ШКОЛА І ЖИТТЯ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

12 вересня 12:13

565

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

З поштової скриньки

У вересні, мабуть, усі хоча б на мить стають школярами. Навіть сивочолі згадують дитинство та свої шкільні роки. От і я не виняток. У мого покоління, дітей Другої світової війни, дорога до знань була непростою і у переносному, і у прямому сенсах. Я жив на великому хуторі. І хоча у нас було понад 60 дворів, школи не було.

Автобусів, маршруток не було. Мешканці пересувались здебільшого пішки, кінними упряжками для виробничих процесів або велосипедом.

З нашого хутора, де було понад шістдесят дворів, серед покоління Другої світової все ж вивчилось п’ять вчителів. Троян Ніна Федорівна все життя провчила місцеву малечу в початковій школі. Була вчителькою, мамою, помічницею, порадницею і для учнів, і для батьків.

Інші працювали в різних місцях України.

Діставатись до школи доводилось по грузькій, ґрунтовій дорозі, а взимку – по глибоких снігах. Адже дороги бували заметені снігом і лише вгадуєш напрямок за слідами, як хто пройшов перший.

За невивчений урок залишали «після уроків», щоб таки вивчив, у разі незасвоєння якогось предмета переносили іспит «на осінь», тобто мав йти складати його наприкінці літніх канікул, а за негативними результатами року – залишали на наступний рік. Ця практика була впродовж усього періоду навчання.

Далі – семирічка, за п’ятьсім кілометрів від дому, в іншому селі. Пішки, через поля стежками, які й самі протоптували, щоб швидше було, адже дорогою далі. У сильні морози та сніги шукали, щоб переночувати десь поблизу школи. У нашому випадку в Бокіймі, у приміщенні будинку місцевого священника.

Велика кімната, з диктовою перегородкою між хлопцями і дівчатами. Харчування з собою, що можна взяти з дому… Приміщення опалювали дуже ощадно, то спали майже не роздягаючись. У цьому «вулику» ще ж потрібно було щось вивчити…

Після семи класів багато йшло в ремісничі училища або на роботу в колгосп. За рідшим винятком – у восьмий клас за 15 кілометрів від дому.

Діставались пішки або велосипедом. Взимку – гуртожиток, або квартира в родичів, чи знайомих. До Демидівки, де була десятирічка, вела шосейна, вкрита бруківкою дорога. Восени, коли копали цукрові буряки, нею їх возили з навколишніх колгоспів у Дубно на цукровий завод. То вантажівки їздили доволі часто.

Це був варіант! Стаємо на повороті, де автомобіль сповільняє швидкість, і на ходу заскакуємо в порожній кузов або й на буряки і залягаємо аж до свого пункту призначення. Там знову вибираємо момент і на ходу зістрибуємо з автомобіля. Що хлопці, що дівчата! Щоденно! Будьякої погоди. Інколи, вислуховуючи вслід від водіїв, кому вдасться виявити «десантників», всі «думки» про нас, які людство надбало… Адже в разі якої біди водій був би винен. Бувало, що деякі водії самі зупинялись і підвозили.

Додому діставались уже вночі. Домашні завдання доводилося вчити при гасовій лампі.

А ще щоденно після того як пішки чи велосипедом подолав біля п’ятнадцяти кілометрів ґрунтової дороги, перед початком уроків усі шикувались на фізичну зарядку і 15 хвилин робили різні фізичні вправи.

Після уроків – на колгоспні поля, надавати шефську допомогу місцевому господарству збирати картоплю, копати чи обрізувати цукрові буряки, ламати кукурудзу тощо.

Маю зауважити, що вчителі зовсім не зважали ні на родинні зв’язки, ні на те, що далеко йти чи їхати. Що не мав часу, втомився чи допомагав батькам – до уваги не брали. Вимагали по повній програмі.

Мав знати!

Багато не витримували такого ритму. Тож залишились справді спраглі знань.

Нинішні школярики мають свої виклики, зустрілись із ковідом, онлайннавчанням, війною, бомбардуваннями, тривогами, укриттями, смертями рідних, близьких, друзів, пораненнями, тимчасовим переміщенням, евакуацією, еміграцією… Теж здобули статус – діти війни.

І попри всі негаразди, на зло ворогу, мають вчитися, щоб жити і стати надійною зміною старшому поколінню. Тим, хто не дожив до Перемоги, взяти на свої плечі тягарі державотворення, міжнародних стосунків, відбудови України.

Тож мають вчитись, щоб досягти таких висот, аби більше ніколи не повторилося пережите…