ШКІЛЬНІ ПАРАЛЕЛІ

– Ти лишень глянь, який у тебе чудовий ортопедичний, тобто зручний ранець. Мені ж мама купувала який був, тобто дешевий, китайський, що за місяць розлазився по швах, лямки торочились довгими нитками, кольорові олівці ламались, що їх неможливо було підстругати, чорнило розлазилось у неякісних зошитах. У тебе ж усе гарне, якісне. У їдальні нам давали четвертинку сардельки й пісну картоплю. Їли, а що було робити, не в усіх таке й удома було.

– А я навіть не мав кольорового паперу, бо його просто неможливо було купити. Вчителька порадила не викидати обкладинки зі списаних зошитів, вони ж бо були блідих, зате кольорових тонів. Отак і клеїли: де підпис чи табличка множення, тим донизу. Я ходив два роки в одних штанах, які привозила тітка Оля з базару в Чернівцях. Іноді мама приносила з дітей своїх колег, бо ж не було ні де, ні за що купити. Був такий час, що ні зарплати, ні пенсії не виплачували. Тобі ж пощастило мати все нове й таке, як ти хочеш, – зітхнув татко.

– А в мій час і зарплату видавали, і було що купити до школи. Лиш та школа й досі не породжує приємних спогадів. Важка, незручна шкільна форма, фартушки – як у прибиральниць, боронь боже обстригти кіски чи мати у вухах сережки. Ми мусили бути «как всє». І про Бога... Про Нього не велено було навіть згадувати. Зате до колгоспу нас, дітей, гнали, як рабів. Отак прийдемо до школи, а на другому уроці йде бригадир. Хто не вчився, той радів, а ми, дівчатка, мало не плакали – знову на оту кляту картоплю. Уяви, діти чисто одягнені, мусять лізти на вантажну машину, яка їх везе в поле, там дають відро і – по розораній землі збирати вже підмерзлу картоплю. Добре, коли того дня мала бути фізкультура, дівчатка хоч натягали спортивні штани. А в решту днів холодно, бо ж осінь, брудно. Ніхто не смів ні втекти, ні відпроситись. Навіть старшокласниці, в яких були негарні дні, – бабуся запнулась.

Поки Даринка не встигла запитати, що то за дні, в розмову вступив дідусь:

– У нас довгеньке село, з кінця в кінець – кілометрів зо п’ять, а школа посередині. Це тепер у кожній хаті машина, дітей везуть під самі двері, а ми пішки ходили. Отож якесь безтолкове міське керівництво вигадало щоранку проводити дітям фізичну зарядку. Нас примусили приходити до школи о пів на дев’яту, тоді всіх навколо школи – бігом!

Уяви, діти йдуть з кінця села чи не годину пішки, а їх іще примушують перед уроками бігати. У класі після того важкий дух, адже діти бігли, спітніли. Аж коли масово почали хворіти, бо ж мокрого вбрання ніхто не змінював, а поки посидиш урок, то добряче промерзнеш, тоді батьки й забили на сполох. А ще дітей у школі били. Учителі й директор. За непослух. Тепер би вчителя за таке в тюрму, тоді терпіли. Тож, Даринко, тобі поталанило народитися у вільній Україні.

Даринка уважно слухала розповіді рідних і не йняла віри:

– А хоч щось у вас було добре в школі?

– Було, чому ні? Добрим було те, що ми – діти, що попереду світле, як нам товкмачили, майбутнє і в нас найщасливіше дитинство, – дідусь аж скривився. Добре, що внучка не розуміє, про що йдеться.

– Добрим було те, що ми не чули сирен, – мама збиралась іти гуляти з малою.

Коли за ними зачинились двері, дідусь, який пройшов нікому не потрібний Афганістан, похилив голову.

– Так, ми в союзі не чули тих сирен, не було вибухів і куль. Зате це все чули бідні афганські діти. Бачив я таких: років з десять, а вже калічка, бо підірвалось на міні. Ох, кляті часи й клята влада. Та сама влада, що тоді нищила світ, ота й тепер – з кремля.

– Пригадую з жахом дітей Беслану 1 вересня 2004 року. Нам із телевізорів верещали, що то бойовики взяли їх у заручники. Ага. Як ото в нас так звані бойовики не давали окупантам встановити свою владу в Києві. Тьху. Гидота московитська! Саме вічний терорист, ґвалтівник, убивця, а лізе зі своїм порядком до всього світу. Хто їм перечить, до того застосовує залякування й терор. Коли не діє, то просто знищує непокірних. Кляті виплодки пекла! – Бабуся аж зблідла від люті.

– Чому наші невинні діточки повинні змалечку ховатись у підвалах? Бо що? Сатані так захотілось? Бо має владу велику?

– Так, велику. Але перед загибеллю. Недовгий його вік, тому біснується. Нічого, ми ще побачимо, як воно здохне. Тоді й відновимо, заживемо, порадіємо, – дідусь помахав комусь кулаком.

– Амінь, – бабуся перехрестилась.