятельок (подружок, вважала, не має) – Анюта, а для мами була Ганулькою. Так подумки себе й називала, і від того їй ставало тепліше та затишніше.

Жила і працювала Ганулька в чужому селі, куди доля закинула після закінчення технікуму. Приїхала до однокурсниці в гості, та так і залишилася, до того ж у тамтешній конторі знайшлося вільне місце. Дівчині було вже двадцять три роки – у селі таких вважають перестарками, тому, коли до неї посватався Роман-тракторист, одразу погодилася стати його дружиною.

Хлопець непоганий, а ще дівчата сказали, що його батьки багатенькі. У неї ж мати кінці з кінцями ледве зводить і постійно хворіє. А вона ж не красуня, до того ж товстенька. Для дівчини, вважала Ганулька, це найбільша вада, тому в клубі та на всяких оказіях ховалася у закутках чи тікала додому, посилаючись на зайнятість. Огрядною Ганулька не була й носила своє тіло напрочуд легко і граційно, однак їй нікому було про це сказати, хоч ніхто й товстулею її не називав. Найбільше ж дошкуляли ноги: мала великі литки і пампушки-ступні. Гарні чобітки були не для неї, навіть якщо із застібками-блискавками. Може, й було за кордоном чи під прилавком у радянських магазинах гарне взуття на такі «оклецьки», але не з її статками і знайомствами.

Коли Ганулька навчалася, закохалася шалено в одного старшокурсника, але обходила його десятою дорогою, боячись наразитися на кпини і вважаючи себе незугарною. Заглянув той хлопчина колись у їхній гуртожиток, але, виявляється, не до неї. Так і не стало перше кохання для Ганульки радістю, хоч і мала картку, яку випросила у знайомої, нагледівши у фотоальбомі. Там він стояв серед товаришів на першотравневій демонстрації і комусь весело всміхався. Ту світлину Ганулька берегла й тоді, коли вийшла заміж і дітей народила.

Той заміж виявився не з медом. Вона була гарною жіночкою – так усі довкола говорили. І свекри задоволені: невістка покірна, працьовита, скромна. Рік жили разом – роздивилися. А потім вони ж хату купили молодим у селі, недалеко біля себе.

Мати грошей дати не могла – не було, але з бабусею гарний посаг справили: подушки, ковдри, покривала – всього було багато. Навіть розкішна перина, в яку пірнали, як у купу снігу, аж поки не винесли ту гору пір’я на горище.

Усього навчилася Ганулька, однак не зуміла навчити чоловіка поважати себе. Любити наче й любив, але ще дужче ревнував до кожного стовпа – от уже красуню знайшов! Навіть трійко діток не втихомирили Отелло. Підозрював її у зрадах, ображав, а потім ще й руки почав до неї протягувати. Заради справедливості слід сказати, що лише тоді, коли був п’яний. А випивати почав частенько, бо взяв за правило сидіти із друзяками у забігайлівці, яка була і є в кожному селі.

А Ганулька біля діток та за роботою, державною і домашньою, працювала як навіжена. І схудла, де ті кілограми зайві й ділися. Ноги-пампушечки наче всохли й перестали набиратися мозолями від взуванки. Дівчата казали, що й покращала, особливо коли заїжджа перукарка зробила першу стрижку й укладку. Одначе у дзеркало на себе не видивлялася – не до того було. То чоловіка рятувати треба від білої гарячки, то дітей від хвороб різних. Жінка й рятувала. До бабок, до лікарів-екстрасенсів з чоловіком їздила – і він на певний час припиняв пити.

Було таке: коли діти важко хворіли, навіть кидався з нею їх доглядати й рятувати – і тоді ставав добрий та сумирний, як кіт. Коли ж діти підросли, а вони стали статечнішими і, як казала старенька, вже самотня свекруха, остепенилися (вона останнім часом вибрики сина пояснювала неспроможністю невістки контролювати його, й тому сердилася), почали завдавати клопоту діти та їхні сім’ї.

«А в кого ж вони могли вдатися, – думала Ганнуся, – коли в батька скажений і нестримний характер? Холерики, та ще без гальм, – то пропаща сила».

На роботі Ганулька ставала Ганною Миколаївною, яку поважали колеги і на думку якої зважало керівництво. Сміття із хати вона не виносила і власного чоловіка з приятельками не обговорювала. До себе із жалісливими побиваннями не підпускала, хоч у селі всі про всіх знають.

Подруг у неї не було. Хіба що замолоду потоваришувала з однією балакухою, бігала їй навіть допомагати, коли та не встигала зі своїми городами, бо чоловік часто бував у роз’їздах, а в неї вже дівчата підросли і стали підмогою. Однак коли в Ганульки трапилася одна біда, а потім і друга й вона просиділа кілька ночей, майже не склепивши повік, на роботі ходила як примара та чула чи відчувала скрадливий шепіт за плечима, допомоги чи підтримки так і не дочекалася. Тому вирішила, що подруги – це велика розкіш, і перестала пускати до серця чужі біди.

Легко сказати: «Перестала»! Вони, ті біди, знаходили в її серці відгук, і Ганна намагалася хоч що-небудь добре робити для знедолених. Тоді відчувала повагу до себе й відтавала серцем…

Поділить «зайву» копійчину (на ті гроші своїх бідаків розвелося і внучат багато), а то тихцем на рахунок перекаже, коли ота «гібридна» війна, що АТО, почалася, лише щоб чоловік не знав. Спочатку він нічого – благословляв нібито її власні гроші витрачати, до того ж вона собі нічого зайвого не купувала, а потім сердитися почав, своїх, мовляв, злиднів вистачає.

На старості років і він уже став до господарства горнутися, дітям нещасливим чи, як казала одна бабка, зуроченим допомагати. То радій уже, Ганно, що все частіше почав деспот сімейний називати Анютою й битися припинив, та й пити майже перестав.

Та ні, треба їй на старість іще та пригода! А то, мабуть, вірші та романи до того довели. Ганна ще змалку книжки любила, рятувалася ними, коли життя допікати почало. Прочитає чуже життя, порадіє-поплаче за інших – і легше стане. І вірші любила, особливо про природу та кохання. А на старості ще й надумала сама писати. Надрукує, бува, на роботі, роздрукує і – в папочку. А потім витре в комп’ютері, щоб ніхто не побачив і не насміхався.

Одного разу чоловік засік: вона записала те, що раптом попросилося на папір, та й до плити побігла, а він узяв той аркуш і прочитав. Ще нещодавно і листи її прочитував, і в мобілці вишукував чужі номери, хоч їх і не було; ще й зараз не довіряє, незважаючи на те, що підстав ніколи ніяких вона не давала. О, то було їй що слухати! Маразматичкою обізвав і заборонив писати. А вона пише й навіть в один альманах, було, надіслала. Добре, що благовірний їх не читає.

Отож одного разу до них у село якась делегація приїхала. Чи то досвід переймати, чи ще чого. І один чоловічок, який розпитував про село, виявився з їхнього району й навіть її ровесником. А село його біля її рідного недалеко. Вони могли б навіть в один клас ходити. Ще щось той чоловік їй говорив, а вона тепер його очей забути не може і все туди поглядає, де він живе. Нічого такого між ними не сталося. А може, сталося?! Вірші Ганна йому навіщось із папочки дала. А чому він сказав, що поезію любить? Чому попросив номер телефону? Вона, звичайно, відмовила. І тепер на кожен дзвінок із незнайомого номера в жінки рветься серце.

Таки втратила глузд! Хіба в її роки закохуються? Хіба мріють так, як вона?

Сидить Ганночка на пеньочку серед квітів своїх увечері (це коли чоловіка немає) і вірші складає. А вітер, пустуючи, гортає тоненькі сторінки учнівського зошита.