ЩЕ ОДИН ДЕНЬ АННИ ІВАНІВНИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Олена ТАРАСЕНКО

04 квітня 20:21

487

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Cпівробітниці чесно вважали Анну Іванівну трудоголіком. Звісно, сидить на роботі довше за всіх.

– Анно, ми пішли! Не перепрацьовуй! – колеги виходили гуртом, строкатою зграйкою.

– Чого сидить? Перед завідувачкою вислужитися хоче?

– А чого б їй не сидіти? Чоловіка-дітей нема, живе для себе, поспішати нікуди…

Жінки пліткували звично, без азарту, без ентузіазму, проте з легким відтінком заздрості.

Анна Іванівна трудоголіком не була. Вона чесно виконувала свою роботу, проте особливою пристрастю не палала, кар’єристкою себе не вважала і догодити нікому не намагалася.

Анна Іванівна очікувала сутінків. Чекала часу, поки люди повернуться додому, увімкнуть світло у своїх квартирах. А вона йтиме вулицями, повільно-повільно і розглядатиме освітлені вікна. Це було її невинним хобі. Жінка тішилася, якщо вдавалося побачити деталі чужих інтер’єрів – кухонні фіранки, світильники, вазони. Відпускала на волю фантазію й уявляла собі, як виглядає, до прикладу, кухня, які меблі може обрати та, що придбала такий вишуканий тюль, який посуд пасуватиме до всього цього. Може, кухня наповнена милими дрібничками? Оздоблена незвичною плиткою? Наповнена всілякими приладами: посудомийною машиною, мультиваркою, тостером… Далі фантазія Анни Іванівни впиралася у глухий кут. А може, Анна Іванівна просто впиралася у двері власного під’їзду…

Квартири, в якій мешкала, Анна Іванівна не любила, хоч жила тут від народження. Це було помешкання її батьків, точніше, мами, і мамине царювання тут відчутно в кожному куточку, в кожній дрібничці. Тут були меблі, які колись купували мама з татом (як належить, мама обирала, тато платив), на підлозі лежали килими, подаровані ще на весілля батьків, у книжковій шафі вишикувалися однакові томи світової класики, які батько придбав завдяки якимось титанічним зусиллям. У серванті за товстим склом припадали пилом салатниці, вази та фужери з товстого кришталю. Анні Іванівні було, мабуть, років вісім, коли вона помітила, що посудом за склом ніхто не користується, і запитала про це у мами.

– Це святковий посуд! От буде свято, тоді користуватимемося!

Свято так і не настало.

Анна Іванівна загалом пригадує мало святкових днів, хіба ще в ті часи, коли батько був живим. Часом виринають бліді спогади про новорічну ялинку, про те, як батько брав із собою на першотравневу демонстрацію… І ще один спогад, літній, особливо щасливий, коли батько привів її в кафе, замовив досхочу морозива і велику склянку соку. Якщо Анна Іванівна зосередиться, вона зможе відчути в роті смак пломбіру і яблучного соку. Та скільки б не намагалася, не здатна пригадати, що то було за свято.

Батько помер давно, тоді Анна Іванівна було просто п’ятикласницею Нюсею. Батько був молодшим, аніж Анна Іванівна зараз, йому виповнилося лишень сорок три. Анна Іванівна на батька схожа, мабуть. Така ж худорлява і ніс має схожої форми. Принаймні так каже мама. Щоправда, і худорлявість, і ніс у маминих коментарях видаються прикрими недоліками.

Мама Анні Іванівні завжди ставила високу планку. Відмінницею Анна Іванівна не стала, прикро. До інституту не вступила, не добрала балів. Довелося вдовольнятися педучилищем. Мама, звісно, була розчарованою, бо що то за професія – дітям шмарклі витирати? Та перспектива того, що сімнадцятирічна Нюся тинятиметься без діла, маму лякала. Мама була переконана, що Нюся одразу ж «пуститься берега», зацікавиться сумнівними речами – цигарками, алкоголем, чоловіками й стане не просто розчаруванням, а соромом. Мабуть, десь на цьому етапі у мами почалися раптові напади високого тиску. Перший стався саме тоді, коли радісна Нюся показала мамі придбану на стипендію модну синю туш для вій і висловила бажання піти з одногрупницями на дискотеку.

На дискотеку Нюся не пішла. І модних «лосин» ніколи не мала, єдина в групі. І в Карпати влітку не поїхала. І на історичний після училища не вступила, пішла працювати в дитсадок. Життя увійшло у звиклу колію, і покотилися вагончики днів, схожих один на одного. Машиністом, що вів локомотив міцною рукою, була, звісно, мама.

Після смерті батька їхня крихітна родина відчула гострий брак фінансів, адже батько був головним інженером на заводі й непогано заробляв. Жити на мамину зарплатню працівниці архіву було важко, і за доволі короткий час мама навчилася економити, тотально, на всьому. Клаптик землі, який носив горде ймення «дача», раптом став надзвичайно важливим для мами. Вона, стовідсотково міська людина, почала опановувати тонкощі висаджування картоплі та кабачків. Нюся ледь не щосуботи теплої пори року змушена була теліпатися разом із матір’ю на дачу, і вона палко ненавиділа ці мандрівки. Нюсю нудило у смердючому приміському автобусі, від перебування на сонці обличчя вкривалося плямами, а ще починала нестерпно боліти голова. Та Нюся їхала, адже все це було незначними незручностями порівняно з маминими лекціями про Нюсину лінь, невдячність і зневагу до матері.

Дача породила наступну мамину пристрасть – консервацію. Спершу нескінченні ряди банок були справжнім порятунком. Та скрутні часи минули, а звичка залишилася. Анна Іванівна намагалася пояснити матері, що продуктів на ринку та в супермаркеті доволі, що у нескінченних томатних пюре і квашених огірках потреби нема, що малинове варення зацукрилося, а десять літрів лечо з болгарського перцю за зиму вони не подужають. Та марно, мамині переконання залишалися міцними, як фортеця.

Загалом харчування під гаслом економії теж супроводжувало Анну Іванівну все свідоме життя. Навіть коли з коштами стало простіше, вівсяне толокно, найдешевша дроблена гречка, куплені за половину ціни підгнилі овочі і фрукти (можна ж обрізати!), курячі кістяки, що стриміли з каструлі, нікуди не зникли. Мама відмовлялася мити пательню, аргументуючи:

– Там он скільки олії залишилося!

Мама знала сотні рецептів страв з води, картоплі та бульйонних кубиків і щиро вважала, що в курки непридатні до вживання в їжу лише кістки. Курячі шиї у сметані та печінка, рясно вкрита цибулею, були делікатесом.

Отже, Анна Іванівна давно капітулювала перед маминими уявленнями про кулінарію. Добре, що хоча б смердючий смажений минтай і суп з рибних консервів у минулому… Якось Нюсю, вона тоді була у сьомому класі, однокласниця запросила в гості. Звикла річ, нічого надзвичайного. Мама, вочевидь, мала гарний настрій, тому Нюсю відпустила, не передбачаючи нічого лихого. Та Нюся повернулася додому надзвичайно враженою і заходилася азартно розповідати мамі про те, як батьки однокласниці запросили її пообідати:

– Мені дали відбивну, велику, і цілу гору картопляного пюре! Олина мама мене хвалила, казала, що в мене гарний апетит! А тоді нам іще дали чаю і печиво зі згущеним молоком!

Мама слухала уважно, Нюся не відразу помітила, що вираз її обличчя та характерно стиснуті губи не обіцяють нічого доброго. Мама дослухала, глибоко вдихнула та прочитала Нюсі натхненну лекцію про ненажерливість, яка свідчить про жадібність і невихованість. Їсти потрібно маленькими порціями, повільно, а ще краще взагалі відмовитися. Така ганебна поведінка – сором для матері, ще люди подумають, що Нюсі вдома не годують!

Мама цю історію забула, а Нюся – ні. Дивно, проте в дорослому віці, скуштувавши і модних витребеньок на кшталт суші, і кулінарних «шедеврів» подруг і співробітниць, Анна Іванівна понад усе на світі любила відбивні та рясно присмачене маслом картопляне пюре. Мама знала це, часом готувала, намагаючись потішити доньку.

Та значно більшою халепою для Анни Іванівни був пильний материнський контроль. Зі школи та з училища приходити належало о певній годині, мама напам’ять знала не лише розклад уроків та навчальних пар, а й графік руху автобуса, яким Нюся поверталася додому. Коли пішла працювати, стало трохи легше, адже навчилася пояснювати запізнення підготовкою до методичних об’єднань, відкритих занять або ж просто тим, що легковажні батьки не забирають вчасно своїх дітей.

Придбаний мамі мобільний телефон став для Анни Іванівни справжнісіньким коротким повідцем. Мама, яка саме вийшла на пенсію, телефонувала декілька разів на день і вимагала, аби донька обов’язково повідомляла, коли виходить з роботи.

– Нюсю, я повинна встигнути приготувати вечерю!

Зранку мама телефонувала, аби докладно розповісти про свої враження від походу на ринок, про те, як скажено зростають ціни, та похвалитися, як вдалося придбати недорого гарний шматок телячих легень. Отже, на вечерю будуть тушковані легені…

– Мам, я ж на роботі… – зітхнула у слухавку Анна Іванівна.

– Вибач, вибач, Нюсенько… – мама завжди так. Просить вибачення, наче все розуміє, але наступного дня телефонує знову, аби занурити в нескінченні подробиці рутинного життя пенсіонерки.

Анна Іванівна сховала телефон у кишеню. Дивний осад залишився в неї після цієї звичної розмови, дивний осад… Чомусь почувалася винною.

У квартирі було тихо. Дивно, зазвичай у такий час товариство мамі складає увімкнутий на всю гучність телевізор.

– Нюсю… – долинув з кімнати кволий голос.

Мама лежала на канапі.

– Тиск? – звично запитала Анна Іванівна.

Мама кивнула.

– Ти йди повечеряй, поки тепле… Йди…

Анна Іванівна зняла куртку, роззулася, пішла мити руки. Зайшла до маминої кімнати, сіла поруч, вийняла з чорної торбинки тонометр. Мама не визнавала сучасних автоматичних, доводилося послуговуватися стареньким, механічним.

– Голова болить?

Мама ствердно кивнула.

– Скільки?

– Сто вісімдесят на сто.

Анна Іванівна покопирсалася в маминому аптечному арсеналі, знайшла потрібні пігулки, принесла склянку води. Мама підвелася на лікті, чемно ковтнула, лягла знову, заплющила очі. Для Анни Іванівни це було сигналом – треба вимкнути світло і дати мамі спокій.

Анна Іванівна нізащо б не зізналася, та вона навіть трохи зраділа такому повороту подій. Можна нарешті відпочити, посидіти в тиші з книжкою, увімкнути фільм на телефоні. І помовчати, можна нарешті помовчати після важкого, сповненого балачок дня.

Апетиту чомусь не було. Анна Іванівна заварила собі чаю, вкрила ноги пледом і таки вмостилася читати, увімкнувши над кріслом маленький світильник-бра. Та читати теж не вдавалося, Анна Іванівна вкотре перечитувала один абзац, але сенс прочитаного вислизав. Щось її муляло, не давало спокою. Зрештою вона підвелася й пішла поглянути, як там мама.

За хвилину Анна Іванівна викликала «швидку». Номер ледь набрала, пальці були дерев’яними. Тоді недоладно розповідала диспетчерові симптоми, не могла відразу пригадати, скільки мамі років:

– Шістдесят вісім… Ні, ні! Шістдесят дев’ять! Так, зайва вага… Важко дихає… Тиск… На головний біль? Скаржилася. Що приймає? – Анна Іванівна назвала мамині таблетки від тиску. – Ні, нерегулярно… Коли тиск підвищується, тоді й приймає…

«Швидка» приїхала хвилин за десять. Анна Іванівна, заплакана та розтріпана, бігала до сусідів, аби знайти, хто б маму на ношах зніс донизу. Насилу знайшла – сусіда з квартири над ними та двох студентів, які винаймали житло на першому поверсі.

До ранку мама не дожила.

Анна Іванівна сиділа в холодному лікарняному коридорі. Маму забрали, а їй, Нюсі, йти було нікуди. Єдине, що вона вигадала, – зателефонувати маминій молодшій сестрі. Тітка, звісно, охала, приповідала щось, належне до ситуації, тоді плакала… Безглуздий дзвінок. Беззмістовний.

Коридором ішла санітарка, присадкувата невисока жіночка. Анна Іванівна підвела на неї заплакані очі. У голові промайнула недоречна думка про те, яка в санітарки кумедна хода. Жінка спинилася поруч.

– Їдь додому… Не сиди тут. Тут уже нічого не висидиш… Їдь.

Анна Іванівна знизала плечима.

– А мама як же?

– Мамі тепер уже не допоможеш… А до похорону готуватися треба. Це важливо.

– Я не знаю, що мені робити, – Анна Іванівна раптом втямила: вона справді не знає, що ж далі.

Санітарка принесла візитку похоронної агенції. Анна Іванівна набрала номер. Чоловічий голос у слухавці спокійно розпитував різні подробиці. Жінка відповідала чітко, і голос у неї не тремтів. Так за мить вона поринула у процес організації поховання. Зателефонувала двоюрідна сестра, приїхала до лікарні, привезла п’ять тисяч.

Усе виявилося так просто, діловито і продумано… Оформіть свідоцтво про смерть. Оберіть труну. Привезіть одяг, у якому хоронитимете покійницю. Священник потрібен? А вантажники? Домовтеся про підзахоронення до батька на кладовищі. Все.

Анна Іванівна навіть отямитися не встигла… Була мама – і нема. Залишився тільки горбик землі, жовтої, змішаної з глиною, купка таблеток та пательня з тушкованими легенями.

У квартирі було тихо, і тиша ця видавалася Анні Іванівні нестерпною. Тиша тиснула на вуха, зумовлювала головний біль. Тиша переслідувала Анну Іванівну, ходила за нею з кухні до кімнати, тоді на балкон, тоді знову до кімнати.

Ще Анні Іванівні видавалося, наче кожнісінька річ у квартирі дивиться на неї з осудом. Тонометр, тепла кофтина, тапки, окуляри, товстий записник з рецептами – мамині речі осиротіли, виглядали розгубленими, проте не мали наміру відступати, покидати обрані позиції. Часом мамині речі видавалися їй живими істотами, вони дихали, начебто дещо змінювали розташування і потроху припадали пилом. Анна Іванівна нічого не чіпала.

Тепер вона мала звичку, прийшовши з роботи, вмикати всюди світло, а ще обов’язково телевізор. Це давало змогу трохи приборкати тишу.

А якось… Якось Анна Іванівна поверталася з робити і помітила, що у поштовій скриньці щось є. Реклама, мабуть, на рахунки за комунальні послуги ще не час. Там був лист. Анна Іванівна принесла конверт додому. Поклала на кухонному столі. Білий конверт видавався таким недоречно яскравим у тьмяній квартирі… Лист адресований мамі. Анна Іванівна не розкривала його. Чужих листів читати не можна, правда? Так негарно, мама розсердиться і знову прочитає довгу лекцію про неприпустимість…

Лист лежав на столі два дні. А тоді була субота, вихідний, такий чудовий сонячний ранок. Анна Іванівна скептично позирала на вікна, на пилюку, що весело танцювала в сонячних променях. Треба зібрати докупи сили й навести лад у квартирі. Вони з мамою робили це щовесни. От, весна настала.

Анна Іванівна налила собі чаю, всілася за кухонний стіл і, сама того не бажаючи, опинилася з білим конвертом сам на сам… У конверті – подвійний аркуш у клітинку, видертий зі звичайного учнівського зошита. Хтось писав неквапливо, синьою ручкою, зважуючи ретельно кожне слово. Якийсь чоловік. Якийсь чоловік писав її мамі про кохання.

«Чи ти шкодувала, що відмовилася вийти за мене заміж? Ти кохала мене, я знаю, що кохала, навіть коли говорила, що не можеш привести вітчима для доньки, зруйнувати її налагоджене життя. Тепер твоя донька виросла…»

«Я одружився, знаєш? Поїхав з міста, аби не бачити тебе, і одружився ледь не з першою зустрічною. Вона була мені непоганою дружиною. Не чудовою, але й не поганою. Народила сина. І ось померла.»

«Зустріньмося. Благаю тебе! Не знаю, скільки часу нам іще залишається… То хоч би побачити тебе. Я, звісно, старий дурень, розмріявся, що хоч тепер ми можемо бути разом. Доживати віку. Та особливих ілюзій не плекаю. Залишаю тобі свою адресу і номер телефону.»

Анна Іванівна поклала конверт та аркуш на стіл. Їй раптом забракло повітря. Пішла на балкон, зовсім забувши про охололий чай. Стояла на балконі цілу вічність. А тоді ще одну вічність. Вона замерзла, вкрилася льодом і навіть не помічала, що не дихає.

Зрештою Анна Іванівна повернулася у кухню. Цей лист… Його треба спалити, знищити негайно. Він пік їй очі, пропікав наскрізь стіл, він знищував усе її життя, увесь світ. Зараз вона його знищить і житиме далі, так, наче нічого цього не було!

Анна Іванівна знову сіла за стіл. Узяла ще раз лист. Знову відклала. Підвелася, принесла зі своєї кімнати телефон, набрала цифри. Слухала гудки і відчувала, як скажено тремтить душа.