СИМВОЛ РІЗДВА

– Пора запарювати мак, – каже бабця. – Вважай, Даринцю, не пхайся до окропу!

З того ж таки буфету з’являється ще один згорточок. А тоді з верхньої полиці мисника бабця ді­стає її – стару глиняну макітру. Даринка вже знає всі кольори, але не може придумати, якого ж кольору та макітра – не коричнева, не оранжева, не цеглова – якась вона мідно-золота, як копійочка. А тріщинки всередині нагадують Даринці бабцині долоні. Вгорі під обідком макітру міцно обіймають кілька шарів яскраво-синьої ізострічки. Скільки дівчинка пам’ятає, так завжди було. З тихим шепотом зерняток сиплеться на дно мак, зверху заливається паруючим окропом і зітхає своїм особливим запахом. Бабця кілька разів зливає побілілу воду, а тоді з-під церати на столі виїжджає рипуча шухляда, і з неї з’являється кругленький лискучий макогін.

– Ходи, Даринцю, будеш макіт­ру тримати. Лиш міцно тримай, обома руками.

Даринка прудко зіскакує з передостанньої сходинки, трохи перечіпається за смугасту домо­ткану веретку на підлозі, але не падає, і вже за мить стоїть колінами на дерев’яному стільці та обій­має теплу макітру долоньками. Бабця орудує макогоном, шурує зернятками по глиняних стінках, мак біліє просто на очах. Один за одним відправляються в макітру цукор, мед, халва, макогін все мішає і мішає. Даринка тримає макітру, вдихає запахи і думає: «Це так пахне святами. Так пахне Різдво». І вже не може дочекатися, коли ввечері вгледить через вікно першу зірку, коли накриють святвечірній стіл і коли до неї, найменшенької, дійде нарешті черга куштувати кутю. Бабця тим часом робить своє – і от негарна каша із сірого баняка вже в макітрі, оповита маково-медовими обіймами, огорнута солодким ароматом, присмачена горішками – і така раптом вона стала гарна, така апетитна, що Даринка знову облизалася. А тоді помітила макогін, що бабця відклала збоку, й ну облизувати.

– Йой, дитинцю, не лижи макогона, будеш мала лисого чоловіка, – сплескує в долоні бабця, хоча в її блакитно-сивих очах грає усмішка.

Даринка далі облизує і хихоче – уявила собі лисого вуйка Василя, і так їй смішно стало – де ж би вона такого чоловіка вибрала. У неї буде справжній принц!

Дарина застеляє вишиваною скатертиною стіл. Ставить у центрі скляночку, наповнену пшеничними зернятами, і вкладає в неї білу свічку. Йде до кухні й звідти бережно несе повну куті мідно-золоту макітру, обмотану яскраво-синьою ізострічкою. Бачить маленькі тріщинки всередині і згадує теплі й лагідні бабцині долоні. Скільки років уже минуло, а вона досі відчуває їхній дотик на своїй голові. Даринка розкладає тарілки і склянки для себе, для чоловіка, для діток. Обоє малих уже з годину чатують на підвіконні за першою зіркою. На другому кінці океану різдвяна зірка така ж яскрава і така ж чарівна. Чоловік підходить і обіймає її за стан. Легенько чмокає в щічку, і Дарина усміхається, бо його волосся лоскоче їй обличчя. «Недаремно я не вірила в байки про макогін», – думає і ще ширше усміхається.

– Мамо, мамо, зірка зійшла, я її побачила, – доноситься з вітальні.

– Це не вона, це я її перша побачила, – лунає навздогін.

Родина збирається за столом. Разом промовляють «Отче наш», по черзі куштують кутю. Мідно-золота макітра гордо виблискує у вогнику свічки, пахне кутею, здається Дарині, що пахне бабциною хатою.

– Саме так пахне свято. Так пахне Різдво…