ЩАСЛИВИЙ КАМІНЬ

Переглянувши електронну пошту, Анна відкрила лист від далекого друга Ричарда з гарячого африканського континенту. В листі було запрошення в гості, – нагода відпочити в країні досі відомої тільки за розповідями, – вабила пригодою. До того ж у Києві стояла люта, сніжна погода, січень, а зима лютувала, ніби й не збиралася здавати свої повноваження. Снігу намело по коліна, мороз тріщав до мінус двадцяти градусів.

З Ричардом познайомилися п’ять років тому, коли він приїжджав в Україну навідати родичів по маминій лінії. Прийшов у банк зняти готівку за чеком. Уздрівши красуню з великими чорними очима, не втримався й запросив на каву. Але невдовзі змушений був відлітати додому, і ось уже п’ять років спілкувалися за допомогою електронної пошти та телефоном. Молодий чоловік був цікавим співрозмовником, веселим і дотепним, час із ним плинув швидко та приємно. Й шанс зустрітися знову з тим, хто вабив не тільки приємною зовнішністю, а й щирою душею, неабияк зацікавив Анну.

Переліт був довгий і нудний, метушня в аеропортах нагадувала мурашник, усі кудись поспішали. Ну ось нарешті легендарний, славнозвісний Фес. Ричард зустрів на летовищі, з букетиком чарівних орхідей. Смуглявий високий брюнет, усміхаючись, вхопив дівчину в дружні обійми. Пропозицію зайти випити соку Анна схвалила.

– Які в нас плани, Ричарде? – усміхнулася Анна.

– Відпочинок і ще раз відпочинок, адже я теж у відпустці. Хочу тобі показати наше місто, а особливо музей, в якому відбитки тисячоліть. Наразі там зачинено на ремонт, але мій добрий знайомий, який працює там охоронцем, пустить нас увечері насолодитися творіннями віків, – усміхнувся Ричард, смакуючи прохолодним соком грейпфрута.

– Чудово! – зраділа дівчина.

Ричард мешкав у маленькій, але доволі затишній двокімнатній квартирці на п’ятому поверсі. Поніжившись під прохолодним душем, Анна була готова до нових пригод і мандрівок. Одягнувшись, пішла на кухню. У халаті Ричарда, який був на декілька розмірів більший, здавалася ще тендітнішою.

– Хочу почастувати тебе смачненьким. Зазвичай наспіх обідаю в кафе біля роботи, але раз у нас така поважна гостя, мушу приймати по-королівськи, – усміхнувся чоловік.

– М-м-м, як смачно пахне!.. Що сьогодні на вечерю? – всміхнулася Анна.

– – Колись мати навчала трошки готувати. Пропоную смачний м’ясний рулет з солодкими ананасами та оливками під чудове вино, – відповів господар. Наливши в келихи мадери, Ричард мо-вив:

– За твій приїзд, Анно! Мені дуже приємно знову побачити тебе.

Проговорили декілька годин поспіль, за приємною розмовою час швидко промайнув. Почало сутеніти.

– Ну що, Анно, збираймося, сподіваюся, тобі сподобається моя країна. Тут декілька кварталів, ходімо пішки, прогуляємося.

– Із задоволенням.

Двері музею відчинив смуглявий молодий чоловік невеликого зросту.

– О, Річчі, вітаю тебе, це, напевно, твоя подруга з України? Річчі багато розповідав про вас. Приємно познайомитися, я – Арно.

– Навзаєм. Мої вітання, – всміхнулася дівчина, протягуючи руку. Зайшовши в музей, Анна в захопленні не могла вимовити й слова, переходячи від однієї вітрини до іншої. Мимоволі охнула, побачивши чарівну прикрасу – тоненьку, як павутинка філігрань браслета, адже та дійсно була чарівною. Ось і прикрашені золотим орнаментом давні книги, які зберігали таємниці минулого, чеканні срібні таці, розкішні килими.

– Анно, як тобі наш чудовий музей? – всміхнувся охоронець.

– Я дійсно вражена, навіть не уявляла такої краси.

– Ходімо покажу тобі дещо, – мовив Ричард, узявши дівчину за руку.

Під скляним бар’єром на підставці красувався кулястий камінь, ніби морська хвиля увірвалася під те скло, переливаючись під сонячним промінням.

– Що це за камінчик такий цікавий? – запитала Анна.

– Існує легенда про камінь, який називають Щасливий. Колись, тисячі років тому, біля прірви Константани в печері жило велике чудовисько з одним оком, Мавр, який охороняв цей камінь. За повір’ям він оберігав жителів Мансури, але одного разу камінь несподівано зник, голод і хвороби напали на населення. Мавр відтоді лютував, коли будь-хто наближався до його печери, й дикий рев вселяв страх у душі людей. Подейкують, якщо доторкнутись до цього каменя й загадати бажання, воно здійсниться, але в людини мають бути чиста душа та світлі наміри. Можеш спробувати, – усміхнувся Арно.

Анна, не відпускаючи руку Ричарда, торкнулася дивовижного прозорого каменю. Від легкого дотику камінь ніби почав оживати, пальці дівчини кольнуло немов від розряду струму. Здавалося, всередині прозорого бездонного моря почався снігопад з хуртовиною, зеленкувата безодня перетворювалася на білосніжну кригу. Дівчина прошепотіла:

– Хочу опинитися тут за багато років, з тобою, Ричарде.

Тепло, яке поколювало пальці, переростало в неймовірний жар, який поширювався всім тілом. Здавалося, що все єство поринуло на якусь мить у летаргію, а потім її захопила хвиля дотепер невідомого почуття, тіло поринуло у вир торнадо…

Десь вдалині чувся шквал крикливо повторюваних сур зі Святої Книги пророка. Ніби чарівний сон снився, величавий Мулай-Ідріс, колискова мавританської могутності марокканських султанів. Казкове місто, яке розкинулося біля підніжжя Джебель-Зергуна, вабило неймовірною красою. Пологі дахи хібар спускалися вниз і тонули далеко в долині. На вершині пагорбів, мов біла хмарина, потопала в буйній зелені вельможна мечеть, розкішшю та неприступністю віяло звідти. Мигдалеві дерева похилили свої віття долу під важкістю майже дозрілих плодів…

– Ричарде, – прошепотіла дівчина.

– Здається, Анно, твоє бажання здійснилося, – тихо відповів чоловік.

– Ричарде, але це неможливо!

– Напевно, немає нічого неможливого. «Ашхаду анна ла ілаха ілла ллаху уа Мухаммадун расулу ллахі…» – почулося майже поряд. Наспів тонув у тиші світанку. Високий гучний голос бедуїна переливався тонами, м’яке гортанне тремоло раптово завмерло, ніби падаючи з балкона мінарету. П’ята ранку, місто ще спить. У ранковій тиші бедуїн скликає вірних на першу молитву, фаджиру.

– Що це? – запитала Анна.

– Перша молитва, бедуїн співає про те, що вірить: нема бога більше, крім Аллаха, – всього п’ять молитов, які мають промовити вдень, – пояснив Ричард.

Анна була одягнена в галабею, простору довгу одежину з паперової тканини білого кольору, підперезана шкіряним паском, на ногах були грубі шкіряні сандалі. Ричард мав не менш цікавий вигляд, на голові закручений тюрбан, і одяг теж білого кольору з грубої тканини.

– Очам своїм не вірю! – вигукнув Ричард.

– Невже це не сон Ричарде? Ущипни мене. І як же тепер нам повернутися назад? – у розпачі прошепотіла дівчина.

– Гадаю, так, як і сюди потрапили, Анно.

– Можливо, тільки якби не одна малюсінька проблемка, Щасливий камінь залишився за декілька сотень років уперед – оце так жарт.

– Анно, ми ж разом, щось придумаємо, – підніс до вуст і поцілував тоненькі пальчики дівчини Ричард. – Думаю, нам треба вирушати до Алжиру, туди, де почалася ця легенда.

Базар ніби жив своїм окремим життям. Усі кудись поспішали, звідусіль лунали запрошення продавців і солодка промова про найкращі товари. Ось ятка з різноманітними плодами й фруктами, на дозрілих гронах винограду виблискувала вранішня роса, а ось і смачні гори інжиру, поряд закликають купити найкращу тканину та прикраси, ось оливкова олія, квіти та сандалова олія… Очі розбігалися, й чи від тих запахів, чи від того, що невідомо скільки часу минуло, тихо завурчало в животі, хотілося їсти й пити, але не було грошей, аби щось купити. Анна та Ричард йшли мовчки, пробираючись крізь галасливий натовп. Сонце почало припікати, пилюка лоскотала ніздрі. Почувся стукіт копит, натовп викрикував щось незрозуміле й поволі розступався. Усе відбулося так швидко, що Ричард стояв, не в змозі отямитись від того. Перехожі чіпляючи його, а він стояв і ніби не відчував того. Вершники в чорному одязі, мов вітер, увірвалися в галасливий натовп базару, на мить люди затихли, один із вершників приблизився до Анни та Ричарда, перегнувшись, вхопив дівчину за талію й, мов пір’їнку, закинув на коня, ледь глянувши на молодого чоловіка, що був поряд. Вершники так швидко зник­ли, як і з’явилися.

– Знову люди Мавритана, – почулося з натовпу.

Ричард підійшов до торговця солодощами.

– Хто такий Мавритан? – запитав Ричард.

– Правитель Волюбіліса. Вершники якого мов вихор, з’являються й зникають, викрадаючи молодих дівчат, ось і зараз у них було вдале полювання, – відповів торговець.

– Навіщо він викрадає молодих жінок?

– Юначе, ти що, вперше тут? Звичайно, що бере їх за дружин, а хто не підкоряється чи не до вподоби правителю, відправляє в прислуги.

– Анно… Що ж з тобою буде, люба, як мені тебе знайти? – прошепотів Ричард.

– А ще непокірних жінок Мавритан може видати як нагороду за турнір, але мало який безумець зважиться на турнір із тигром, – мовив далі торговець. – А ти звідки, молодий чоловіче?

– Ми прийшли здалеку з дівчиною, яку щойно викрали.

– Забудь її, якщо вона буде покірною, то купатиметься в розкоші, а ти нічим їй уже не зарадиш, – зі співчуттям мовив чоловік.

– Ні! Я маю знайти й визволити її. Але в мене немає ні гроша…

– Можу запропонувати тобі роботу в моїх виноградниках за бакшиш, – усміхнувся торговець. – Мені завжди потрібні гарні працівники.

– Я згоден.

Торговець виявився доброзичливим і порядним чоловіком. Ричард отримав сіруватого млинця, який, проте, досить смачний, та глиняний глечик з водою. На душі було важко від того, що сталося – камінь, подорож у минуле, й за якусь мить такі пригоди…

Анна била маленькими кулачками по широких грудях чорношкірого вершника, але той ніби й не зважав на пручання маленької, тендітної жіночки. Заморившись, дівчина почала роздивлятися навкруги. На горизонті виднілося місто, яке втопало в буйній зелені. Згодом Анна побачила величний Волюбіліс. Граціозно й неприступно стояв будинок правителя, тріумфальна арка сліпила очі білизною, атріуми, які слугували головним приміщенням у будинку, були прикрашені мозаїкою. На подвір’ї потік води приводив у рух вітряк для віджимання оливкової олії, стрункі коринфські колони могутньо підпирали будинок. Життя било ключем у місті та навколо будинку. Зіскочивши з коня, вершник підхопив дівчину та поставив на землю. За цю незвичайну подорож ні один із супутників не вимовив і слова. З будинку вийшла стара жінка, загорнута в бурнус, – білий, шерстяний плащ із капюшоном. Мовчки підійшла до дівчини, кивнула вершникам і, взявши Анну за руку, повела до будинку. Чи то з цікавості, чи від пережитих подій дівчина покірно пішла за старою. У будинку, який був палацом правителя, було прохолодно й пахло жасмином. Йдучи коридором, Анна побачила трьох молодих жінок, які зверхньо поглядали на невільницю. Жінки були вбрані в розкішний одяг з дорогої тканини, руки прикрашали золоті браслети, в однієї з них на голові красувалась діадема з камінням, яке виблискувало на сонці, вони перешіптувались між собою й ніби бажали спопелити поглядом Анну. Жінка, яка супроводжувала Анну повернула у вузький коридор та відчинила перші двері, кивнувши дівчині – запрошуючи до кімнати. Як виявилося, то була не темна комірчина, якої боялася Анна, а розкішна кімната з камінним атріумом, старовинною ванною. Тонкий аромат квітів наповнював приміщення, на поличках стояли різноманітні посудинки з ароматичними оліями. Жінка, яка супроводжувала Анну, почала готувати воду для купання.

– Роздягайся, – тихо мовила стара. Анна покірно зняла легкий одяг, бо вибору не було, й згадавши тих чорних вершників, здригнулася. Тепла вода рожевого кольору наповняла тіло ніжністю та заспокоювало стурбоване серце. Анна намагалася роз...