ШЛЯХ ДО ЩАСТЯ

– Знаєш, мамцю… Підемо. От тільки я не знаю, яка погода на вулиці і що мені вдягнути.

Милуючись головною ялинкою міста, Христя на мить забула про своє горе. Вона задивлялася на яскраві вогні, що мерехтіли на вічнозелених гілках, і на людей, які раділи святам. Христі було зовсім не заздрісно дивитися на чужу малечу. Тільки боляче. Серце боліло, бо її крихітна донечка так і не побачить навколишньої краси міста, що в передчутті свята.

Жінка помітила знайомий силует. Це був Денис. Але він був не сам, а з іншою. Христя відразу все зрозуміла. Вона усміхнулася до них – не підійшла, не влаштовувала сцен, які здавалися б просто безглуздими. Їх більше нічого не поєднувало. Здавалось, їхнє кохання загинуло тоді, коли померла донечка.

Годинник пробив дванадцяту. Усі навколо вітали одне одного, а Христя вирішила, що неодмінно повинна жити: не тільки за себе, а за двох. Нехай донечка тішиться, що мама живе. А люди нехай говорять. Їм завжди потрібні panem et circenses – хліб і видовища. На людей Христі було начхати, бо де були вони, коли її душа розривалася від болю? Краще нехай говорять про Христинине щастя, ніж про горе.

***

– Вам допомогти? – лагідно спитала Христя жінку, яка вийшла з палати.

– Так, якщо можна. Мій синочок плаче, а я не знаю, так має бути чи ні. Я дуже боюся за нього.

– Не хвилюйтесь. Зараз я підійду до вас і все вам поясню.

Христина Василівна влаштувалася на роботу до пологового будинку. Диплом з відзнакою одного з найкращих медуніверситетів неабияк посприяв цьому. Вона хотіла допомагати жінкам, які пройшли нелегкий шлях вагітності та пологів, і хоча б порадами полегшувати перші дні після народження дитини. Минув не один рік, і час почав притупляти біль від втрати. Христина раділа кожному дню, часто ходила на могилу до доньки й завжди приносила їй шоколадку. Щоразу, як поверталася, солодощів не було. Христя вірила, що донька приходить і забирає їх собі. І хай це була солодка ілюзія, але жінці так легше жилося.

…Був початок прекрасного літа. Сонце тішило променями, у повітрі витав аромат щастя. Тільки Христя сумувала. Завтра мав бути день народження донечки. Цього дня вона не знала, куди себе подіти, що робити, як поводитися… У Христини все падало з рук. В очах знайомих вона бачила лише жалість, якої терпіти не могла.

– Може, ти б не йшла завтра на роботу? – спитала мама, хоча знала відповідь, незмінну вже стільки років. Це було рішуче та сухе «Ні».

Тієї ночі Христя не могла заснути. Її то кидало в жар, то брав озноб. Жінка страждала, як тоді, під час пологів. Такого ще ніколи не було. Христя налякалася цього стану і не знала, як припинити ці відчуття. Усе закінчилося над ранок, коли провалилася в сон. Снилося їй приємне, неземне місце. Воно було оповите теплом і безмежним відчуттям щастя. Жінка стояла посеред простору й насолоджувалася співом птахів та приємним вітром, що скидався на морський бриз.

– Де я? – спитала силует, який з’явився перед її очима.

– Тобі сюди зарано, – відповіла дитина – світловолоса дівчинка з лагідною усмішкою. – Ти повинна допомогти йому. В нього, крім тебе, більше нікого немає.

Сон перервав дзвінок будильника. Христя не могла второпати, кому вона повинна допомогти. Хто цей «він»?

– Добрий день, Христино Василівно. Ви саме вчасно. Марії Степанівні раптово стало погано. Вона попросила, щоб хтось інший приглянув за хлопчиком, який народився сьогодні вночі.

– Гаразд. Я подивлюся.

Христя вирушила до породіллі. Серце шалено билося в передчутті невідомого, але, здавалось, такого прекрасного. Зайшовши в палату, вона побачила молоду матір і почула несамовитий крик немовляти.

– Чому ви не візьмете дитину на руки?

– Не хочу, – промовила та й вклалася спати.

Христя спочатку взяла маленького на руки, а потім оглянула – здоровий гарненький хлопчик. Він дивився на неї з благанням допомогти і не розумів, чому рідна мама не бере на руки. «Ти повинна йому допомогти», – як відгомін сну почулося в голові Христини. Звісно, вона допоможе, адже не може залишити янголятко напризволяще.

– Ви не хочете брати участі в догляді? – врешті наважилася розбудити жінку.

– Ні, не хочу.

– Але ж чому? Це ваш син!

– Мені до нього байдуже. Вважайте, що в цього хлопчика нікого немає, крім вас! Я відмовляюся від нього!

Христю наче ошпарило окропом. Вона усвідомила, хто був цей «він» і кому вона має допомогти. Жінка второпала, чий біль відчувала цієї ночі, й уже не могла залишити хлопчика без матері. Нехай не буде йому рідна, але замінить ту, яка відмовляється від нього.

– Це дуже шляхетний вчинок, Христю, – сказала мама. – Я рада, що в мене буде внук.

Христя забрала хлопчика. Був довгий бюрократичний шлях, який їй судилося пройти, але винагорода була того варта. Жінка не могла придумати імені дитині. Вагалася, потім знову шукала нові імена, які б личили. «Нехай буде Святослав. Нехай життя для нього буде світлим», – котроїсь безсонної ночі подумала собі.

…Тієї ночі Христя бачила сон. Вона знову в місці, оповитому невимовним щастям.

– Ти вчинила правильно, – почулося десь у глибині простору. – Тепер ти будеш щасливою, а я наглядатиму за вами. Перекажи братикові, що я люблю його.

Христя й уявити не могла, що має захисника – донечку. Тепер жінка була спокійна: дівчинка не залишить брата в біді.

Шлях до щастя ніколи не буває легким, але винагорода завжди варта болю та страждань, що трапляються на шляху до нього.