ШУХЛЯДА З ЛІКАМИ

Як відомо, у кожному літньому таборі є обхід кімнат. Вожаті, фізрук, медсестра й директор перевіряють, чи діти вміють підтримувати порядок, чи не тримають заборонених предметів, чи не ховають по кутках продуктів, які швидко псуються. Дійшла черга й до шухляди Вероніки Загоруйської. Вожата акуратно відсунула верхню шухляду, а в ній щось аж задзеленчало. Там був цілий арсенал скляних баночок і настоянок, підписаних і поскладаних групками.

– Дитино, навіщо тобі всі ці баночки?

– Це мої ліки, які я повинна приймати щодня.

Всім стало якось так незручно, наче вони почули страшну правду. Мовчанка зависла під абажуром, навіть мухи перестали літати. Аби якось збити напругу, медсестра акуратно запитала:

– Вероніко, ми зараз не продовжуватимемо цієї теми, бо це якось негарно щодо тебе, ще й у присутності інших. Попрошу тебе після обіду до мене на бесіду, гаразд?

– Добре, пані Уляно.

Більше про шухлядку з ліками ніхто не згадував і не говорив. Дітей таке фактично не цікавить. Наступного дня медсестра літнього табору урочисто прозвітувала, що Вероніка Загоруйська не заразна, що вона може контактувати з дітьми і загалом поводитися, як завжди. І що про «цю проблему» ніхто не попередив керівництво, а щеплення від кору було в усіх.

– То що з дівчиною таке?

– Лікарі не можуть встановити точний діагноз. Організм дає часті збої, викидає дивні симптоми і загалом більше схоже на психосоматику.

Відповідь на шухлядку з ліками «нарисувалась» останнього дня літнього табору, коли дітей приїхали забирати батьки. Щоправда, власними автомашинами забрали буквально десятьох, а інших організовано відвезли автобусом «на замовлення». Разом зі своєю групою поїхала додому і вчителька, Віра Павлівна. Діти щасливо вискочили з автобуса. Дехто з учнів так скучив за домом, що аж вигукнув: «Виходимо з автобуса і цілуємо землю!» Навряд чи це варто було сприймати серйозно, та ще й з подачі підлітків. У таборі їм було добре і цікаво. Годували там так, що не кожен із них удома міг би похвалитись повноцінним раціоном; техперсонал і керівництво дотримувалися чистоти і дисципліни; ніхто не помер, не захворів, нічого собі не зламав – усі засмаглі та щасливі повернулись у велике місто.

Вчителька мала дочекатися, поки всіх дітей заберуть додому. Хоча за всіма правилами діти після 12 років могли б іти додому самостійно, і Вероніка вже мала б піти сама. Але батьки попередили, щоб вона сама не тягала великої сумки і що по неї приїде тато. Отож Роня чекала.

Минула майже година. В класі залишилось троє, з-поміж них і Ніка. Вчителька увімкнула комп’ютер, аби діти «трішки помокли в інтернеті». Як це буває, підлітки захопились, і Ніка не почула, як їй уже тричі телефонував тато. Вона сміялася з усіма, аж раптом у клас влетів розгніваний лисий здоровань, знайшов поглядом Вероніку і з розгону зацідив їй такого запотиличника, що Віра Павлівна встигла тільки рота розкрити. А могла би й непедагогічно гепнути ногою в те його грубе гузно!

– Ти чому на дзвінки не відповідаєш? Я навіщо дзвоню, га? Дівуля вигналася!

– Тату… я не почула, справді…

– Наступного разу почуєш! Ану збирайся, валимо додому! Я не маю часу, і так з роботи відпросився!

Здоровань хапнув Веронічину сумку, штовхнув доньку в плечі та без «добрий день» чи «до побачення» попер до виходу. Так, наче вчительки й не було в класі…

Віра Павлівна була шокована побаченим. Вона й навмисно не могла б придумати, що у ХХІ столітті можуть бути такі дикунські методи виховання, таке брутальне і рабське ставлення до рідної дитини, ще й до дівчини, яка вже ж і не маленька! Та якби на те її воля, вона б заборонила таким дебілам розмножуватись і взагалі наближатися до дітей. Жахливо і несправедливо! То от чому та дитина з ліків не вилазить. І радше за все, причина саме в такому ставленні батька до неї. До найменшої доньки!

Якось вже у вересні, на початку нового навчального року, Віра Павлівна делікатно поцікавилась, як справи у Вероніки. Чи щось змінилось у її житті? Роня відповіла, що їй уже краще, але батько дуже хворіє та менше її сварить.

– Дівчино, а за що ж він так з тобою повівся тоді, коли ми повернулися з табору? – вчительку цікавило це питання протягом усього літа.

– Просто він дуже хотів сина. Ви ж знаєте, у мене є дві старші сестри, а потім народилась я. Тому він і ставиться до мене по-хлопчачому…

– Даруй, що лізу у приватне, але то ставлення не хлопчаче, а хамське і дикунське. Непедагогічне зовсім!

– Так, я все чудово розумію, Віро Павлівно. Я ж уже не маленька… і мама йому завжди нагадує про те, що діти не винні в тому, що народилися. Ну, а він сказав, що вже втомився від наших ватних тампонів та прокладок по всій хаті, від спідниць і шпильок, від порозкиданого волосся, від помад і лаків на тумбочках. Що не має з ким пива випити і на риболовлю поїхати.

– Та нічого, колись матиме трьох зятів, одразу дорослих і гарних синів, от і поїде!

– Може, так і буде, Віро Пав­лівно…

Може, й справді? Та чи заслуговує таке одоробало на добру дитину? А ще на добрих зятів? Що ж, тепер і в нього є своя шухлядка з ліками. Та чи збагне він, за що йому це все?