ЩАСЛИВИЙ КАМІНЬ

– Невже це не сон Ричарде? Ущипни мене. І як же тепер нам повернутися назад? – у розпачі прошепотіла дівчина.

– Гадаю, так, як і сюди потрапили, Анно.

– Можливо, тільки якби не одна малюсінька проблемка, Щасливий камінь залишився за декілька сотень років уперед – оце так жарт.

– Анно, ми ж разом, щось придумаємо, – підніс до вуст і поцілував тоненькі пальчики дівчини Ричард. – Думаю, нам треба вирушати до Алжиру, туди, де почалася ця легенда.

Базар ніби жив своїм окремим життям. Усі кудись поспішали, звідусіль лунали запрошення продавців і солодка промова про найкращі товари. Ось ятка з різноманітними плодами й фруктами, на дозрілих гронах винограду виблискувала вранішня роса, а ось і смачні гори інжиру, поряд закликають купити найкращу тканину та прикраси, ось оливкова олія, квіти та сандалова олія… Очі розбігалися, й чи від тих запахів, чи від того, що невідомо скільки часу минуло, тихо завурчало в животі, хотілося їсти й пити, але не було грошей, аби щось купити. Анна та Ричард йшли мовчки, пробираючись крізь галасливий натовп. Сонце почало припікати, пилюка лоскотала ніздрі. Почувся стукіт копит, натовп викрикував щось незрозуміле й поволі розступався. Усе відбулося так швидко, що Ричард стояв, не в змозі отямитись від того. Перехожі чіпляючи його, а він стояв і ніби не відчував того. Вершники в чорному одязі, мов вітер, увірвалися в галасливий натовп базару, на мить люди затихли, один із вершників приблизився до Анни та Ричарда, перегнувшись, вхопив дівчину за талію й, мов пір’їнку, закинув на коня, ледь глянувши на молодого чоловіка, що був поряд. Вершники так швидко зник­ли, як і з’явилися.

– Знову люди Мавритана, – почулося з натовпу.

Ричард підійшов до торговця солодощами.

– Хто такий Мавритан? – запитав Ричард.

– Правитель Волюбіліса. Вершники якого мов вихор, з’являються й зникають, викрадаючи молодих дівчат, ось і зараз у них було вдале полювання, – відповів торговець.

– Навіщо він викрадає молодих жінок?

– Юначе, ти що, вперше тут? Звичайно, що бере їх за дружин, а хто не підкоряється чи не до вподоби правителю, відправляє в прислуги.

– Анно… Що ж з тобою буде, люба, як мені тебе знайти? – прошепотів Ричард.

– А ще непокірних жінок Мавритан може видати як нагороду за турнір, але мало який безумець зважиться на турнір із тигром, – мовив далі торговець. – А ти звідки, молодий чоловіче?

– Ми прийшли здалеку з дівчиною, яку щойно викрали.

– Забудь її, якщо вона буде покірною, то купатиметься в розкоші, а ти нічим їй уже не зарадиш, – зі співчуттям мовив чоловік.

– Ні! Я маю знайти й визволити її. Але в мене немає ні гроша…

– Можу запропонувати тобі роботу в моїх виноградниках за бакшиш, – усміхнувся торговець. – Мені завжди потрібні гарні працівники.

– Я згоден.

Торговець виявився доброзичливим і порядним чоловіком. Ричард отримав сіруватого млинця, який, проте, досить смачний, та глиняний глечик з водою. На душі було важко від того, що сталося – камінь, подорож у минуле, й за якусь мить такі пригоди…

Анна била маленькими кулачками по широких грудях чорношкірого вершника, але той ніби й не зважав на пручання маленької, тендітної жіночки. Заморившись, дівчина почала роздивлятися навкруги. На горизонті виднілося місто, яке втопало в буйній зелені. Згодом Анна побачила величний Волюбіліс. Граціозно й неприступно стояв будинок правителя, тріумфальна арка сліпила очі білизною, атріуми, які слугували головним приміщенням у будинку, були прикрашені мозаїкою. На подвір’ї потік води приводив у рух вітряк для віджимання оливкової олії, стрункі коринфські колони могутньо підпирали будинок. Життя било ключем у місті та навколо будинку. Зіскочивши з коня, вершник підхопив дівчину та поставив на землю. За цю незвичайну подорож ні один із супутників не вимовив і слова. З будинку вийшла стара жінка, загорнута в бурнус, – білий, шерстяний плащ із капюшоном. Мовчки підійшла до дівчини, кивнула вершникам і, взявши Анну за руку, повела до будинку. Чи то з цікавості, чи від пережитих подій дівчина покірно пішла за старою. У будинку, який був палацом правителя, було прохолодно й пахло жасмином. Йдучи коридором, Анна побачила трьох молодих жінок, які зверхньо поглядали на невільницю. Жінки були вбрані в розкішний одяг з дорогої тканини, руки прикрашали золоті браслети, в однієї з них на голові красувалась діадема з камінням, яке виблискувало на сонці, вони перешіптувались між собою й ніби бажали спопелити поглядом Анну. Жінка, яка супроводжувала Анну повернула у вузький коридор та відчинила перші двері, кивнувши дівчині – запрошуючи до кімнати. Як виявилося, то була не темна комірчина, якої боялася Анна, а розкішна кімната з камінним атріумом, старовинною ванною. Тонкий аромат квітів наповнював приміщення, на поличках стояли різноманітні посудинки з ароматичними оліями. Жінка, яка супроводжувала Анну, почала готувати воду для купання.

– Роздягайся, – тихо мовила стара. Анна покірно зняла легкий одяг, бо вибору не було, й згадавши тих чорних вершників, здригнулася. Тепла вода рожевого кольору наповняла тіло ніжністю та заспокоювало стурбоване серце. Анна намагалася розговорити жінку але та залишалася мовчазною. Після купелі жінка почала намащувати тіло Анни якою олією з мускатним запахом, причесала гребенем розкішне хвилясте волосся.

– Одягайся, господар чекатиме тебе після заходу сонця, я зараз відведу тебе в його кімнату. – вимовила стара жінка. – Якщо гарно поводитимешся та сподобаєшся Мавритану, він візьме тебе в жінки. – легка усмішка торкнулася губ старої. На очі Анни накотилися сльози.

– Я не можу йти до нього, благаю вас!

– Будь покірною дитя моє, Мавритан любить слухняних.

– Якщо ви не допоможете мені, я буду вимушена змагатися з ним, бо так просто він мною не заволодіє, я перегризу йому горло, видряпаю очі, я не невільниця! – гордо мовила Анна. Від таких слів стара жінка розкрила рота, – досі такого ще не траплялося – щоб невільниця таке заявила.

– Добре, я допоможу тобі чим зможу, але якщо Мавритан дізнається про це, мені не жити.

– Дякую вам! – Анна обійняла жінку. Старий, такий чужий світ був жорстоким, але ця добра жінка давала надію на повернення додому з Ричардом, якби ж тоді знала, до чого з її бажання… Велика простора кімната нагадувала музей, який напередодні відвідувала Анна. Величезне ліжко стояло посеред кімнати, у підсвічниках палали свічки, іноді потріскуючи. Осторонь на важких різьблених ніжках стояв стіл, за ним красувалася шафа з нішами та дверцятами. Маленький столик біля ліжка лякав своїм виглядом, стільницю якого тримали три змії в пащеках, які й створювали самі ніжки, змії були зроблені з дерева, попри те, навівали страх своїм виглядом. На столику стояла амфора з вином та дві чаші, на таці красувався білий і чорний виноград, різні солодощі та фрукти. Анна сиділа на ліжку й розглядала кімнату, чекаючи Мавритана. Біла прозора сукня до колін підкреслювала красу молодого тіла, золотий пасок з дрібними камінчиками виділяв талію, розпущене волосся спадало хвилями з пліч. З роздумів Анну вивів скрип важких дверей, у кімнату зайшов господар, чоловік років сорока, очі його заблищали від побаченого.

– А ти красуня! – Мавритан усміхнувся, підійшов до дівчини та провів долонею по її плечу.

Анна також всміхнулася й налила вина.

– Випиймо, мій господарю, – піднесла до вуст терпкуватий напій.

Мавритан перехилив чашу. За мить у голові затуманилося, він повалився на ліжко й засопів. Анна підсипала у вино якогось снодійного зілля, що їй дала стара жінка, яке подіяло миттєво. Дівчина лягла поряд, стомившись від подій дня, задрімала. Від сну пробудив чийсь легкий дотик, по спині провели рукою, ледь торкаючись, і сон як рукою зняло. Анна кішкою зістрибнула з ліжка й стояла з очима-блискавками мов збиралася накинутися на ворога. Мавритан дико загиготів, від того реготу пішло відлуння всім будинком, порушивши неймовірну ранішню тишу.

– Пташко, ти втрапила в мої сіті. Здається, вчора ти була привітніша. Ходи до свого господаря та втіш його. Станеш моєю старшою дружиною, якщо будеш покірною та слухняною, бо з такою красою не зрівняється ні одна з моїх жінок.

– Я не можу тобі покоритися, – тихо мовила Анна, опустивши голову.

– Цю непокірну дівчину отримає той, хто переможе в турнірі з тигром, але навряд переможець усмирить дику кішку, – усміхнувся Мавритан.

На майдан вийшов перший охочий заволодіти славою та неймовірною дів­чиною.

Анна з жахом дивилася на те, як до молодого чоловіка наближається лютий зголоднілий звір. Тигр рикнув і почав кружляти біля жертви, намагаючись підібрати влучний момент, щоб стрибнути. Накинувшись на чоловіка, тигр миттю відскочив, зализуючи бік. Сміливцеві вдалося поранити ножем тигра в живіт, але це тільки розпалило лють голодного звіра. Чоловік першим накинувся на тигра, від такої несподіваної зухвалості тигр на мить завмер. Скориставшись нагодою, чоловік схопив тигра за шию, й гостре лезо перерізало горло лютого ворога, тигр захарчав і впав до ніг переможця. Натовп шалено загудів: іще не було такого, щоб переможцем виходила людина.

Як і обіцяв, Мавритан віддав як нагороду за перемогу в турнірі чарівну Анну. Вибору в дівчини не було, довелося покірно осідлати коня й вирушати в дорогу з невідомим вершником, в якого було закрите обличчя. Анна навіть не знала його віку, але про те, що буде далі, чогось зараз не хотілося думати, головне, щоб подалі від Мавритана.

Коли місто залишилося за обрієм, чоловік зупинив коня та відкрив обличчя.

– Анно, як же я за тебе хвилювався.

– Ричарде!

Очі дівчини налилися сльозами радості. Ричард зіскочив з коня, зняв дівчину, вхопив її в обійми, цілуючи очі.

– Я так боявся, що не знайду тебе, Анно. Як ти, квітонько моя? – промовив Ричард.

Анна припала до грудей свого визволителя й розплакалася, мов дитина, неймовірна радість заполонила її душу.

– Річчі, дякую тобі, я думала, вже ніколи не побачу тебе.

– Нам треба дістатися Константани, Анно, треба знайти шлях додому.

– Так, Річчі, тепер я впевнена що ми виберемося, вдвох ми впораємося, – усміхнулася дівчина.

Два вершники розчинилися у вечірніх сутінках, здіймаючи куряву.

Дорога була неблизька, але нові сили, що їх додала зустріч, вселяли надію. Уночі відпочивали, вдень збиралися знову в дорогу. До Алжиру дісталися без пригод. Під’їжджаючи, Ричард розповідав про місто.

– Алжир походить від слова «Аль-Джазаір», з арабської це означає «острови». Невідомо, чи то араби після випаленого сонцем Сходу цю країну прийняли за райський острів, чи то її назвали так випадково на честь якогось острівка на побережжі. Але Алжир ніколи не відзначався островом спокою, тож будь обережна, Анно. Коли на базарі поповнятимемо запаси їжі, не відходь від мене.

Випалена пустеля залишилися позаду зникнувши ніби за допомогою чарів. Величезні виноградники тягнулися наче не мали кінця, оливкові гаї обвисали під важкістю плодів, могутньо стояли коркові дуби та мигдаль.

Поповнивши запас води та їжі, вершники з далекого майбутнього продовжили свій шлях.

Ричард домовився із власником пентери, судна з п’ятьма рядами весел, що той візьме їх на свій борт. Подорож морем протікала швидко, на судні панувала тиша, й лише весла гребців порушували її. Розрахувавшись із власником судна, Анна з Ричардом зійшли на берег.

– Цікаво, Річчі, чи повернемось ми додому, я вже ніби й звикла до цих місць.

– Звичайно, повернемось, інакше й бути не може, я тобі обіцяю, Анно. Наше місце в іншому світі й ми не маємо права порушувати історію, – всміхнувся Ричард, взявши дівчину за руку.

Від побаченого Анна затамувала подих. Гірський ландшафт мав казковий вигляд, Константина вражала. Підвісні схили, створені віками, сонцем та водою, ніби взялися за руки, аби над печерним тунелем створити міст. Над бездонною прірвою Константани пролягла вузенька стрічка висячого містка. Натрапивши на місцеве плем’я, яке виявилося напрочуд доброзичливим, Анна та Ричард пішли до їхнього селища. Один із темношкірих воїнів провів гостей до вождя племені. Анна уявляла вождя розмальованим та напівоголеним чоловіком, як і воїни селища, але вождь виявився височенним дідуганом у білому одязі, з довгим сивим волоссям та бородою.

– Вітаю вас шановні гості, ви, певно, зголодніли з дороги, прошу до столу, – всміхнувся господар оселі. – Із чим завітали? У наших краях гості рідко бувають.

– Не із власної волі ми забрели в ці далекі краї, – мовив Ричард. – Навіть і не знаю, з чого почати нашу чудернацьку історію. Ричард розповів вождю всю пригоду, що почалася з чарівного каменя. Вождь усміхнувся в сиву бороду, здалося, ця розповідь ніскілечки його не вразила.

– Я можу допомогти вам повернутися додому, якщо ви готові.

– Як ви нам можете допомогти? – запитала Анна.

Вождь знову всміхнувся, хоча на вождя він схожий був не дуже, радше на мудреця. Він дістав з полиці щось замотане в грубу тканину. Розгорнувши, дістав камінь, здавалося то був той самий камінь що й у музеї.

– Це й справді Щасливий камінь, й якщо загадати бажання воно здійсниться але ми ним не користуємося задля здійснення бажань. Моє плем’я живе в мирі та щасті, ми полюємо, обробляємо поля, народжуємо дітей, це й є для нас щастям, а Камінь оберігає нас від хвороб та лих. Доторкніться до каменя й загадайте бажання.

– Дякуємо вам, добрий чоловіче, – мовила Анна. – Щасливо вам, діти, хай бережуть вас сили небесні, – попрощався вождь.

– Прощавайте, без вас ми б не знайшли дорогу додому, – подякував Ричард. – Нехай цей Щасливий камінь поверне нас додому.

Знову нахлинули ті відчуття, що й уперше, коли доторкнулись до каменя. Тіло наповнилося теплом і ніби стало невагомим, перед очима промайнули тисячоліття…

…Телефонний дзвінок невгамовно награвав тиху мелодію, намагався розбудити господарку. Анна розплющила очі, потягнулася й піднесла слухавку до вуха.

– Так, Річчі! Я рада тебе чути.

– Хочу запросити тебе в гості, – промовив голос у телефоні. На мить запанувала тиша, Анна не могла второпати, що з нею сталося, й тільки-но здогадалася, що ті пригоди їй наснилися. Ричарде, краще ти приїжджай, – усміхнулася дівчина.

Ричард прилетів за три дні, не зважаючи на люту зиму, душу зігрівало приємне тепло від побачення. За рік відбулося весілля, Річчі переїхав на батьківщину своєї матері, шалене кохання наповняло два сердечка. А Константина… То був сон.