СІМЕЙНА ТАЄМНИЦЯ

Данило невпевнено вів свою автівку, замалим двічі не спричинив аварію. П’ята година за кермом плюс важка втрата, помножена на неминуче зізнання в гріху, не сприяли уважності. Думки плутались у голові, а ноги – в педалях. Як бути? Розповісти чи брат Богдан скаже? А що він може сказати коханій дружині? Як пояснить той ганебний вчинок, на який наважився винятково заради неї? Думали, ніколи не спливе, а воно он як обернулось.

Усе життя оберігали малого Ростика, аби з ним не трапилась яка халепа, щоб не потрібно було ніякого переливання крові, бо ж наслідки можуть виявитись непередбачуваними. Хто сподівався аж на таке, на війну? Ростикові нема ще й тридцяти, ні дружини, ні дітей (не міг думати про хлопця в минулому часі!), нема вже і його, а таємницю доведеться розкрити...

Данило зупинив машину, не міг далі їхати. Голова опустилась на кермо, заплакав, як мала дитина, – гірко, з надривами, схлипуванням. Плакав за тим, кого мусив вважати племінником... Якби ж то знати тоді... А що знати? Хотів як краще! Краще для всіх: для брата, для його дружини, для батьків, зрештою, і для себе...

Данило з Богданом близнюки, чи то пак – двійнята. Не подібні ні зростом, ні характером, лиш те, що брати. Богдан красень, аж дивитись боляче, сміливий, розкутий, дівчата так і в’ються біля нього. Данило ж вічний ботан – сутулий, в окулярах, ні словом не візьме, ні красою.

Богдан і дружину собі вибрав до пари – статну, веселу красуню, за якою упадав упродовж усього періоду їхнього навчання з інституті. Справили весілля на останньому курсі, батьки переїхали в село, залишивши молодим квартиру й Данила на додачу, мовляв, приглядайте за ним і пару йому шукайте. Добре сказати: «Шукай!». А як? Силою не будеш милою. Живуть собі втрьох. Молода сім’я – на дискотеки, на вечірки, кличуть Данила, а він усе відмахується – то не цікаво йому там, то роботи багато, втомився, а то й прямим текстом каже не займати його. Не стали його більше турбувати, живуть отак рік, два, п’ять, десять. У Богдана нема дітей, а в Данила – дівчат. Богданова Олеся на вулиці обіймає всіх малюків, а ввечері тихо плаче в подушку. Бачать це в родині. Свекри радять обом пройти обстеження:

– Медицина тепер щось кумекає, порадять, підлікують.

Пішов Богдан сам, та повернувся невеселим, чи не вперше сів у кухні з братом, де й випили пляшку на двох. Розповів про біду, а ще поділився думками, що кохана Олеся, найімовірніше, залишить його, коли дізнається вердикт лікарів.

– Або ще гірше – народить невідомо від кого. І звинуватити дружину не посмію, і не знаю, як житиму з нею далі, якщо наважиться на таке. Розумієш, Даню, не уявляю себе без Олесі. Або в парі, або смерть. Але як подумаю, що хтось чужий може торкатись її, хочеться померти, – схилив голову на стіл.

– Ч… Чом-му ч-чуж-жий? Д-давай, д-давай я-я-я, я ж с-с-с-вій... – белькотів Данило. Голова впала поруч, захропіли, що й не чули, коли прийшла Олеся.

Глянула на п’яного чоловіка і його брата, забрала зі столу пляшку, склянки й тарілки, щоб не поранились у разі чого, й пішла до своєї кімнати. Жінка сьогодні забрала результати аналізів, у неї все гаразд, тобто Богдан неплідний. Буває. На жаль. Боялась одного – аби чоловік не почав пити, бо вже не раз бачила його під мухою. Вмовляла залишити згубну звичку, поки не пізно.

– Не останні ж пропиваю, що, дітям нема за що хліба купити? – відрізав.

Зрозуміла буквально – нема дітей, нема заради кого жити. Думала, що причина в ній, а виявилось навпаки. Як бути? Не лягати ж під першого стрічного. Сама думка про зраду для неї гидка. А як потім пояснити, що дитина не подіб­на ні до кого, а якщо халепа і треба донорської крові? Ні. Не піде на такий крок. Нехай уже буде, як є.

Ближче до опівночі брати отямились. Першим озвався Богдан: