ЩАСТЯ В ЧОЛОВІЧИХ ДОЛОНЯХ

Я притулилася до міцного плеча, з насолодою вдихнула ледь вловимий рідний аромат.

Такі вихідні – рідкість. Чоловік майже завжди на роботі, навіть у вихідні. Тому такі виняткові дні наповнені довірливою близькістю й радісними моментами, де в дрібничках проявляються справжні, без нещирих одяганок, почуття.

Я знаю, що сніданок майже завжди однаковий, але відрізняється сезонними оригінальними новинками, які дбайливо готують чоловічі руки. Проста страва набуває неперевершеного смаку, що по самісінькі вінця наповнена спокійною чоловічою енергетикою, ніби келих дорогого вина десятирічної витримки.

Віталій – жайворонок. Хай би яким утомленим був, але завжди прокидається о п’ятій, разом із сонечком. Улітку ходить по оксамитовій траві, топче роси. Так знімає тижневу втому, відновлюється.

П’є заварений у скляному прозорому чайничку трав’яний нектар з літніх трав, вдихає аромат. Скидає втому, як осина восени листя. Стає собою – турботливим татусем і люблячим чоловіком.

Я знаю, що за вимогливістю, жорскіс­тю та стрімкою життєвою силою, яку можуть витримати не всі, захована чуттєва й поетична натура. Тому навчилася приймати його таким, як є, – різним. І наші троє дітей з нетерпінням очікують таких спільних вихідних, які схожі на маленькі свята.

Будиночок прокидається, наповню­є­ться дитячими голосами, тупанням ніжок, гриманням дверей, як вулик, зігрітий сонцем липневого ранку.

Кухня гостинно відчиняє двері, і вся сім’я збирається на сніданок. Кожен зай­має своє місце, яке колись собі обрав. Тому що насправді зовсім не однаково, де ти сидиш за обіднім столом, чи тобі комфортно, зручно, як ти почуваєшся.

Стіл, що його накрила чоловіча рука, має свої особливості. Тут усе просто, без зайвих предметів, але є все, що потрібно. Страви викладені всі й одразу, ніхто не залишає на «потім подам».

Коронна страва Віталія – суто українська, проста й невибаглива. Це картопля! Взимку «мундирка», зварена в лушпинні та викладена в глиняну макітру, накрита гарненькою яскравою серветкою з вибитими маками. Це нагадує літо! До «мундирки» – сало, трішки замерзле, несолене, нарізане тоненькими скибочками, які рожевіють смакотою і злегка притрушені духмяним молотим перчиком, що наганяє апетит. Оселедчик, що розлігся в оселедниці, прикрашений цибулькою, нарізаною тонкими кілечками, й оливками, які всі люблять. Поряд примостилася квашена капусточка, у якій ховаються, теж квашені, огірочки з покришеним від цибульки пір’ячком, яку діти виростили на підвіконні. Ще червоніють помідори, які декілька хвилин тому плавали в пузатій бочці, дбайливо накриті зверху білим полотном і дерев’яним кружалом.

Та зараз літо. І це вносить свої зміни в меню. Звичайно, картопля залиша­ється! Але приготована в густій, як ки­сіль, сметані, купленій в баби Олександ­ри – через дорогу. Все це добро густо притрушене дрібно нарізаним кропом, зібраним на городі. Його стійкі пахощі нагадують про сонячну пору року, багату й щедру на літні дари. Поряд зі смачною, запашною картоплею красуються свіжі хрумкі огірочки, густо уквітчані маленькими пухирчиками, або малосольні, ледь протяті, що пахнуть часничком і лавровим листочком. Варені яйця дбайливо викладені в гарненький полумисок, білий із синіми і золотистими смужками навколо. Хліб нарізаний по-чоловічому грубенько, так, як на природі. На великому тарелі – цибуля із зеленим пером, ніби з чубчиком, бринза – пружна, в дірочки, нашматована товстенько, й перші свіжі помідори, зірвані з грядки.

Трапезування зазвичай неквапливе, у розмовах, в оповіданнях про себе. Діти теж не поспішають – хочеться якнайдовше побути в родинному колі, де тепло й затишно, там, де безпечно. Там, де живе щастя...

***

За багато років після того сім’я збирається за столом, обов’язково згадує Віталія. Як чоловіка, поряд з яким я була жінкою, мамою, дружиною.

Як донечку пестили, й помічали, цінували й давали їй змогу бути собою.

Як вітали синову сміливість і винахідливість.

У кожного свої спогади. Та всі вони мають спільне – кожен із нас згадує цю унікальну людину з любов’ю та вдячністю.