ЩЕ ОДИН ДЕНЬ АННИ ІВАНІВНИ

Cпівробітниці чесно вважали Анну Іванівну трудоголіком. Звісно, сидить на роботі довше за всіх.

– Анно, ми пішли! Не перепрацьовуй! – колеги виходили гуртом, строкатою зграйкою.

– Чого сидить? Перед завідувачкою вислужитися хоче?

– А чого б їй не сидіти? Чоловіка-дітей нема, живе для себе, поспішати нікуди…

Жінки пліткували звично, без азарту, без ентузіазму, проте з легким відтінком заздрості.

Анна Іванівна трудоголіком не була. Вона чесно виконувала свою роботу, проте особ­ливою пристрастю не палала, кар’єристкою себе не вважала і догодити нікому не намагалася.

Анна Іванівна очікувала сутінків. Чекала часу, поки люди повернуться додому, увімкнуть світло у своїх квартирах. А вона йтиме вулицями, повільно-повільно і розглядатиме освітлені вікна. Це було її невинним хобі. Жінка тішилася, якщо вдавалося побачити деталі чужих інтер’єрів – кухонні фіранки, світильники, вазони. Відпускала на волю фантазію й уявляла собі, як виглядає, до прикладу, кухня, які меблі може обрати та, що придбала такий вишуканий тюль, який посуд пасуватиме до всього цього. Може, кухня наповнена милими дрібничками? Оздоблена незвичною плиткою? Наповнена всілякими приладами: посудомийною машиною, мультиваркою, тостером… Далі фантазія Анни Іванівни впира­лася у глухий кут. А може, Анна Іванівна просто впиралася у двері власного під’їзду…

Квартири, в якій мешкала, Анна Іванівна не любила, хоч жила тут від народження. Це було помешкання її батьків, точніше, мами, і мамине царювання тут відчутно в кожному куточку, в кожній дрібничці. Тут були меблі, які колись купували мама з татом (як належить, мама обирала, тато платив), на підлозі лежали килими, подаровані ще на весілля батьків, у книжковій шафі вишикувалися однакові томи світової класики, які батько придбав завдяки якимось титанічним зусиллям. У серванті за товстим склом припадали пилом салатниці, вази та фужери з товстого кришталю. Анні Іванівні було, мабуть, років вісім, коли вона помітила, що посудом за склом ніхто не користується, і запитала про це у мами.

– Це святковий посуд! От буде свято, тоді користуватимемося!

Свято так і не настало.

Анна Іванівна загалом пригадує мало святкових днів, хіба ще в ті часи, коли батько був живим. Часом виринають бліді спогади про новорічну ялинку, про те, як батько брав із собою на першотравневу демонстрацію… І ще один спогад, літній, особливо щасливий, коли батько привів її в кафе, замовив досхочу морозива і велику склянку соку. Якщо Анна Іванівна зосере­диться, вона зможе відчути в роті смак пломбіру і яблучного соку. Та скільки б не намагалася, не здатна пригадати, що то було за свято.

Батько помер давно, тоді Анна Іванівна було просто п’ятикласницею Нюсею. Батько був молодшим, аніж Анна Іванівна зараз, йому виповнилося лишень сорок три. Анна Іванівна на батька схожа, мабуть. Така ж худорлява і ніс має схожої форми. Принаймні так каже мама. Щоправда, і худорлявість, і ніс у маминих коментарях вида­ються прикрими недоліками.

Мама Анні Іванівні завжди ставила високу планку. Відмінницею Анна Іванівна не стала, прикро. До інституту не вступила, не добрала балів. Довелося вдовольнятися педучилищем. Мама, звісно, була розчарованою, бо що то за професія – дітям шмарк­лі витирати? Та перспектива того, що сімнадцятирічна Нюся тинятиметься без діла, маму лякала. Мама була переконана, що Нюся одразу ж «пуститься берега», зацікавиться сумнівними речами – цигарками, алкоголем, чоловіками й стане не просто розчаруванням, а соромом. Мабуть, десь на цьому етапі у мами почалися раптові напади високого тиску. Перший стався саме тоді, коли радісна Нюся показала мамі придбану на стипендію модну синю туш для вій і висловила бажання піти з одногрупницями на дискотеку.

На дискотеку Нюся не пішла. І модних «лосин» ніколи не мала, єдина в групі. І в Карпати влітку не поїхала. І на історичний після училища не вступила, пішла працювати в дитсадок. Життя увійшло у звиклу колію, і покоти­лися вагончики днів, схожих один на одного. Машиністом, що вів локомотив міцною рукою, була, звісно, мама.

Після смерті батька їхня крихітна родина відчула гострий брак фінансів, адже батько був головним інженером на заводі й непогано заробляв. Жити на мамину зарплатню працівниці архіву було важко, і за доволі короткий час мама навчилася економити, тотально, на всьому. Клаптик землі, який носив горде ймення «дача», раптом став надзвичайно важливим для мами. Вона, стовідсотково міська людина, почала опановувати тонкощі висаджування картоплі та кабачків. Нюся ледь не щосуботи теплої пори року змушена була теліпатися разом із матір’ю на дачу, і вона палко ненавиділа ці мандрівки. Нюсю нудило у смердючому приміському автобусі, від перебування на сонці обличчя вкривалося плямами, а ще починала нестерпно боліти голова. Та Нюся їхала, адже все це було незнач­ними незручностями порівняно з маминими лекціями про Нюсину лінь, невдячність і зневагу до матері.

Дача породила наступну мамину пристрасть – консервацію. Спершу нескінченні ряди банок були справжнім порятунком. Та скрутні часи минули, а звичка залишилася. Анна Іванівна намагалася пояснити матері, що продуктів на ринку та в супермаркеті доволі, що у нескінченних томатних пюре і квашених огірках потреби нема, що малинове варення зацукрилося, а десять літрів лечо з болгарського перцю за зиму вони не подужають. Та марно, мамині переконання залишалися міцними, як фортеця.

Загалом харчування під гаслом економії теж супроводжувало Анну Іванівну все свідоме життя. Навіть коли з коштами стало простіше, вівсяне толокно, найдешевша дроблена гречка, куплені за половину ціни підгнилі овочі і фрукти (можна ж обрізати!), курячі кістяки, що стриміли з каструлі, нікуди не зникли. Мама відмовлялася мити пательню, аргументуючи:

– Там он скільки олії залишилося!

Мама знала сотні рецептів страв з води, картоплі та бульйонних кубиків і щиро вважала, що в курки непридатні до вживання в їжу лише кістки. Курячі шиї у сметані та печінка, рясно вкрита цибулею, були деліка­тесом.

Отже, Анна Іванівна давно капітулювала перед маминими уявленнями про кулінарію. Добре, що хоча б смердючий смажений минтай і суп з рибних консервів у минулому… Якось Нюсю, вона тоді була у сьомому класі, однокласниця запросила в гості. Звик­ла річ, нічого надзвичайного. Мама, вочевидь, мала гарний настрій, тому Нюсю відпустила, не передбачаючи нічого лихого. Та Нюся повернулася додому надзвичайно враженою і заходилася азартно розповідати мамі про те, як батьки однокласниці запросили її пообідати:

– Мені дали відбивну, велику, і цілу гору картопляного пюре! Олина мама мене хвалила, казала, що в мене гарний апетит! А тоді нам іще дали чаю і печиво зі згущеним молоком!

Мама слухала уважно, Нюся не відразу помітила, що вираз її обличчя та характерно стиснуті губи не обіцяють нічого доброго. Мама дослухала, глибоко вдихнула та прочитала Нюсі натхненну лекцію про ненажерливість, яка свідчить про жадібність і невихованість. Їсти потрібно маленькими порціями, повільно, а ще краще взагалі відмовитися. Така ганебна поведінка – сором для матері, ще люди подумають, що Нюсі вдома не годують!

Мама цю історію забула, а Нюся – ні. Дивно, проте в дорослому віці, скуштувавши і модних витребеньок на кшталт суші, і кулінарних «шедеврів» подруг і співробітниць, Анна Іванівна понад усе на світі любила відбивні та рясно присмачене маслом картопляне пюре. Мама знала це, часом готувала, намагаючись потішити доньку.

Та значно більшою халепою для Анни Іванівни був пильний материнський контроль. Зі школи та з училища приходити належало о певній годині, мама напам’ять знала не лише розклад уроків та навчальних пар, а й графік руху автобуса, яким Нюся поверталася додому. Коли пішла працювати, стало трохи легше, адже навчилася пояснювати запізнення підготовкою до методичних об’єднань, відкритих занять або ж просто тим, що легковажні батьки не забирають вчасно своїх дітей.

Придбаний мамі мобільний телефон став для Анни Іванівни справжнісіньким коротким повідцем. Мама, яка саме вийшла на пенсію, телефонувала декілька разів на день і вимагала, аби донька обов’язково повідомляла, коли виходить з роботи.

– Нюсю, я повинна встигнути приготувати вечерю!

Зранку мама телефонувала, аби докладно розповісти про свої враження від походу на ринок, про те, як скажено зростають ціни, та похвалитися, як вдалося придбати недорого гарний шматок телячих легень. Отже, на вечерю будуть тушковані легені…

– Мам, я ж на роботі… – зі­тхнула у слухавку Анна Іванівна.

– Вибач, вибач, Нюсенько… – мама завжди так. Просить вибачення, наче все розуміє, але наступного дня телефонує знову, аби занурити в нескінченні подробиці рутинного життя пенсіонерки.

Анна Іванівна сховала телефон у кишеню. Дивний осад залишився в неї після цієї звичної розмови, дивний осад… Чомусь почувалася винною.

У квартирі було тихо. Дивно, зазвичай у такий час товариство мамі складає увімкнутий на всю гучність телевізор.

– Нюсю… – долинув з кімнати кволий голос.

Мама лежала на канапі.

– Тиск? – звично запитала Анна Іванівна.

Мама кивнула.

– Ти йди повечеряй, поки теп&sh...