СИЛА ПОЛИНУ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

09 березня 21:19

514

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Ексклюзив

Широко розкинулось у гирлі Дунаю розлоге Вилкове. Між Чорним морем і прісними водами величної річки мерехтіло зеленню дерев та виблискувало ясписом тихих вод славетно відоме місто.
А відоме воно своєю системою річкових каналів замість доріг та своєю другою назвою через це – Українська Венеція. Але мало хто знав, що, крім того, є в цьому чудовому місті ще одна неабияка цікавинка.

Тут серед вулиць, заповнених водою на різний рівень глибини та різного розміру й фасону місточків з мирно пришвартованими човниками, серед безлічі островів, на яких розташовувалось по одному або й по тузню охайних біленьких будиночків, був окремий острівок із галявиною-амфітеатром посередині та пишними вербами по краях, що відкидали щільну прохолодну тінь навіть у найспекотніші дні літа. І належав цей острівець офіційно факультету травознавства Коледжу нетрадиційної медицини Півдня України, а неофіційно – факультету травництва Південноукраїнського коледжу відьомства. І оскільки саме влітку є найбільше наочного матеріалу, щоб вивчати науку про трави, то літо
завжди було найнапруженішим періодом навчання у травників.

І саме тепер на цій галявині-амфітеатрі, де хтось влаштувався в тіні, а хтось засмагав на сонечку, тривала лекція про трави. Студентки (бо так вийшло, що хлопці дуже рідко хотіли ставати травниками, тож і на цьому курсі були тільки дівчата) слухали викладачку, яка ходила в легенькій сукні в центрі галявини колом (уже добряче втолоченим за велику кількість лекцій до того) і завзято диктувала інформацію про біологічні, хімічні й обрядово-містичні властивості однієї рослини.

– Сила полину береже…

– Ну скільки можна?! – зітхнула Даринка на віддаленому краю галявини.

– Та чого? – пхнула її ліктем подружка Заринка. – Така цікава рослина. І в полину багато функцій.

– Здебільшого оберегові, – скептично зітхнула Даринка. – Он уже вшосте той полин щось береже.

– І що цього разу? Цікаво, – приготувалася записувати у свій блокнотик Заринка.

– Сила полину допомагає від хтивості! – вела далі лекцію викладачка. – Тож сила полину береже…

Даринка та Заринка почали тихо перемовлятися й перешіптуватися…

Тим часом, не звертаючи уваги на теревені дівчат на галерчині, лекторка виголошувала зі свого центру галявини:

– Сила полину береже дівочу цноту! А для травниць, як би то не було, але цнота вкрай важлива! Хоч багато хто вважає це забобонами, однак цнотлива травниця і нині на практиці краще зілля готує. Тому традиція усталена – професійним травницям бути цнотливими. А ви, оскільки здобуваєте тут відповідну освіту, маєте бути саме такими висококваліфікованими травницями. Тобто цнотливими. Це і традиція, і профпотреба.

– То що, – хмикнула Даринка Заринці на вухо, – якщо хтось із нас матиме інтимні стосунки з хлопцем, то дівчині від того вчинку всі мізки вишкребе і здатність думати зникне чи що?

– Не сперечайся! То традиції, їм видніше, – шикнула на неї Заринка.

– Ну, не знаю, не знаю… – перегорнула сторінку свого блокнота Даринка. – Хто ті традиції писав? Чи, може, переписав?

– Ей! Пс! Дівчата! – нахилилася до них студентка із сусіднього рушника, на яких усі сиділи під час лекцій. – Ви сьогодні ввечері з нами туситимете?

– А з якої нагоди? – зацікавилася Даринка.

– Розводимо ватру, варимо раків, і старшокурсниці діляться з першокурсницями досвідом та цікавими історіями.

– А! Звісно, – кивнула Даринка. – Цікаво, що вони нам розповідатимуть.

Тож дівчата дослухали лекцію і пішли (а точніше, попливли в човниках) до острівця з охайним будиночком-гуртожитком. Даринка із Заринкою перекусили та взялися виконувати домашнє завдання, а саме – писати доповіді на тему впливу лікувальних властивостей м’яти та меліси на психіку котів.

А коли сонце забарвило небо багряно-помаранчевими кольорами лінивих хмар, що плавними перламутровими обрисами вигравали на тлі темної синяви, Даринка із Заринкою, вдягнені в усе біле, сіли в човник і попливли до старшокурсниць. Причаливши до берега, побачили багато дівчат у білому одязі навколо високої ватри.

– А це нагадує чимось рейв-вечірку десь на Ібіці, – хмикнула Даринка, роззираючись. – Усі в білому і танцюють поміж довгих смолоскипів.

– А ти звідки знаєш, як там на Ібіці?

– Ютуб тобі в поміч! І ти знатимеш! – засміялася Даринка.

– Але ми тут, – зітхнула Заринка.

– І чого зітхаєш? Це теж класно! – обвела рукою, вказуючи на тусовку навколо ватри Даринка. – Можна в білих джинсах тусити, лаунж-музику з етнічними мотивами на блютуз-колонці увімкнути і смачно поїсти!

Заринка весело кивнула, і дівчата долучилися до гурту.

– Ну, і де раки? – підійшла Даринка до знайомих дівчат-першокурсниць.

– Трохи пізніше будуть. Тепер фуршет! Усі п’ємо холодний диньовий квас і закушуємо канапками! Он там усе можна взяти! – перекрикуючи музику, пояснили устрій вечірки дівчата.

Підійшовши до низького розкладного столика, Даринка із Заринкою взяли собі по декілька маленьких канапок із сирно-яєчною намазкою, прикрашених креветками, назвавши їх «вишуканими вилківськими брускетами», налили собі квасу з динь.

Згодом старшокурсниці принесли величезний казан, прилаштували його над розпеченим вугіллям після ватри та закинули туди величезну купу різнокаліберних раків, яких витягнули з води в заздалегідь підготовленому кімлачі.

І почався ритуал варіння раків. Усі дівчата по черзі кидали кріп в окріп і казали свої відьомські побажання здоров’я всім, хто смакуватиме їжу з цього казана. А першокурсниці на свої зітхання стосовно того, що занадто прості трави використовують для відьомської їжі, яку готують класичним способом у казані над вогнищем, отримали від старшокурсниць у відповідь народну відьомську мудрість:

– У руці відьми будь-яка трава набуває особливої сили та стає відьомською залежно від бажання чаклунки.

Приготувавши, всі всілися колом на рушниках, тримаючи в руках тарелі, повні варених раків, і почали захоплено обговорювати історії з життя травниць.

То були історії про складні пошуки потрібних трав, про вибухове, у прямому сенсі, приготування зілля та ліків і про неймовірні способи скласти сесію. Але найцікавішими та найжаданішими для Даринки були історії про те, як травниці не могли далі вчитися або взагалі бути травницями через втрату цноти. І вона їх досхочу наслухалась.

Даринка запитала, звертаючись кудись удалечінь:

– А може, то в них усіх був психологічний бар’єр через оті напоумлення на лекціях про цноту?

– Ну, в цих історіях наче дівки були вперті й не надто лякливі! – відповіла Заринка.

– Хтозна, хтозна… – задумливо сьорбнула кваску з дині Даринка.

– От зустрінеш хлопця, закохаєшся в нього і травницьку силу разом із цнотою втратиш! – жартівливо пригрозила пальчиком одна зі студенток Даринці.

– Ой, то ще його спочатку зустріти треба! Такого, щоб хоч зацікавив! – засміялася Даринка. – І що? Хіба немає заміжніх травниць?

– Є! – кивнула старшокурсниця. – Але вони слабенькі…

– А хто це сказав? – скептично повела бровою Даринка. – Може, вони сімейним життям такі втомлені…

Усі, хто почув ці слова на галявині, розсміялись і далі взялися теревенити про своє. А в повітрі вирував тонкий гірко-солодкий аромат полину, засіяного на різних островах дельти Дунаю та вже дозрілого, адже середина липня була найкращою порою, щоб заготовляти цю духмяну траву. І не знала Даринка, що назавтра її чекала велика несподіванка…

– Оце так сюрприз! – широко усміхнувся високий чорнявий хлопець, побачивши руду дівчину в блакитному купальнику, що виходила з води на місточок, на якому він рибалив.

– Взагалі-то, це ти тут Сюрприз Сюрпризович! – відхекалась Даринка. – Ти що тут робиш? Це, до речі, острів нашого коледжу!

Хлопець пояснив, що приїхав до друга в гості і, вирішивши порибалити на човнику, знайшов цей затишний місточок. Порозпитував про коледж, вразився відсутністю літніх канікул у студенток і позахоплювався чутками про кулінарні здібності травниць.

– То вас, травниць, як гарних господинь можна сміливо заміж брати? – широко усміхнувся хлопець, якому руде дівчисько запало в душу.

– Зараз! Ага! – фиркнула Даринка. – Тільки про це і мріємо! Ти б краще плив звідси тихенько. Тут у нас лекція незабаром розпочнеться! А викладачка до непроханих гостей сувора!

– Та пливу вже! Он, бач, вудку складаю. Мене, до речі, Гнатом звати. А тебе? – наблизившись, зазирнув в очі дівчині й немов закляк, потонувши в тих синіх відьомських озерцях, які ніби заглядали в душу.

– Дарина! – гордо промовила дівчина, не змигнувши та мимоволі замилувавшись бурштиновими очима хлопця.

– Приємно познайомитися, – ледве прошепотів зачарований хлопець.

– Ага, – кивнула Даринка і стрибнула у воду з місточка.

– А як тебе знайти?! – крикнув їй навздогін.

– Ніяк! Мене хлопці не цікавлять! – відповіла йому Даринка, а сама подумала: «Ну його… Звісно, він симпатичний. І очі такі глибокі й розумні. І голос зачаровує. Але що далі? Курортний роман? То для нього. А для мене? Тимчасове захоплення і шанс втратити травницьку силу? Може, й забобони то, але і просто для дівочої психіки нетривалі стосунки не є корисною річчю… Знаємо! Бачили! Чули! На помилках інших вчимося!».

Тим часом Гнат бурмотів собі під ніс:

– Треба Арчика порозпитувати, де травниці тусять. Узагалі, має розповісти мені про них усе. Друг він мені чи ні?!

А наступного дня на окремому острові був ярмарок. На той острів іще вів місточок, яким і прийшли на ярмарок Даринка та Заринка. Обидві прикипіли поглядом до гарнітура з двох плетених крісел та столика з лози.

– Нам це треба! – вхопилася Заринка за спинку крісла.

– Дуже! Маємо піклуватися про комфорт, – сіла на плетене крісло Даринка.

– А можемо ми попіклуватися про вас? – неочікувано невідомо звідки поруч із дівчатами виринули Гнат із другом Арчиком. – Купимо вам цей чудовий гарнітур!

– І вам не шкода грошей? – хмикнула Даринка.

Продавець, який увесь час слухав молодь, теж зацікавлено глянув на хлопця…

Полин тим часом у кишенях дівчат світився лагідним блакитним світлом, яке могли помітити лише ті, хто здатен бачити ауру.

За декілька хвилин, сторгувавшись із продавцем, хлопці вже тягнули на собі кріселка зі столиком. Зрозумівши, що вільних човників-таксі нема, а човен хлопців усю компанію разом із меблями не витримає, вирішили йти пішки.

І хлопці звивистими стежинами суходолом між хатами та через місточки понесли нові закуплені дівчатам меблі. А потім іще раділи отриманим номерам телефонів дівчат та смачним сирничкам зі сметаною, якими їх почастували вже власниці плетеного гарнітура.

Увесь наступний тиждень Заринка, крім навчання, активно спілкувалася з Арчиком у месенджерах. А Даринка просто випадково всюди зустрічала Гната. Навіть коли крадькома залізла на віддалений острівець виконувати вправи з йоги. Тоді вона ще запідозрила, що випадковості можуть бути невипадкові.

Одного дня дівчата отримали запрошення від своїх хлопців відвідати пляж на дамбі озера Сасик біля присілка Катранка з боку Чорного моря. Даринка із Заринкою відразу погодились, і поки збиралися, хлопці вже припливли до причалу їхнього гуртожитку та чекали їх у своєму човнику з новеньким двигуном, який виблискував на сонці. Почесне місце на кормі займав величезний кавун. Дівчата радо повсідалися в човен і розглядали навколишні мальовничі зарості проток Дунаю, крізь які компанія й попливла. Поступово канали річки ставали дедалі ширшими. А зарості очерету та дерев, на верхівках яких сиділи різноманітні птахи, ставали все масштабнішими, але й більш віддаленими від бортів човна. Вітерець разом із човником поступово ставав усе більш розгонистим.

Дівчата милувалися панорамою і з особливим задоволенням плескали долоньками по теплій воді, яка поступово з ясписової в гирлі Дунаю, змішуючись із водами Чорного моря, перетворювалася на темно-синю, а ближче до дикого пляжу з білесеньким пісочком і зовсім ставала більш лазуровою, ніж хвилі французької Рив’єри. Хлопці тим часом милувалися дівчатами, кожен своєю…

За пів години всі четверо вже були на широкому багатокілометровому піщаному дикому пляжі, де стільки місця, що люди маячили десь далеко одне від одного зі своїми пікніками. Але новоприбула компанія перебувала на березі недовго, всі швидко побігли у воду. Непомітно для хлопців дівчата розмочили у воді жменьки дрібнозмеленого сухого полину, діставши його під водою з верхніх частин своїх купальників. Понашіптували певні відьомські говірки та грайливо понахлюпували водою з тим полином на хлопців та одна на одну. Це як захист від русалок. Травниці, знаючи, що полин із давніх-давен вважають найліпшим захистом від русалок, і готуючись до морської пригоди, прихопили його із собою. І недарма. Бо поки пливли до пляжу, вгледіли під водою зеленоволосих дівок із заздрісними очима, які навіть не кліпали. А виконавши обрядову дію з полином у воді, травниці зі спокійною душею насолоджувались купанням у морі зі своїми хлопцями.

Досхочу наплескавшись, усі четверо вимостили собі затишне місце для сидіння, лежання та поїдання смачненького. Об’ївшись кавуном, знову захотіли поплавати. Засмагаючи потім біля лінії прибою, дві парочки поодаль одна від одної розмовляли про все на світі. І, звісно, кожна парочка ще про своє особисте, що цікаво тільки їм двом.

Потім був романтичний захід сонця біля ватри на піску з духмяним чаєм, величезними шматками смаженої риби та з малесенькими солодкими кручениками. Врешті від захопливого проводжання заходу сонця всі мали засмаглі щічки та трохи припухлі губки. Але цього не було видно під час нічної мандрівки човном широкими протоками Дунайського біосферного заповідника до острівця з гуртожитком травниць-першокурсниць.

А за тиждень виявилося, що час готуватися до великого свята…

***

– Коли ви встигли? – витріщилась на Заринку Даринка.

– От питаю тебе ще раз: ти будеш дружкою на моєму весіллі, а також за сумісництвом відьмою-охоронницею свята? – захихотіла Заринка.

– Звісно, що так! Вітаю, подруго! – обійняла Заринку Даринка.

Коли ж настав день весілля Зореслави й Аркадія, Даринка, не стримавшись, пускала сльозу на церемонії. Не через зворушливість моменту, а згадуючи, як напередодні дівич-вечора ледве врятували весільну сукню, коли пакунок з коробкою, в якій було вбрання, рано-вранці доставили на острівець, просто закинувши на причал, де були пришвартовані човни студенток.

І все б нічого, але, схоже, пахнув той пакунок чимось незвичним і привабливим для тих, хто любить картон або чужі пакунки. Але добре, що одна зі студенток, яка любить дуже рано прокидатись і запарювати каву, побачила у вікні, як зграйка видр-очеретяниць намагається ту коробку розгризти. Тож, здійнявши ґвалт на весь гуртожиток, кавоманка разом з іншими травницями-студентками вибігла рятувати сукню.

У той момент дрібні видри-очеретяниці, побачивши натовп галасливих дівчат, спробували той пакунок стягнути у воду. Але злива капців, що на них обрушилася, шугонула тих тварин, залишивши їх із порожніми лапками, а наречену із сукнею.

Загалом дівич-вечір чудовим був, бо перед весіллям усім гуртожитком народних обрядів на вдалий шлюб наробили досхочу. Очистилися дубовими віниками в лазні так, що всі були червоні аж до ранку. Чаїв, які заманюють сімейне щастя, напились, а про позитивні історії з сімейного життя та про десь почуті поради так наговорилися, що аж язики запліталися.

Згадуючи це, Даринка не помітила, як весілля стрімко набрало обертів. Хоча вона особливо за це не хвилювалась, адже, як відьма-охоронниця весілля, вона добре підготувала: замовлянь усюди, де можна і на що можна наробила, оберегів скрізь понатикала і полин використала максимально. Адже недарма полин за свої побутово-магічні властивості називають травиною над травинами. Тож наречені, убезпечені від усього лихого, ходили оперезані полином під весільним вбранням. Це не тільки захищало від вроків та пристріту, а ще надавало здоров’я на подружнє життя та сили на першу шлюбну ніч. Місця, де відбувались урочисті святкові події, також були окроплені заздалегідь відваром полину. А гості мали на столах полинову настоянку, бо вважали, що вона оберігає людину від нечистого.

А поки всяка погань трималася від цього свята подалі, гості гуляли на острові у величезному шатрі, де їли, пили й танцювали. У якийсь момент молодята захотіли на фотосесію на «нульовий кілометр Дунаю», щоб зробити символічне фото «нульового кілометра подружнього життя». Старші гості залишились, а молодь у човниках попливла караваном з музикою на берег острівця Анкудинів, де було встановлено величезний бетонний знак цифри «нуль» із маленькими літерами «км» поруч.

Врешті на тлі жовтого піску і блакитної води височіла та цифра «нуль», обліплена молодятами з гостями, які азартно фоткались у різних ракурсах.

– За повір’ям, тому, хто пройде крізь цей «нулик», завжди щаститиме, – прошепотів на вухо Даринці Гнат. Вона запропонувала терміново там пройтись. Узявши за руку, він повів кохану туди.

– Йди, – підвів Гнат Даринку.

– А самому спочатку пройти і звідти ручку подати? – вперла руки в боки Даринка.

– Просто хочу, щоб тобі першій щастити дуже сильно почало. І, може, тоді зрозумієш, як тобі зі мною поталанило, – широко усміхнувся Гнат.

Даринка легко перескочила крізь той «нулик», а потім грайливо поманила його пальчиком. Гнат спритно стрибнув крізь «нулик», схопив Даринку і закрутив в обіймах. Дівчина в цей момент весело сміялася, просто відчуваючи щастя і якусь неймовірну легкість на душі.

Весілля вдалося. Нагулялись усі до знемоги. Тільки на ранок ледве-ледве розійшлися від острівця човники з гостями.

Наступного дня Даринка та Гнат, уже коли сонце почало натякати на захід, вирішили покататися каналами дельти Дунаю. У якийсь момент вони, заглушивши двигун, просто дрейфували на воді, насолоджуючись простором і безлюдністю ніби первісної природи. І на межі ріки та моря, на межі дня та ночі Гнат і Даринка перейшли межу, що стримувала їх від освідчення в коханні, після якого поцілувались. І процілувались до ночі.

– А що далі? – зітхнула Даринка в сутінках, коли половину неба вже осяяли зорі.

– А що далі? – не випускаючи її з обіймів, перепитав Гнат.

– Ти не зникнеш?

– Та чого б це?

– Ну, хтозна чого? Може, тебе русалки вкрадуть?

(Далі буде)