ШКІЛЬНІ ПАРАЛЕЛІ

Цьогорічний серпень смажив, як ніколи, – щодня температура сягала

30 градусів. Село ще сяк-так рятувалось від спеки, а в місті – справжнісіньке пекло. Даринка сиділа біля вікна з північної сторони й заглядала на порожній двір. Хіба що дорослі повертались з роботи, а дітлахів нема жодного.

Вони, як і Даринка, виходять гуляти не швидше ніж о восьмій вечора, коли спека хоч трішки спаде. Батьки прийшли з роботи, лягли відпочити, дідусь навіть у гараж не ходить, а бабуся не пече пиріжків, щоб не створювати більшого тепла.

– Глянь, майже восьма, температура мало що спала, хоч сонце вже над обрієм. Не те що в червні – в цей час іще високо, – дідусь любив спостерігати за сонцем, звик із сільського дитинства.

– Серпень, – зітхнула бабуся.

– За тиждень – вересень, школа. У багатьох країнах Європи навчання починається з 15 вересня, коли температура повітря відчутно знижується, – мама втомлено зі спальні.

– Я не хочу такої погоди до школи, – зіщулилась Даринка. Їй не те щоб не хотілось до школи, бо ж у садочку пройшла всю підготовку, але ж, як відомо, першачки всі боязкі.

Рідні дівчинки це добре усвідомлювали, тому щодня старались заспокоїти дитину.

Мама прийшла у вітальню, обійняла донечку.

– Ти лишень глянь, який у тебе чудовий ортопедичний, тобто зручний ранець. Мені ж мама купувала який був, тобто дешевий, китайський, що за місяць розлазився по швах, лямки торочились довгими нитками, кольорові олівці ламались, що їх неможливо було підстругати, чорнило розлазилось у неякісних зошитах. У тебе ж усе гарне, якісне. У їдальні нам давали четвертинку сардельки й пісну картоплю. Їли, а що було робити, не в усіх таке й удома було.

– А я навіть не мав кольорового паперу, бо його просто неможливо було купити. Вчителька порадила не викидати обкладинки зі списаних зошитів, вони ж бо були блідих, зате кольорових тонів. Отак і клеїли: де підпис чи табличка множення, тим донизу. Я ходив два роки в одних штанах, які привозила тітка Оля з базару в Чернівцях. Іноді мама приносила з дітей своїх колег, бо ж не було ні де, ні за що купити. Був такий час, що ні зарплати, ні пенсії не виплачували. Тобі ж пощастило мати все нове й таке, як ти хочеш, – зітхнув татко.

– А в мій час і зарплату видавали, і було що купити до школи. Лиш та школа й досі не породжує приємних спогадів. Важка, незручна шкільна форма, фартушки – як у прибиральниць, боронь боже обстригти кіски чи мати у вухах сережки. Ми мусили бути «как всє». І про Бога... Про Нього не велено було навіть згадувати. Зате до колгоспу нас, дітей, гнали, як рабів. Отак прийдемо до школи, а на другому уроці йде бригадир. Хто не вчився, той радів, а ми, дівчатка, мало не плакали – знову на оту кляту картоплю. Уяви, діти чисто одягнені, мусять лізти на вантажну машину, яка їх везе в поле, там дають відро і – по розораній землі збирати вже підмерзлу картоплю. Добре, коли того дня мала бути фізкультура, дівчатка хоч натягали спортивні штани. А в решту днів холодно, бо ж осінь, брудно. Ніхто не смів ні втекти, ні відпроситись. Навіть старшокласниці, в яких були негарні дні, – бабуся запнулась.

Поки Даринка не встигла запитати, що то за...