ЩАСЛИВА НАПЕРЕКІР БАТЬКАМ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Наталія Василів

20 лютого 23:05

398

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Я так міцно дрімала в комфортабельному автобусі, що й не зауважила, як уже вирушили з Варшави. Поруч сіла жінка приємної зовнішності, стараючись не розбудити мене. За декілька хвилин до неї зателефонували, і жінка якомога тихіше відповідала чоловікові: «Уже їдемо… біля жінки… не хвилюйся… водія попередила… так, усе є…».

«Банальні відповіді тим, хто за нас переживає», – подумала я, не розплющуючи очей. Але моя конспірація виявилася невдалою, бо розсміялася: я почула характерне слово з нашого діалекту, яке трапляється вкрай рідко. Моя сусідка запитала в телефон, чи посмажили діти мандибурку. Я завжди регочу із цього слова, яким називають картоплю у свекрушиному селі. Довелося після прохання вибачити пояснити сусідці свою некоректну поведінку, на що жінка теж розсміялася, мовляв, і її це слово спершу веселило, згодом звикла до нього. Ми розговорились, і виявилося, наші чоловіки з одного села, та ще й мали б бути однокласниками. Оце світ тісний. Я забезпечила себе приємною співрозмовницею, а згодом, можливо, й подругою. Бо одкровення жінки спонукало до того, щоб не переривати з нею контактів. Дуже сильною вона виявилась. І надто ніжною водночас. Її історія заслуговує уваги, отож слухала я, а тепер нехай читають інші.

– Я астматик, лікувалася вдома, в Солотвино, поки лікарня в соляній шахті не опинилася під водою, а тисячі хворих – без надії на одужання. Я, на відміну від деяких знайомих, маю змогу періодично їздити в Польщу на лікування, за що дякую доньці, зятеві й особливо чоловікові. Чоловікові, який став ним у 50 років, хоч міг би в молодості, якби не мої батьки, які зіпсували мені життя із самого народження, назвавши Сніжаною.

Бачите, я смаглява, як циганка, то це ім’я аж ніяк не моє. Так і бабуся казала: «А то нема українського імені цій чорноокій дитині, що ви їй аж таке придумали? Недобре зробили, бо не клеїться оте Сніжана до дитини. Навіщо ліпите те, що не ліпиться?». На що мама образилась, а тато незлюбив тещу, хоч мене батьки любили до фанатизму, адже в мене вже було троє старших братів. Любили мене в класі, любили друзі, любили хлопці, які не давали мені проходу ні вдома, ні в місті, де я навчалася. А моє серце жило тільки Іваном. Його боялися хлопці, за ним мліли всі дівчата не тільки нашого села – він жив у сусідньому, до нас періодично приїздив мотоциклом. Іван стояв біля клубу, де я танцювала з іншими хлопцями, аж підлога під нами горіла, але додому не дозволяв нікому мене провести, йшов поодалік, сторожував, так би мовити. Сам не танцював, бо не мав до цього здібностей. Зате грав на гітарі й гарно співав.

Уже друзі починали з нього кепкувати і з мене насміхатись, що лиш назирці ходить. Аж одного вечора Іван у розпал танцю зупинив музику, підійшов до мене з оберемком троянд, опустився на коліно й перед усією молоддю сказав, як сильно мене кохає. Я плакала від щастя, мої подруги – від розчулення, а його друзі – від здивування. Загалом щасливі були всі, крім Мирона. Хлопець не зводив з мене очей у клубі, а потім десь пропадав, і коли я підходила додому, то бачила його постать у нашому садку. Спершу це мене лякало, а згодом веселило, адже поруч іде Іван. Про незвичне освідчення Івана заговорило ціле село, ну ще б – така подія. Усі за нас раділи, усі, крім моїх батьків.

Боже, що тоді почалося!!! Справжнє пекло! Моя мама з татом немов з ланцюга зірвалися. Яких брудних слів я наслухалася про Івана та про його маму – досі гидко згадувати. А ще товкмачили мені, що втрачаю своє щастя із сумирним Мироном, який би душу за мене віддав, не те, що баламут і розбишака Іван, який тепер б’є хлопців, а згодом битиме й мене. Жодних моїх спростувань не брали до уваги від слова «зовсім». У хаті почався справжній терор, мене звинувачували в тому, що мама з татом передчасно підуть у могилу, якщо я й далі буду з Іваном. Довго розказувати, але мене таки зламали. Бо який опір у 17-річної дівчини, яка цілковито залежить від батьків?

На своєму весіллі я плакала, як на похороні, аж люди мамі дорікнули, що негоже вона зробила. Адже знали, що примусили до шлюбу з нелюбом, на що мама відповідала:

– Колись мені подякує. Бо який розум у 17 років? Вона думає, що добре жити з тим, хто гарно говорить. А я знаю, що добре з тим, хто мовчки за тебе душу віддасть.

– Але ж почуття…

– Ой, заради Бога, які почуття в такому віці? Лиш симпатія, яка незабаром вивітриться.

– Так за нелюба ж…

– Усі так виходять, а потім і любов з’явиться.

– А якщо ні?

– Ось у мене із чоловіком аж після другої дитини з’явилась ота любов, про яку я вже й не думала, бо були діти.

– Чудна ти, Олено…

Свекруха мене незлюбила ще більше, як я її сина, бо чомусь вважала, що саме я винувата в тому, що він закохався в мене. А мені було дивно: якщо не хотіла, то чому йшла сватати мене й весілля влаштовувала?

Мирон здобував освіту, я бавила нашу Тоню, а мої батьки шукали шляхи, як нас прописати до міста і поставити на квартирну чергу. Тисяча карбованців зробили своє – і ось ми вже в гуртожитку від інституту, в якому навчається Мирон. Ще тисяча – і його залишають на кафедрі. Наступна тисяча – і нам видають окрему квартиру. Моя мама дала мені все: красу, весілля, чоловіка, житло в місті… – все, крім щастя.

Іван одружився з дівчиною з нашого села, жив у тестя з тещею, недалеко від нас, тому моя мама ладна була віддати з хати останній гріш, аби лише спровадити мене із села, щоб ми не зустрічалися навіть поглядом здалеку. Ще тисячі витратили на те, щоб придбати машину, якою б ми заїхали на подвір’я й виїхали з нього, аби не бачитися з Іваном. До того ж у нього з дружиною не дуже ладналось.

Так нас розлучили. Але щасливим від того не став ніхто. Про мене й мови нема. Я не любила чоловіка, хоч поважала його як людину і батька моєї донечки, до мами не мала серця, вона стала мені чужою, я себе відчувала ніби сиротою, яку взяли з дитячого будинку під примусом, і за це мушу бути вдячною своїм названим батькам. Свекруха мене ненавиділа, моя дочка росла в напруженій атмосфері нелюбові, Мирон те все бачив, розривався між мною і мамою. А я почала задихатись. Мені в такому середовищі просто не вистачало повітря. Здавалось, що я існую в якомусь підвалі, де суцільна стухлість, яка проникає в кожну пору. Мені справді бракувало повітря. І коли вкотре мені стало зле, аж тоді викликали швидку. В лікарні здивували, що в мене важка форма астми й на ранніх її проявах лікування дало б ефект, якби вчасно звернулися до медиків.

Лікування вимагало багато коштів, яких у нас не було, почалась ера безробіття і безгрошів’я. Донька вступає до інституту, а я – в санаторії. Мій чоловік замість допомагати нам приклався до чарки. Брати без роботи, в них свої сім’ї, батьки не можуть тримати по п’ять голів худоби і десять поросят, як раніше. Заледве з однією дають раду, тобто мені нема на кого сподіватись.

Одного разу я знайшла в себе на порозі старий целофановий пакет, а там – велика сума коштів і записка «Тобі на лікування». Думала на кого завгодно, але доказів не знаходила. Та й думати не було часу, бо треба терміново лікуватись. Скажу відверто, якби не оті гроші, мене б давно не було на світі. Розповіла про все мамі, бо ж таке неможливо втаїти. Вона замість того щоб радіти, почала лементувати, що це хтось щось ворожить. Мама і слухати не хотіла, що таку велику суму підкидають просто так.

– Побачиш, ті гроші на біду!

Це я слухала, коли щоразу приїздила до мами або вона – до нас. Мене почала дратувати її фобія чи параноя, і я обмежила спілкування з матір’ю до мінімуму. Коли чоловік з дочкою їхали в село, я знаходила причину залишатися в місті. Так було й того злощасного дня. У село мої рідні поїхали, а звідти не повернулись. Донька залишилася в баби з дідом, бо вже бігала в селі до клубу, а Мирон дорогою додому потрапив аварію. Я за ним плакала й побивалась, бо як-не-як прожили разом немало поруч фізично, хоч і не разом духовно. Свекруха звинуватила мене (а кого ж іще?), хоча саме в неї він того дня пив горілку, до якої прикладався безбожно, що аж з інституту поперли.

Моя мама дорікала тими грошима: «А я тобі казала!!!». Хоч не гроші винуваті, бо ж вони мені допомогли, а п’яний за кермом, але кому там доводити? До року за чоловіком пішла на той світ і свекруха. Мені її теж шкода, бо поховати 40-річного сина – це жахливо. Аж тоді в неї на похороні я дізналася, чому вона примусила Мирона одружитися зі мною. Виявляється, в молодості свекруха кохала мого батька, хоч він на неї уваги не звертав. Дивина, та й годі. І заради того варто було синові скапарити життя?

Я ніколи б не пішла на таке. Он моя дочка зустрічається з удівцем, у якого мале дитя. Я своїй дитині не перечу, не ламаю її долі, як моя мама мені. До речі, мама мене доїдає морально за того невинного чоловіка, в якого закохалася моя донечка. Чого я лиш не наслухалась від мами – лише Бог знає. Якби моя донька знала десяту частину з того, то не ступила б до баби й на поріг. Але в дитини має бути і баба з дідом, тому я мовчу.

Того щасливого вечора в нас був корпоратив і я, як майстер цеху, всім співробітникам викликала таксі, садовила, як малих дітей, і наказувала нікуди більше не йти – додому і спати. Останнє замовлення мало бути моїм. Сіла в машину і злякалася, як ото хлопчик у фільмі «Сам удома». Таксистом виявився Іван. Я його не бачила понад 20 років, лише раз почула, що був за кордоном. Чомусь ніхто з односельців не насмілився говорити зі мною про Івана. А він поруч, із сивиною, зі зморшками, та такий рідний, такий мій, що я аж розплакалася. Він мене обійняв, заплакав зі мною. Розповів, що вдома зовсім недавно, все життя їздить закордонами, бо з дружиною давно розлучений, про мене знає геть усе. І якщо доля звела нас, то вже не відпустить мене нізащо й ніколи. Згодом я дізнаюся, що гроші на порозі були від нього. Сестрою передав. Про це вона мені зізналася аж тоді, коли ми вінчалися.

А спершу ми зустрічалися, і про це дізналася моя мама.

– Через мій труп! – горланила вона.

На що я твердо відповіла:

– Аби ви з татом лягали отут на порозі і помирали – я переступлю через вас і піду своєю стежкою!

Ми з Іваном уже десятий рік разом. Його родина прийняла мене за свою, моя дочка звертається до нього «тату», лиш мої батьки відверто нас ігнорують. Навіть не дозволили найстаршому братові, який живе з ними, приїхати на моє вінчання. Я на нього зла не тримаю, адже живе з ними, а ось батьків не розумію. До того ж моя донечка зробила їх прабабою і прадідом, а вони й не бачили нашої Соломійки, адже дочка всиновила чоловікового малюка, чого не схвалюють мої батьки. Бог їм суддя, бо ж обділені любов’ю люди. А ми щасливі. Без них щасливі чи всупереч їм…

Дякуємо за вашу передплату онлайн!