СИНТЕТИЧНІ КВІТИ З ЖИВИМ ПІДТЕКСТОМ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Наталія Василів

17 липня 10:53

335

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Вікторія Богданівна сиділа на балконі в зручному плетеному кріслі й усміхалася сама до себе: тільки що донечка з-за кордону повідомила гарну новину: «Мамо, за пів року ти станеш бабусею!»

Про таке щастя мріє кожна жінка, якій незабаром пів століття – про щасливу долю доньки й народження внуків.

– А як же я спілкуватимуся з онуком? Із зятем листуємося через перекладач, але ж маленьке сонечко читати навчиться не відразу! Треба терміново вчити англійську! Може, на курси записатись? Пошукаю поради і рекомендації в неті, але спершу відсвяткувати подію!

З такої нагоди вирішила влаштувати собі маленьке свято – розкрити коробку цукерок. Отих улюблених – «Стріла». Підвелася з крісла, виглянула у вікно й побачила на горизонті знайому постать – до її будинку йшла Христя, подруга дитинства.

– Добре, що я послухала доню й реконструювала квартиру – тепер у мене розширився не лише простір в оселі, а й відкрився світ! – усміхнулася знову.

Пригадала, як доня вмовляла «перекроїти» їхнє помешкання невдалого планування минулого тисячоліття на сучасний лад.

– Мамо, нащо тобі великий зал і мала кухня? Зробімо так: стіну в спальні розіб’ємо, тоді кухня не буде нещасних шість метрів, а цілих п’ятнадцять. З вітальні зробимо тобі спальню і просторий гардероб, заодно з’єднаємо два балкони, бо один завжди в тіні, а інший на сонці, у південному крилі влітку садитимеш квіти, а північний взимку захищатиме спальню від холоду. Та й повітря буде добре циркулювати довгим кутовим балконом.

– А якщо ти приїдеш із чоловіком погостювати? Де ночуватимете, коли залишиться тільки одна спальня? – не згоджувалася жінка.

– Мамо, забудь про той час, що гості мають жити в господарів, тепер безліч готелів, – Соня не вгавала.

– Але ж ти не гість, ти вдома, – знітилася Вікторія, ніби її позбавили права бути мамою.

– Вдень ми залюбки сидітимемо в тебе у просторій кухністудії, а на ніч розійдемось – це нормальне явище, не переймайся, – донечка вміла переконувати.

Отож з південного крила балкона забрали перестінок – і тепер відчутно відкрився огляд аж до зупинки, звідки до Вікторії прямувала подруга. Тобто одна з подруг, бо їхня компанія – з чотирьох осіб, міцно склеєних іще в дитинстві.

Життя кидало жінок усіма можливими рифами й підводними течіями, але у Вікторії вони знаходили тиху гавань: Ользі можна тихцем покурити, бо ж удома свекруха отримала б серцевий напад, що дружина її коханого сина може взяти до рота цигарку; Христі – поплакатися на чоловікабовдура; Стасі – пожалітися на синапідлітка, який знову в школі прославився – погладив по м’якому місцю молоду вчительку.

– Уявляєте, що той малий збоченець сказав? Що просто біг і спіткнувся, тому двома руками ляснув Олену Юріївну там, де не можна. Чоловік, старий кобеляка, реготав, аж стіни трусилися, і пообіцяв на всі батьківські збори ходити особисто, щоб переконатися, чи було за що малому вхопитися. Бо, мовляв, за худу задницю не надто втримаєшся! – витирала туш під очима Стася.

Єдиною перевагою, на думку подруг, у Вікторії було те, що вона не мала чоловіка, отже, і свекрухи. Тому до Віки можна приходити будьколи й говорити будьщо: чоловік не гримітиме демонстративно порожніми каструлями, якщо подружки дружини надто довго засиділися, свекрухи не телефонуватимуть що пів години, і діти не проситимуться в дорослу компанію, бо ці всі складові у квартирі Вікторії просто відсутні.

Не встигла Христина постукати у двері, де ніколи не було електричного дзвінка, як Вікторія широко відчинила двері – заходь.

– Ти що, чекала мене? Підглядала у вічко, хто йде сходами? – Христя чмокнула подругу в повітрі біля вуха.

– Заходь, каву чи чай? – Вікторія знала, що подруга дві кави за день не вживає, адже потім не спить.

– Каву. Чому не кажеш мені комплімент? Бач, я з перукарні. Готуюся, – Христя крутнулась перед великим дзеркалом на весь зріст і на всю ширину стіни в коридорі.

– До чого? – Вікторія з кухні.

– До твоєї днюхи, старенька! В тебе ж незабаром ювілей, ти серед нас найстарша! У який ресторан плануєш нас запросити? – без стриманості й такту, як то кажуть, просто в лоб випалила гостя. Вікторія трохи оторопіла від такого нахабства.

– Я ще нічого не планувала. Зрештою, хіба назва закладу має для тебе якесь значення? – здивовано.

– Саме так! Хочу знати, на яку суму розраховувати тобі на подарунок. Тобто ми всі троє будемо тобі дарувати щось одне, але цінне. Ти ж сама розумієш, що кав’ярня «Іванка» і ресторан «Olli» – то зовсім різне і різний бюджет, – Христина без ніякого натяку на совість.

Віка як ішла до холодильника по коробку цукерок, так і завмерла біля відчинених дверцят. Секунду подумала над сказаним і поклала коробку «Стріли» на місце.

– Ось твоя кава, – подала чашку.

– А до кави? – Христина здивовано, бо знала, що у Віки завжди є щось смачне. Аякже, їй не треба викроювати із сімейного бюджету останні кошти на цукерки чи на шмат торта – в неї лиш одна дитина і ніякого чоловіка, не те що в інших – чоловік, двоє дітей, тому солодощі не можуть затриматися в оселі, повній людей.

– Що принесеш, те й буде, – холодно відповіла Вікторія.

– Ти чого? – не второпала гостя. І, щоб перевести тему, провела поглядом по кухністудії.

– Овва! А це що за китайський порохозбирач у вазах? – показала не синтетичні квіти. – Викинь це негайно! – потягнулася рукою до вази.

– Не смій! У своєму домі викидай хоч усе, а тут зась! – завжди врівноважена Вікторія аж зі стільця скочила.

– Хм, не думала, що в тебе тяга до некрофілії. Такі шедеври естетики зазвичай ставлять на гроби, – Христя поморщила красиво нафарбовані губи.

– Стули свого рота! Ці, як ти кажеш, шедеври, для мене цінна пам’ятка. І я без тебе знаю, що мені тримати у своїй квартирі!

– Я тебе не впізнаю. Ну що ж, охолонь, на все добре, почуємося, – жінка закинула на плече сумочку й рушила до виходу.

– Каву допий! – наказовим тоном Віка.

Христя хлюпнула вміст чашки в умивальник:

– Вона сьогодні в тебе надто гірка.

– Від солодкого заводяться глисти, – парирувала Вікторія.

Христина збігала сходами, набираючи подруг, щоб розповісти про дивну поведінку Вікторії.

– Клімакс, – поставила діагноз флегматична Ольга. Кому це було адресоване, Христина так і не второпала, тому вимкнула телефон.

– Оце занесло нашу Віку! Нічого, перебіситься, поплаче на самоті й першою до тебе зателефонує. Не сидітиме ж сама в чотирьох стінах на свій ювілей. Лиш після того як перепросить тебе, тоді я її і привітаю, – Стася запальна до краю. Як солома – з першого сірника спалахувала полум’ям до неба.

А що ж Вікторія? Помила за Христиною чашку, глянула на вазу з квітами, де посеред букета ніжнокремового кольору майоріла одна яскравочервона троянда. Із внутрішньою перебудовою квартири багато речей перекочувало з колишнього залу в теперішню студію з багатьох причин. У спальні на них не було місця, та й недоречні деякі милі дрібнички в спальні, а викинути їх рука не підніметься. Деякі, як ось цей букет штучних квітів, мав бути у Вікторії на виду. В спальні жінка тільки спала, а решту часу проводила тут, де їй були конче потрібні серцю речі й пов’язані з ними спогади. Оці квіти – найдорожчі зі спогадів.

Єдина троянда – це мрія її доні, яка після свого чергового дня народження розчаровано зітхнула, ставлячи на столик чергових дешевих (бо ж китайські) ангеликів різних забарвлень і конфігурацій.

– Чому мені завжди дарують одне й те саме? Хоч би хтось подарував однуєдину троянду,– мовила, сумно дивлячись на статуетки.

– Соню, твій день народження взимку, живих троянд нема, а якщо і є, то надто дорогі, – мама обіймала свою найдорожчу квіточку.

– Мамусю, я не хочу живої. Мені б таку, як у бабусі під іконою, – пластмасову. Але не жовту, а червону, – дитина сама розцвіла від спогаду про бабусині квіти.

Згодом про цю розмову забули обидві. Аж якось біля їхнього будинку, на базарчику, відкрили крамничку з посудом. Одного разу Вікторія після роботи заглянула туди із цікавості. Обожнювала красиві тарілки, на які ніколи не вистачало коштів, зайшла в крамницю хоч глянути, і перше, що впало в око, – велика червона троянда, яка аж переливалася у світлі неонової лампи. Пелюстки були виготовлені з тоненького яскравочервоного оксамиту, поверх них цятки розплавленого пластику, які з виду ніби справжні краплини роси. Китайське барахло вже не мало попиту, а якісні китайські речі ще не всі могли собі дозволити. Віка глянула на ціну і зрозуміла: цей майстерно виконаний витвір китайського ширвжитку тут надовго. Квітка направду була немов жива, але ж вона єдина і надто дорога, тому їй тут стояти роками. Ось жінки тарілки розглядають, чайники, склянки, скатертини, рушники, а троянда стоїть собі сиротою. Вікторія приречено глянула на гарно розмальовані тарілки й важко зітхнула. І враз пригадала: про таку квітку мріяла її донечка. Її Соня ніколи нічого не вимагала, бо знала, що мама й так у всьому собі відмовляє, адже сподіватись їм нема на кого. Тато Соні вже втретє одружений, ніде не працює, аліментів не платить, бабуся із села передає продукти, а ось грошей катма на всілякі забаганки.

– Дитина мріяла про троянду! Тільки про троянду, а не про модні курточки чи шапки. Невже я не можу здійснити дитячу мрію? Хто, як не я? – Вікторія взяла в руки троянду, де й колючки стирчали, немов справжні.

А вдома… Що вже радості було того зимового вечора! Мала розцілувала маму на все життя авансом, сяяла від щастя й тулила до личка м’яку квітку.

– Мамусю, дякую тобі! Це мрія всього мого життя! – аж пищала від задоволення.

– Ой, життя, вісім років лиш нещодавно відсвяткувала, – Вікторія дякувала сама собі за таку спонтанну покупку.

– Мамусю, це подарунок? З якої нагоди? – не вірила своєму щастю дівчинка.

– З нагоди того, що іноді найзаповітніші мрії мусять здійснюватись! Без причин, лиш тому, що хтось дуже того хоче, – Вікторія не зводила очей з донечки. Як мало дитині треба для щастя!

Ця подія відбулася двадцять п’ять років тому. І оксамитова троянда в їхній родині стала символом здійснення мрій. То як тепер Вікторія може її викинути?

Червону троянду ніби окутали ніжністю й опікою сім не менш красивих троянд кремового кольору з ледь помітним рожевим відтінком. Вікторія взяла їх до рук, заплющила очі й поринула в той далекий чорний день, коли їй повідомили, що вона потрапила під скорочення. Її викликав до себе в кабінет директор, опустив голову й винуватонерозбірливо пробурмотів, що в Галини Олегівни «документи».

– Розумієте, Вікторіє Богданівно, я б не звільнив вас нізащо, ви найкращий працівник, але вимагають скоротити одну посаду економіста. Знаю, у вас дитина тільки на вашому утриманні, але в неї документи. І двоє дітей. Тому… Вибачайте… Віко, життя несправедливе до чесних, такий світ. Вибач, – директор аж спітнів, йому забракло зусиль дивитися в очі Вікторії.

У конторі всі знали, що Галина розлучена лиш фіктивно. Із чоловіком і дітьми живуть разом та завжди гуляють у парку, у всіх на виду.

– Ну і що?! В нас спільні діти! Яким законом заборонено батькові гуляти з дітьми в присутності матері, навіть якщо ми розлучені? – жінка нахабно використовувала свій статус розлученої у всіх вигідних для неї справах. Тому колеги відверто не поважали Галину й не розуміли такого фарисейства. Але Галині було на все начхати. Вона з тих людей, яким байдуже на всіх і на все, лиш би їй було добре.

Того вечора Вікторія Богданівна брела додому як після бою. Як і за що жити – уявлення не мала. Мама заледве виживала на малу пенсію, здоров’я не дозволяло ні корову тримати, ні великий город обробляти, а Вікторія не могла залишити свою Софійку в місті, щоб перейти жити до мами: дитина у випускному класі, треба бути поруч. Куди тепер Соня вступить, а основне – за що її вчити? Вчилася донечка добре, однак відмінні оцінки ставили «кому треба», тому про бюджетну форму навчання для Соні можна було тільки мріяти.

Вікторія йшла додому, немов на ешафот: як їй пояснити дитині, що омріяний факультет іноземної мови – тепер нездійсненна мрія. Засмучена жінка автоматично зайшла в крамницю з посудом, аби лиш відтягнути той момент, коли треба буде переступити поріг дому і сказати сумну новину.

– Добрий вечір, – підвелась молоденька продавчиня.

Вікторії сподобалося, що дівчина не сказала набридливого: «Вам щось підказати?». Жінку це нав’язливе запитання завжди дратувало. Віка роздивлялася красиві набори тарілок, про які мріяла стільки часу, ходила немов у музеї – дивитися можна, руками торкатися не дозволено. Вийшла на вулицю і ще раз глянула на вітрину, зітхнула. Враз погляд зупинився на дуже гарному букеті ніжнокремового кольору. Зсередини крамниці його затуляла велика картина, а з вулиці букет було видно здалеку. Вікторія подумала, що, крім тієї червоної троянди, вдома немає жодної квітки, нехай і синтетичної. Жінці до болю захотілося краси. Просто краси цього чорного дня. В гаманці останні гроші – розрахункові й пів зарплати. Але краса перемогла фінанси, і Вікторія повернулася в крамницю.

– Дайте мені он ті квіти, – показала на вітрину.

– Гарні, правда? І мені подобаються, але вони надто дорогі, – дівчина спритно зістрибнула зі стільця. Зблизька букет виявився ще красивішим.

Вікторія подала гроші.

– Дякую вам велике. Я вже сьогодні думала йти додому пішки: нічого не вторгувала, бувають такі дні. У нас власниця запровадила правило – три відсотки денної виручки мої. Нині не продала нічого, аж ви мене виручили. Дякую, бо йти вночі через ціле місто не надто радісно. Не люблю листопада через короткі дні, але ж після нього настає грудень, а з ним і всі свята – від Романа до Нового року, – дівча усміхалося так приязно, аж Вікторії стало на душі легше: комусь зробила приємне.

– Чому ж ви йдете на роботу без копійки, бачте, всяке може трапитися? – Віка якомога тактовніше.

– Я вчора всі гроші віддала. Тобто заплатила за навчання. Навчаюся в приватному інституті, там платно, зате гарне викладання і дають багато знань, – дівчина щиро розповідала про навчальний заклад.

– У нашому місті є приватний інститут? – запитала Вікторія здивовано.

– Так! Перший рік, як відкрили. Оплата поквартально, і це добре, там усе продумано,– продавчиня хвалила, ніби сама власниця того закладу.

– Ну що ж, щасти тобі, дитино! – у Віки й настрій поліпшився.

– І вам усіх благ. Дякую, що повернулись і купили, нехай ці неживі квіти принесуть вам справжню живу втіху, – студентка помахала через вітрину рукою.

Удома Вікторія не зізналася про скорочення й безнадію – нехай дитина ще трішки побуде щасливою зі своїми мріями.

Всю ніч не спала, обдумувала різні варіанти, і не бачила ніяких перспектив: у місті масове безробіття, криза торкнулася кожної родини, а сім’ї Віки й поготів – вона єдина годувальниця. Заснула перед ранком. Перше, що їй потрапило в поле зору після сну, – букет кремових троянд. А з ними спогад про вечірню розмову з дівчиною.

– Оптимістка, яка після похмурого листопада чекає грудня зі всіма святами. Де ж вона навчається? У приватному інституті? А чи не попроситися туди хоч прибиральницею? Заклад новий, може, не всі вакансії зайняті? Ага! Тепер на одну вакансію двадцять претендентів, та ще й у таких закладах, – сумно зітхнула.

– Мамо, ти не йдеш сьогодні на роботу? – доня здивовано.

– Іду, Сонечко, маю час! – тихо.

«Ну що ж, доведеться вийти з дому, щоб не засмучувати малої, в неї сьогодні контрольна, нехай не хвилюється», – подумала Вікторія.

Вийшла з дому, пішла в нікуди.

– Хоч гляну, що це за приватний інститут. Та де ж його шукати?

Пішла в центр міста, їй поспішати нема куди, а гроші за проїзд згодяться на хліб.

Дорога вела повз головний поштамт.

– Тут, напевне, мають знати адресу того навчального закладу! – зраділа своїй логіці. Запитала жінку на видачі кореспонденції про приватний інститут.

– Почекайте секунду, донька нашої співробітниці там навчається, піду запитаю її, – на диво мила працівниця пошти відгукнулася на прохання незнайомої людини, і за декілька секунд Вікторія знала потрібну їй адресу, а за пів години несміливо постукала у двері приймальної.

– Доброго вам дня. У мене дещо дивне запитання – чи не треба вам у бухгалтерію працівниці? – запитала тихо, про посаду прибиральниці ще встигне подумати.

– Добрий день. Ні, бухгалтер у нас є. А у вас яка освіта? – запитала секретарка.

«Миле дівча, мабуть, добре знає психологію – людину не слід просто так виштовхувати з кабінету, коли не можеш нічим допомогти, треба відмовити толерантно, а на знак співчуття поставити декілька запитань», – подумки Вікторія.

– Економічна, досвід роботи 20 років, – Вікторія відповіла автоматично, розуміючи, що запитання було тактовним натяком іти геть.

– Економічна? Почекайте хвилинку, я зараз повернуся! – дівча миттю вискочило зза столу, показавши свої стрункі ніжки в модних штанях. Вікторія неабияк здивувалася такому повороту подій.

За лічені хвилини в кабінет увійшов солідний чоловік у дорогому костюмі та з бездоганною зовнішністю.

– Добрий день, я Олег Юрійович, ректор цього закладу, Олеся мені повідомила, що у вас економічна освіта й чималий стаж за фахом. До речі, вибачте, як до вас звертатися? – ректор подав руку.

– Вікторія Богданівна, – подала свою холодну долоню.

– Радий знайомству. У нас, пані Вікторіє, трапився казус – викладачка економіки раптово виїхала за кордон, несподівано виграла зелену карту. Самі розумієте, посеред навчального року знайти викладача важко. Чи не могли б ви прочитати курс лекцій хоча б до кінця семестру?

– Дякую за пропозицію, але я до педагогіки не маю ніякого стосунку. Та й програма економіста в інституті, мабуть, трохи інша, ніж професія економіста на підприємстві, – відповіла ніяково.

– Ви думаєте, що випускник інституту має більший досвід у викладанні такої складної науки, ніж людина з багаторічною практикою? Спробуйте, будь ласка! Всю навчальну літературу і програму на місяць я вам видам негайно. Ознайомтеся і… дайте згоду, – мовив Олег Юрійович невимушено. Вікторія просто не могла відмовити.

– Гаразд, я спробую. Але коли щось піде не так, ви мені скажіть одразу, я зрозумію, – Вікторія не сміла продовжити «й напишу заяву на звільнення», бо ж іще навіть не зарахована.

– Тоді до завтра, ми вас чекаємо на восьму годину з підготовленою лекцією, Олеся дасть вам посібник, – ректор подав руку.

– Мало не забув, Олеся скаже вам і про вашу оплату, – з дверей.

Місячна оплата виявилася трохи більшою, ніж попередня за пів року. Вікторія не повірила своїм вухам.

І чим це закінчилось? А тим, що Вікторія Богданівна десятий рік улюблена викладачка в інституті, яка два роки вночі вчилася сама, аби вдень викладати студентам. А все завдяки тому букету синтетичних троянд кремового відтінку. То як їх викидати?

Жінка набрала номер телефону доньки:

– Софійко, а знаєш, що я придумала? На свій ювілей поїхати до тебе в гості, до того ж саме тоді в мене канікули.

– Мамусю, це найкраще, що ти могла вигадати! – почулося радісне на тому кінці, аж у самому Лондоні!

Дякуємо за вашу передплату онлайн!