ЩО БОГ З’ЄДНАВ

Ця Покрова обіймала землю сонячним промінням, як сама Матір Божа. Була теплою, гожою і ласкавою, пахла спілими яблуками та виноградом, осінню, але ще далеко не зимою. У церкві було людно і світло. Сяйво било у всі вікна, виблискувало на золотих хрестах та позолочених образах. Яскраві сонячні вітражі прийняли сьогодні святково-величний настрій. Кольорові мозаїки відтворювали всю врочистість біблійних подій: Різдва Христового, Благовіщення, Богоявлення…

Били дзвони, дзвеніли дзвоники. Обличчя прихожан були радісними, а водночас умиротвореними, легкими, світлими і святковими…
Посеред церкви стояла вона. Білосніжне обличчя, чорне, як смола, волосся… І коси, оті коси, довгі, як змії, вились-переплітались. На голові – вінок з калини та жоржин. У карих очах – якась незрозуміла туга, незвіданий смуток… Сукня біла, вишита великими червоними маками… Вона була схожа на Матір Божу. Велична, горда, мила, сумна, чарівна, дивовижна…
І кожен, хто заходив до церкви, переходив біля вівтаря, хрестився, повертався і, зачарований її красою, опускався навколішки біля образів… Боже, яка краса!
Вона тримала свічечку в руках… Рука тремтіла. Свічка капала на тоненькі пальчики. Кап-кап-кап. Гарячий рідкий віск липнув до рук, але, здається, вона того не відчувала. Стояла, як ікона. 
Він стояв біля неї, затьмарений її розкішною красою. Звичайний парубок, білявий, середнього зросту. Її наречений… І ніхто не помічав його біля неї. Вона – як сонце, а він…
Корона над її головою легенько тремтіла.

***

– Марто, та виходь уже заміж! Скільки чекатимеш свого судженого?
Марта сміялась у відповідь кожному:
– Скільки треба, стільки чекатиму! Людина має бути рідною! Щоб з нею отак легко і просто. Щоб говорилось, сміялось, любилось! Щоб очі були до болю рідними і сонячними. Тоді людина щаслива!
– Так-так, – хитала скрушно у відповідь мама, тато бурчав, а рідна сестра пирснула:
– Просто вона вдалась на диво гарна! От і перебирає! Чекай на ту рідну людину до пенсії! Може, дочекаєшся!
Марта знову сонячно усміхалась, жартувала у відповідь:
– Судженого конем не об’їдеш!
Таки не об’їхала…
Коли він прийшов уперше, вона сміялась. Не на такого чекала все життя. Не на такого. З ним і поговорити не було про що особливо. Він був приземленим і простим. У його очах не бачила сонця. У словах не чуло любові. Зустрілись декілька разів. Як зустрілась? Чому зустрілась? Дотепер не знає. 
– Марто, виходь за нього. Житимеш добре. Василь хазяйновитий, дбатиме про тебе. А те, що з ним нецікаво… Ой, дитино, якби то сімейне життя полягало тільки у словах та любощах! 
Рідні таки вмовили дівчину. Як-не-як, а роки минають. Не дочекаєшся тієї рідної людини, до сорока чекай, а її як не було, так і немає…

*****

– То кого ми ще чекаємо? Весілля вже готове! А першого дружби досі немає. От молодь тепер!
– Зараз буде… Летить з Америки. Літак, кажуть, запізнився…
Молоду йшли викупляти весело і радісно. Жартували, що перший дружба привіз багато долярів, тому може купити тут усе! Він реготав. Вродливий, чорнявий, широкоплечий! Сонце сміялось у його очах…
Підняв ті очі й побачив її… Вона стояла геть розгублена… І розуміла з першої секунди, що зустріла ЙОГО… Того, кого чекала все життя… Втупила очі в землю. Червоніла і блідла. Серце тріпалось маленькою пташкою. Вона хвилювалась і затамовувала подих.
Він стояв як укопаний. ВОНА… Тож треба було їздити світом, здобути декілька освіт, познайомитись з тисячами дівчат… І раптом тут зустріти ту, яка зачепила його серце. Серце гупало, мов скажене. Не знав, що з ним відбувається. Хотів тримати її маленьку ручку у своїй руці… Хотів торкнутись її волосся… Хотів… 
Корона тремтіла над її головою… Свічки горіли яскравим полум’ям… 
Сльози тремтіли у двох парах очей…

– Що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає…