СИЛА НЕРОЗТРАЧЕНОГО КОХАННЯ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Недалеко за селом розкинувся пагорб, що манив до себе своєю незрозумілою красою. Євстахія любила сюди приходити. Знала, що він вічний. Не одні закохані, взявшись за руки, вилазили на нього. Потім стояли на вершечку, притулившись одне до одного. А скільки освідчень у коханні пам’ятає пагорб? Здавалося, нічого особливого. Але незвичайна його форма з різними незрозумілими вигинами так і вабила до себе. А ще він, витончений, був щедро вкритий квітами. Наче хтось їх навмисне насіяв.

Тож навесні, влітку й ранньої осені цвіт був свідком чиїхось почуттів. Євстахія пригадує, що багато і весіль було. Що то значить взаємне кохання. Утім, часто траплялося таке, що під час освідчення виявлялося, що хлопець чи дівчина ще не готові до одруження або ж були нещирі в почуттях. Тоді з пагорба вже не йшли разом. Бувало навіть, що парубок і руки дівчині не подавав. А пагорб високий, мінливий. Спробуй з нього зійти.

Євстахія добре пам’ятає, скільки сама сходила з пагорба. Була донькою заможних батьків. А подобалася чомусь тим, хто їй був нецікавий. Тепер вона добре розуміє, що не могла через себе переступити і когось із них вибрати. Причиною був один парубок з таким близьким іменем – Євстахій. Дівчина розуміла, що подобається йому. Зустрічалися, додому проводжав. От тільки біда – він зі збіднілого роду. Точніше сказати, сирота. Ніколи не забуде палкого освідчення в коханні від Євстахія на дивовижному пагорбі, своє заповітне: «Так, згодна». Бо більше їй ніхто не потрібний. Хлопець сильно кохав Євстахію і розумів, що відтоді, як вона стала його, тобто належали одне одному не тільки душею, серцем, а й тілом, то треба поспішити з одруженням. У домі дівчини здогадувалися про їхні стосунки, тож застерігали, щоб у подолі не принесла. Але з дитиною щось не виходило. Та Євстахія була впевнена в коханому, знала, що він її не покине. Тобто ніщо їх не розлучить.

От тільки як вона помилялася. З огляду на прожите, тепер розуміє, що батько на перше місце ставив статки, а вона – кохання. Скільки до неї сваталося!..
Й не перелічити. Вже і до пагорба не ходили. Усе відмовляла, бо вона нікого не любила, тільки Євстахія. І після кожної такої зустрічі на стовпі, що був неподалік хати, видряпувала нігтями їхні імена. Та так, що аж пальці до крові стирала. Глузливо посміхалася. Певно, хотіла за таким болем сховати власний. Хоча батьки дівчини і були проти, закохані все-таки зустрічалися таємно. Часто ходили і до пагорба.

Батько був невблаганний. Часто перестрівав парубка, погрожував йому. Зрозуміло, хотів залякати. Заступи­тися ж нема кому, ніякого роду немає. Та Євстахій виявився не з лякливих. Не раз приходив до хати, щоб просити благословення на одруження. Батько не поступався. Кричав, лаявся, відразу ж виганяв хлопця. Мати тільки плакала. Розуміла, що не буде доброго життя тут, як і їй немає.

Несподіваним стало для обох молодих людей те, що в них буде дитина. Зда­ється, зраділи, бо не раз про це мріяли, а ще, можливо, хоч тепер будуть разом. Що ж ховатися?! Та де там? Тільки гірше стало. Так він до дому Євстахія й не допустив. Доньку мало не вигнав. Ославила. Та одна-єдина, нехай залишається. Постійні погрози. Адже люди говорять. Бажав, щоб і позбулася дитини. Але мати заступилася, хоча й сама отримала стусанів.

Євстахій одразу хотів, щоб вони втекли. Втім, потім зрозумів, що немає куди піти. А у свою хатину латану-перелатану куди йти, та ще й із немовлям?!. Тож тоді й вирішили, що Євстахія житиме в батьків, поки народить і дитя зміцніє. А Євстахій піде на заробітки, щоб довести батькові коханої, що він не бідний. Ймовірно, тоді вони його зможуть переконати. Будучи при надії, дівчина ніяк не могла змиритися, що ось так коханий залишає її.

Важким було прощання. Прийшли на той-таки пагорб. От тільки люди йдуть до нього, щоб поєднати свої життя, а вони – в очікуванні розлуки. Хоч і не можна було хвилюватися, та Євстахія плакала не один день. У важкій самоті спливли дні. Настав час народжувати. Привела на світ доньку. Тепер для неї важливими були лише вона, крихітна донечка, і думки про Євстахія. Бідкалася, що так і не дізнався молодий батько, хто в нього народився. Але жила майбутньою зустріччю.

Молодиця пильнувала дитину, погляду з неї не спускала. Не зважала на погрози лютого батька, який кидав образливі слова. Адже обіцяла Євстахієві берегти дитя. За рік прийшов він на подвір’я, де жила кохана, тихенько її покликав. Євстахія тільки-но зачула рідний голос, схопила на руки дитину і миттю вискочила з хати. Тож чоловік пригортав і обціловував обох. Не міг надивитися на донечку, не спускав рідненької з рук. Незбагненно, але дитина так на нього схожа. Батько ніби відчув щось неладне, тож прибіг із сінокосу і запримітив осоружного, того, кого він не може прийняти за зятя. Євстахій показав зароблені гроші. Знову, як укотре, висловив своє бажання бути поряд з Євстахією, а тепер ще й із донечкою. Думав, що взаємна сила кохання обох може звернути гори. Та підстаркуватий злий батько тільки подивився на той заробіток і висміяв чоловіка. Зрозуміло, що молоді такого не чекали. Знову батько проти. А облаштувати свій куточок ніяк не можна, бракує заробленого. Вони вже пішли б жити окремо й без батьківського благословення....

Дякуємо за вашу передплату онлайн!