ШЛЯХ ДОДОМУ

Роман сидів ошелешений і тільки міцніше стискав пальці в кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в шкіру. Але це допомагало йому зберігати відчуття реальності. Господи, все це відбувається насправді…

– Ти змарнував своє життя, – вів далі старець. Ти так і не навчився робити правильний вибір. Ти вибрав шлях руйнації і занепаду, а міг піти шляхом просвітлення і розквіту. Я бачу твій промінь. Він ледь жевріє, але я його бачу. А от ти вже ні. Засліплений жадобою, марнославством і прагненням легкого збагачення, ти пропустив не одну нагоду, на яку вказував тобі промінь. Але ти не пішов, бо той шлях був довшим, важчим, хоч і правильним. Замість зробити сто кроків і піднятися, ти хотів одним стрибком опинитися на вершині, а натомість провалився у прірву.

Роман сидів з опущеним поглядом і, здавалося, навіть не дихав. Стіни келії ніби змикалися довкола нього, і страх скував його. Слова старця меткими стрілами влучали в ціль, і серце Романа натужно билося з останніх сил. Відчував, що з кожним його ударом життя потроху покидає його. Він провалюється у прірву, про яку торочить дивний старець, усе глибше і глибше. Незабаром стіни зімкнуться над ним і все закінчиться.

– Годі, – раптом вигукнув старець. Підіймайся з колін. Тобі це до снаги. У твоїх жилах тече кров, тече життя. Годі його марнувати. Тебе чекає майбутнє. Іди до нього. Світ досі там, назовні, він чекає. Він не зрушив з місця, ти зрушив зі шляху.

У кістлявих, висохлих руках старого звідкись узялося світло – маленький жовтогарячий вогник. старець простягнув його Романові.

– Бери, не бійся, – і чоловік поволі й дуже несміливо простягнув долоню. Лагідне зігрівальне світло торкнулося його пальців і відразу почало проникати всередину. Він зробив вдих і наче ковтнув краплинку материнської любові. Видих – і важка кам’яна брила, що так довго тисла йому на груди, стала трошки легшою. Ще вдих – і серце затріпотіло від згадки про щире кохання. Видих – брила однозначно легшала.

Роман втупився недовірливим поглядом у вогник на долоні. Він не обпікав, він зцілював. Маленькі жаринки танцювали і кружляли довкола. Раптом щось змінилося, і сотні крихітних метеликів, витканих зі світла та тепла, здійнялися в повітря й затріпотіли невагомими золотими крильцями.

– Це – твій шлях. Вони допоможуть тобі відшукати промінь. Вір їм. Вір собі. Підведися, хлопче, відкрий своє серце і впусти світло всередину. Не шукай легкого шляху, шукай свій. Часом він може виявитися найлегшим. І завжди він буде правильним. А тепер іди, – і старець гучно згорнув на столі книгу.

Роман розплющив очі, роззирнувся довкола і не міг зрозуміти, що відбувається. Йому було мокро й холодно. Віяв крижаний вітер, від якого тілом били дрижаки. Роман підвівся на ліктях і сів. Напівзруйновані стіни старої фабрики кривими зубами вивищувалися довкола. Пожухла, засохла трава росла тут і там. Биті пляшки, старі вицвілі обгортки кружляли від вітру на землі.

І тут Роман згадав старця, його темну вогку келію, книги і колби, його скрипучий голос та його слова.

«Світло!» – майнула в голові думка. Воно було несправжнім… Розчарування крижаними пальцями вхопило його за горло, а потім Роман поглянув на долоні. У брудних, вкритих виразками руках досі жеврів той особливий вогник. Крихітні метелики закружляли і випурхнули вгору. Роман підхопився на ноги.

– Це – мій шлях. Вони допоможуть мені знайти промінь. Я вірю їм. Я вірю собі. Я вірю їм. Вірю собі.

Він піднявся із землі й пішов, не озираючись назад.

***

Лагідне сонячне проміння заливало кімнату золотим сяйвом. Над колискою з ніжною мелодією кружляли кольорові метелики. Златочка обожнювала їх. Стежила своїми небесно-блакитними оченятами за їхніми нехитрими рухами за колом. Намагалася дотягнутися і вхопити хоча б одного своїми пухкенькими рученятами. Мелодія колискової завжди заспокоювала її.

Роман стояв над колискою, обіймаючи дружину за плечі. Він вдихав м’ятний запах її волосся, відчував тепло її шкіри через легку сорочку. Вони милувалися сплячою донечкою. Його серце було переповнене любов’ю, ніжністю, радістю.

Заплющив очі й побачив сотні золотистих метеликів, зітканих зі світла, що невагомо кружляли в повітрі. Роман повірив їм. Повірив собі. Вони привели його до променя. Він знайшов свій шлях. Він прийшов додому.