СИЛА НЕРОЗТРАЧЕНОГО КОХАННЯ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Наталія Шевель

16 травня 09:58

404

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Недалеко за селом розкинувся пагорб, що манив до себе своєю незрозумілою красою. Євстахія любила сюди приходити. Знала, що він вічний. Не одні закохані, взявшись за руки, вилазили на нього. Потім стояли на вершечку, притулившись одне до одного. А скільки освідчень у коханні пам’ятає пагорб? Здавалося, нічого особливого. Але незвичайна його форма з різними незрозумілими вигинами так і вабила до себе. А ще він, витончений, був щедро вкритий квітами. Наче хтось їх навмисне насіяв.

Тож навесні, влітку й ранньої осені цвіт був свідком чиїхось почуттів. Євстахія пригадує, що багато і весіль було. Що то значить взаємне кохання. Утім, часто траплялося таке, що під час освідчення виявлялося, що хлопець чи дівчина ще не готові до одруження або ж були нещирі в почуттях. Тоді з пагорба вже не йшли разом. Бувало навіть, що парубок і руки дівчині не подавав. А пагорб високий, мінливий. Спробуй з нього зійти.

Євстахія добре пам’ятає, скільки сама сходила з пагорба. Була донькою заможних батьків. А подобалася чомусь тим, хто їй був нецікавий. Тепер вона добре розуміє, що не могла через себе переступити і когось із них вибрати. Причиною був один парубок з таким близьким іменем – Євстахій. Дівчина розуміла, що подобається йому. Зустрічалися, додому проводжав. От тільки біда – він зі збіднілого роду. Точніше сказати, сирота. Ніколи не забуде палкого освідчення в коханні від Євстахія на дивовижному пагорбі, своє заповітне: «Так, згодна». Бо більше їй ніхто не потрібний. Хлопець сильно кохав Євстахію і розумів, що відтоді, як вона стала його, тобто належали одне одному не тільки душею, серцем, а й тілом, то треба поспішити з одруженням. У домі дівчини здогадувалися про їхні стосунки, тож застерігали, щоб у подолі не принесла. Але з дитиною щось не виходило. Та Євстахія була впевнена в коханому, знала, що він її не покине. Тобто ніщо їх не розлучить.

От тільки як вона помилялася. З огляду на прожите, тепер розуміє, що батько на перше місце ставив статки, а вона – кохання. Скільки до неї сваталося!..
Й не перелічити. Вже і до пагорба не ходили. Усе відмовляла, бо вона нікого не любила, тільки Євстахія. І після кожної такої зустрічі на стовпі, що був неподалік хати, видряпувала нігтями їхні імена. Та так, що аж пальці до крові стирала. Глузливо посміхалася. Певно, хотіла за таким болем сховати власний. Хоча батьки дівчини і були проти, закохані все-таки зустрічалися таємно. Часто ходили і до пагорба.

Батько був невблаганний. Часто перестрівав парубка, погрожував йому. Зрозуміло, хотів залякати. Заступитися ж нема кому, ніякого роду немає. Та Євстахій виявився не з лякливих. Не раз приходив до хати, щоб просити благословення на одруження. Батько не поступався. Кричав, лаявся, відразу ж виганяв хлопця. Мати тільки плакала. Розуміла, що не буде доброго життя тут, як і їй немає.

Несподіваним стало для обох молодих людей те, що в них буде дитина. Здається, зраділи, бо не раз про це мріяли, а ще, можливо, хоч тепер будуть разом. Що ж ховатися?! Та де там? Тільки гірше стало. Так він до дому Євстахія й не допустив. Доньку мало не вигнав. Ославила. Та одна-єдина, нехай залишається. Постійні погрози. Адже люди говорять. Бажав, щоб і позбулася дитини. Але мати заступилася, хоча й сама отримала стусанів.

Євстахій одразу хотів, щоб вони втекли. Втім, потім зрозумів, що немає куди піти. А у свою хатину латану-перелатану куди йти, та ще й із немовлям?!. Тож тоді й вирішили, що Євстахія житиме в батьків, поки народить і дитя зміцніє. А Євстахій піде на заробітки, щоб довести батькові коханої, що він не бідний. Ймовірно, тоді вони його зможуть переконати. Будучи при надії, дівчина ніяк не могла змиритися, що ось так коханий залишає її.

Важким було прощання. Прийшли на той-таки пагорб. От тільки люди йдуть до нього, щоб поєднати свої життя, а вони – в очікуванні розлуки. Хоч і не можна було хвилюватися, та Євстахія плакала не один день. У важкій самоті спливли дні. Настав час народжувати. Привела на світ доньку. Тепер для неї важливими були лише вона, крихітна донечка, і думки про Євстахія. Бідкалася, що так і не дізнався молодий батько, хто в нього народився. Але жила майбутньою зустріччю.

Молодиця пильнувала дитину, погляду з неї не спускала. Не зважала на погрози лютого батька, який кидав образливі слова. Адже обіцяла Євстахієві берегти дитя. За рік прийшов він на подвір’я, де жила кохана, тихенько її покликав. Євстахія тільки-но зачула рідний голос, схопила на руки дитину і миттю вискочила з хати. Тож чоловік пригортав і обціловував обох. Не міг надивитися на донечку, не спускав рідненької з рук. Незбагненно, але дитина так на нього схожа. Батько ніби відчув щось неладне, тож прибіг із сінокосу і запримітив осоружного, того, кого він не може прийняти за зятя. Євстахій показав зароблені гроші. Знову, як укотре, висловив своє бажання бути поряд з Євстахією, а тепер ще й із донечкою. Думав, що взаємна сила кохання обох може звернути гори. Та підстаркуватий злий батько тільки подивився на той заробіток і висміяв чоловіка. Зрозуміло, що молоді такого не чекали. Знову батько проти. А облаштувати свій куточок ніяк не можна, бракує заробленого. Вони вже пішли б жити окремо й без батьківського благословення. Знову поневіряння, короткі зустрічі, довгі розлуки. Боялася Євстахія дитину вдома залишати, то бігала разом із нею. хоч так Євстахій міг побачити донечку. А вдома не було спокою, часто перепадало від жорстокого батька.

Не раз ходили на пагорб, не раз там прощалися. Приходив Євстахій іще декілька разів, але даремно. Дитина підростала. Чоловік, поневіряючись, не розгубив свого кохання. Як виповнилося їй чотири роки, то Євстахій так і залишився в рідному селі, у своїй старій хатині. От тільки там умов для проживання з дитиною ніяких. Та й батько погрожує, що спалить. А від нього можна чекати чого завгодно. Зараз Євстахій сам, то ще так. А коли їх буде троє? Либонь, уже не може терпіти, жити розлукою. Та й Євстахія також, змарніла вся. Переживає і за дитину, і за них обох. Донечка постійно кличе тата. Як побачить, то не може зрозуміти, чому не живе з ними. Не поясниш же дитині про жорстоке серце дідуся. Тож Євстахій вирішив, що він неодмінно повинен жити з дружиною і дитиною – своєю кровиночкою.

Знову прийшли до пагорба, але тепер, щоб обговорити подальше життя разом із малою дитиною. Вирішили: для початку не розписуватися, але почати жити разом у хаті Євстахія. Він підремонтує дім. А там життя покаже. Не можна втрачати свого кохання. Тільки треба бути пильними.

Лишень після довгих п’яти років поневірянь люблячим серцям вдалося віднайти справжнє сімейне щастя. Сила нерозтраченого кохання перемогла. Хоч і в маленькій убогій хатині. Батько прибігав, погрожував, бив вікна. Але дочку це не повернуло додому. Не міг ніяк змиритися, що єдина донька з онукою його покинули. А спадок бідному названому зятеві він зовсім не хотів залишати. Синів у чоловіка не було. Він ого який господар. Таким і залишиться. От тільки діти вікна полагодили і живуть. Невідомо, що міг зробити ще надалі невблаганний, але до Євстахії дійшли чутки, що батько захворів.

Певно, несподівана важка хвороба змусила покликати доньку з осоружним зятем до себе. Вони вже ні на що й не сподівалися. Батько, очевидно, відчуваючи, що жити йому залишилося недовго, погодився на шлюб єдиної доньки з Євстахієм. Тепер розумів, що його доньці ніхто не потрібний, окрім нього. Бачив, як дитина на Євстахія схожа, тож не раз думав про те, як сильно любив він його дочку, що ось такий слід залишив. Добре знав, що сільські парубки посватали б Євстахію і з дитиною, але, вперта, ні за кого не пішла б. Ті, що принесли своє кохання через розлуки, відчаї і жалі, вірили в його незламну силу, відразу й не повірили батьковим словам.

Перш ніж переїхати жити до хати батьків Євстахії, швиденько пішли на пагорб. Дивно, разом із донькою так швидко нагору дісталися. Здається, сам пагорб допомагав закоханим. Зустрів він їх розквітлої весняної пори, ніби прослав барвисто-зелений килим вічного кохання. А прийшли вони сюди, щоб іще раз сказати про свої трепетні, незгасні почуття любові й вірності. Про справжнє кохання, яке все переможе.

Почали жити у світлому будинку. Батько зліг, тож його й чути не було. Так тихо вночі й відійшов у вічність. Та молоді пробачили йому за стільки років їхньої розлуки. Прожили довге життя. Їхні діти (у сім’ї народилося ще троє синів) часто бігали в дитинстві до пагорба, спочатку ледве діставалися на нього, а юними не раз ходили туди на побачення. Дивно, але їхні батьки теж ходили, а коли підкралася старість, то лише довго стояли біля його підніжжя, певно, згадуючи свої найкращі, разом прожиті дні.

Здається, і пагорб понижчав та посмутнів, бо роки беруть своє. Він добре пам’ятає Євстахію з Євстахієм, які, на відміну від багатьох інших, вірили в силу кохання, приходили до нього до кінця свого життя.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!