ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
487Життєва історія
Люба з Петром здавна живуть у селі. Люди вони небагаті, але й не бідують. Двох синів виростили – Андрія та Сергія. Не закінчували хлопці вишів, та їх односельці поважали. «Яка хата, такий тин, який батько, такий син…» – кажуть люди. А тут і справді нема що казати, бо надзвичайно порядний і добрий Петро був чоловік, та й Люба, дружина його, також… І то не показна чи хвальковита якась та порядність, а тиха, нехвацька, навіть скромна…
Планували Люба з Петром, що котрийсь із синів залишиться жити в батьківському помешканні: як не як, а хата велика, самі цеглину до цеглини складали, все на совість зроблено…
Першим одружився старший – Андрій – аж у сусідню область. Хоча й міським став жителем, але із дружиною та сватами приїздять до батьків часто, і допомагають усе, і стараються. Та й Люба з Петром ніколи їх із порожніми руками не відпустять – так машину їхню всім завантажать, що ледь із місця рушає… Незадовго Андрієва дружина і діток народила – одне за одним – хлопчика та дівчинку. Тішиться Люба, що в дітей усе добре…
А молодшому синові час до часу нагадує: «Ти, Сергійку, в нашому селі пару собі шукай. Дивись-он, скільки дівчат гарних… І не ведися на маєтки, сину… Основне, щоб любили і поважали ви одне одного. Он хата яка у нас! Молодих рук уже хоче: там підлатати, там підбілити… Вистачить і вам, і дітям вашим…».
Але, як то кажуть, людина планує, а Бог керує. Повертався якось Сергій із гостини від свого військового товариша і в потязі познайомився з дівчиною-провідницею. Маленька, простенька, нічим не примітна білявка запала хлопцеві в серце. Майже рік листувались. Декілька разів їздив Сергій до Світлани в гості…
«Мамо, тату, буду женитися», – мовив, опускаючи очі, а ззаду з-за плеча виглядала Світлана. «Нехай вам, діти, Господь допомагає», – обійняла Люба спершу майбутню невістку, а потім сина.
Ще до весілля десь пів року жила Світлана в Сергієвих батьків. Допомагала все Любі: і прибирала, і готувала, і в господарстві все.
На весілля від нареченої приїхало лише декілька гостей: батьки, брат із дружиною, сестра і тітка. Тільки-но ступили свати на подвір’я, як Люба помітила, що захмелілі всі, і то добряче. Бачила також, що не на радощах випили чи, як кажуть, для сміливості – обличчя в усіх спиті, аж сині… Видно, що випивають чи не щодня… Розчервонілась тоді Світлана від сорому, очі опустила. «Не хвилюйся, дитино, – заспокоїла Люба невістку. – Хіба ж ти винна…». І ще більше шкода їй стало Світлани, ще більше припала невістка до серця, бо ж, бідолашна, вона в житті нічого, крім вічних пиятик, і не бачила...
Відгуляли весілля і залишилась Світлана в невістках. Нема що казати: старалась, як могла, і Люба це бачила. «Все ваше тут, діти. Що надбаєте, те й матимете. Ми ж із татом не вічні», – завжди казала. А згодом і синочок з’явився у молодих. Та Світлана всюди встигала: і дитя доглянути, і лад у хаті навести…
Коли маленькому Максимкові виповнилося три рочки, вирішив Сергій їхати на заробітки. Не тішило це ні Любу, ні Петра. «І чого ж вам треба? – питала сина. – Хата є, на хліб є і до хліба…» «Машину хочу купити, – говорив Сергій. – Рік-півтора та й повернуся…»
Після від’їзду Сергія ніби все було так, як і раніше, лиш через місяць-півтора почала Люба помічати, що з невісткою щось не те. Ніби уникає Світлана їх із Петром: очі ховає і в кімнаті раптом почала зачинятися… Лише згодом Люба зрозуміла: Світлана почала випивати. Ніяк не наважувалась поговорити про це з невісткою, боялась, щоб не образити її. А якось уночі прокинулась Люба від несамовитого крику маленького Максимка. Зайшла в кімнату, а Світлани немає. Усю ніч прочекала невістку, а та лиш на ранок з’явилася. Тоді не було, як кажуть, з ким говорити, а ввечері Люба обережно почала балачку. Світлана плакала, кивала головою, присягалася, що більше таке не повториться, говорила, що просто їй важко без Сергія, а коли вип’є, то ніби якось легшає… Повірила Люба і вирішила нікому про те, що трапилось, не розповідати. Навіть синові…
Та вже наступного тижня Світлана серед білого дня почала напиватися… Село є село. Людям ротів не позатуляєш – і поповзли чутки від хати до хати…
Соромно було Любі перед односельцями, бувало, й до крамниці не йшла, щоб люди за спиною зайвий раз не перешіптувались. Але про те, щоб вигнати невістку з хати, і гадки не мала. Терміново зателефонувала синові: «Сергійку, приїзди!». Думала, повернеться Сергій – усе стане на свої місця. Світлана ж за ним так падкує, тому й випиває. А люди… Побалакають та й припинять.
Сергій приїхав уже за декілька днів. Дуже обережно Люба синові обмовилась, що Світлана випивати почала, бо нібито тужить за ним дуже… Думала, коли буде Сергій удома, все зміниться, то й знати йому не треба про ті нічні пропажі та пиятики дружини. Майже два тижні після приїзду Сергія у домі й справді все було гаразд: Світлана і з малим бавиться, і їсти готує, і на городі порається. Люба вже й із полегшенням, як кажуть, видихнула: Богу дякувати!.. А це якось молоді поїхали до міста. А повернувся Сергій лиш із Максимком. Зникла десь Світлана, і все. Повернулась аж за півтори доби – захмеліла, побита. Ні де була, ні з ким – не пам’ятає нічого…
Лікувалася не раз Світлана від алкоголізму, і то не примусово, а сама виявила бажання. Та все марно. Спочатку Сергій ще мав якусь надію, що дружина перестане пити, а тепер геть зневірився. Недарма, мабуть, люди кажуть: «Скілька вовка не годуй, а його однаково до лісу тягне…».
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
519
Життєві історії
