ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
399Історія з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
У дитинстві рідні називали Артема бешкетником. І вкладали в те слово не стільки осуд, скільки зацікавлений подив, а нерідко навіть не завжди приховане захоплення. Забрався у свої три рочки на майже п’ятиметрову драбину, з якої батько обрізав дерева і ремонтував дах, – хоча й непослух, але ж і сміливець!
Розфарбував у зелені та сині кольори сіру стіну сусідського будинку – збиточник, однак і творчо обдарована дитина. Підкинути виховательці в шухляду гумового павука чи й страшнішу рептилію, злякати із засідки якесь дівча, підставити підніжку, поцілити з іграшкового пістолета в кота, який довше, ніж допустимо, замріявся про щось своє, котяче, і втратив пильність, – то вже класика маленького хулігана. Артема сварили, попереджали про погані наслідки такої поведінки (він залишиться без улюблених мультиків, йому не куплять нових іграшок) і, звісно, пояснювали, що завдавати людям та тваринам болю, фізичного чи морального, – це негуманно.
Щось із тих повчань хлопець узяв до уваги, але повністю на шлях праведника не став, бо вважав ту роль нецікавою. У школі його пустощі «подорослішали» і не лише коштували батькам зіпсованих нервів, а й вимагали неабияких фінансових витрат. Розбиті вікна, зіпсовані журнали успішності, в яких занотовували не надто високі досягнення ледачкуватого школяра, зламані замки у спортзалі, розмальовані стенди з виховними ілюстраціями потребували негайного ремонту, заміни, а це коштувало не одну сотню гривень.
– Ще раз зробиш щось схоже, тоді можеш забути про будь-які розваги і подарунки! Від сьогодні жодних кишенькових грошей! – укотре попереджав Анатолій Михайлович сина, який стояв перед ним, опустивши винуваті очі.
Чому «вкотре»? Бо ця фраза звучала неодноразово і ніколи не була реалізована на практиці. Батьківської стійкості вистачало на один-два дні. Потім мати, шкодуючи свою «жорстоко» покарану дитину, несміливо починала мову про її здоров’я, підірване недоїданням у школі через відсутність грошей, тиснула на такий важіль, як почуття меншовартості, яке виникне в Артема на тлі забезпечених однокласників, і Анатолій Михайлович мусив здаватися.
– Гаразд, виділи йому там щось у розумних межах. Але це вже востаннє, бо незабаром на його дурощі не вистачатиме моєї зарплатні.
Коли Артем навчався в дев’ятому класі, його татусь загинув. Повертався пізно ввечері додому після роботи, і на нього напало двоє молодиків. Вони хотіли пограбувати, однак ніяких цінних речей чоловік при собі не мав. Мабуть, розчаровані невдачею бандити вирішили зігнати злість на жертві: удар ножем виявився смертельним.
Втрата рідної людини дуже змінила підлітка. Він, дивлячись на безпорадну матір, розумів, що залишається її єдиною підтримкою. Артем забув про свої витівки, навіть засів за книжки, плануючи після школи вступити до юридичного вишу. Спонукало Артема до такого рішення надто м’яке покарання вбивць батька, які отримали лише по чотири роки колонії. Їхній розбій класифікували мало не як дрібне хуліганство, загибель людини вважали «випадковим збігом обставин», а не наслідком поранення. Причиною такої поблажливості до злочинців були родинні зв’язки одного з них із мером їхнього містечка. Бажання справедливої помсти змушувало юнака годинами просиджувати за підручниками з історії, правознавства та майже заново опановувати ігноровану раніше англійську мову. Однак Артемові зусилля виявилися марними. Бюджетне навчання йому не усміхнулося, а оплачувати контракт самотній матері було не до снаги. Сильних людей невдачі загартовують. Так заведено вважати. Артем нібито й не був абсолютним слабаком, однак бажання вчитися у виші, де зазнав фіаско, у нього зникло. Хлопець відніс документи в залізничний коледж.
– За два роки матиму спеціальність, а отже, сам почну заробляти на життя, а не сидітиму на твоїй шиї цілих п’ять, – заспокоїв засмучену синовою невдачею неньку.
Власне, сам Артем не дуже й переживав через свою поразку, бо, ще коли штурмував оті конституційні статті, різні універсали, копирсався в правових премудростях, зрозумів, що не готовий присвятити їм усе своє життя. Так, ненависть до вбивць батька не минула, але за роки вона все ж таки втратила гостроту, і юнак змирився з тим, що навіть диплом про юридичну освіту вже не допоможе повернути рідну людину. А от покарати злочинців Артем зможе й без нього – варто до їхнього повернення тільки старанно підготуватися. В Артема наразі не було чіткого плану, ото хіба що він регулярно відвідував спортивний майданчик, щоб підтримувати належну фізичну форму.
Взагалі, Артем, якого горе спершу пригнітило, поступово повертався до себе колишнього – хлопця, який любить пожартувати, когось розіграти, тобто зробити своє життя і життя свого оточення ненудним.
– Я думала, що ти вже набрався розуму, а ти знову – за своє, – нерідко докоряла Артемові мати, коли хтось із сусідів переповідав їй про те, що хлопець влаштовував «вистави», які нерідко межували з хуліганством.
сТітка Ліда, яка жила в їхній п’ятиповерхівці, була відданою прихильницею президента-регіонала. Вона засуджувала тих, хто вийшов з протестами на Майдан, вважала незаконною зміну влади, а війну на Донбасі – як таку, яку розв’язали олігархи, кожен з яких намагався «урвати для себе якнайжирніший шматок».
– До чого тут путін? – з піною на вустах захищала справжнього винуватця біди, яка прийшла в оселю українців. – Хіба це він обстрілював мирних людей у Донецьку чи в Луганську?
– Ти ще скажи, що й Крим цей бандит не привласнював, – іронічно докидала їй баба Зіна, мешканка цього ж будинку.
Та тітка Ліда не брала до уваги тієї насмішки.
– А таки не привласнював – кримчани самі вирішили приєднатися до росії, бо бачили, що тут коїться щось несусвітнє.
Можливо, в думках хтось і погоджувався з тіткою Лідою, але здебільшого сперечалися, а інколи й радили збирати валізу і прямувати до «взірцевого», на її думку, оркостану.
– Не вам вказувати, де мені жити і що робити, – сердито огризалася жінка і демонстративно залишала двірське «віче».
А потім сталося щось дивне: у відповідь на гнівні, осудливі виступи радикалки лунала тиша. Люди переглядалися одне з одним, багатозначно усміхалися, але… мовчали. Не натикаючись на опір, жінка вирішила, що таки здобула перемогу над «нерозумними, засліпленими західною пропагандою бовдурами» (її дослівні визначення), тож дозволяла собі дедалі різкіші випади проти майданівців. Якби ж жінка підняла голову і зазирнула на покрівлю свого балкона, то побачила б там невеликий, але доволі помітний прапор з емблемою найщиріших українських патріотів, які в той час віддано боролися з окупантами на сході нашої країни. Тітці Ліді чомусь ніхто не поспішав вказувати на червоно-чорне полотнище, яке майоріло над її житлом, а вона більше переймалася тим, що відбувалося поряд, перед носом, а не десь там, біля хмар.
Чутки про автора тієї виховної акції незабаром дійшли і до Артемової матері.
– Сину, з таким не жартують, – попередила Олена Михайлівна Артема. – Можеш мати неприємності.
– Нехай не патякає дурниць, – відмахнувся він, – бо наступного разу я приклею до її дверей емблему рейху, тоді сусідка точно матиме великі проблеми. А тут я, можна сказати, рятую її від в’язниці. Шкода стару дурепу: колись вона почастувала мене такими смачними грушами…
І незрозуміло було, жартує Артем чи насправді так уважає.
До речі, оця загадковість у хлопцеві вабила до себе не одне дівоче серце. Артем умів поглянути так, що кожна читала в тому погляді бажане для себе. А що думав він насправді?
Насправді Артем був закоханий у Єву. І то було кохання з першого погляду чи, точніше сказати, з першого доторку.
Того дня хлопець склав останні іспити. Попереду – самостійне життя, робота помічником машиніста, далекі дороги, нові міста, нові знайомства… Артемові подобалося, коли навколо нього життя вирує, коли воно багате на пригоди. Негода у вихідний ніколи не була перешкодою для його мандрів. Якщо Артем не мав змоги поїхати за місто на риболовлю, яку дуже любив, то йшов у тир, спортзал, витягував друзів у кав’ярню чи в більярдний клуб. Останній, щоправда, був дорогим задоволенням, але його власник, помітивши успіхи Артема, зробив йому чималу знижку.
– Мені потрібен вправний гравець, бо буває, що до мене навідуються любителі цього заняття, а от гідного партнера підібрати для себе не завжди мають змогу.
Артем частенько вигравав у своїх суперників. Хоч ніколи не грав на великі суми, однак інколи впродовж тижня назбирувалося дві-три тисячі гривень, і вони були доволі відчутним доповненням до його бюджету.
Так-от, тоді Артем у чудовому настрої (нарешті закінчилася навчальна муштра!) повертався додому. Перед дверима їхнього під’їзду стояла молода жінка з дитям та валізою в руках. Поруч стояв візок.
Артем одразу ж оцінив ситуацію:
– Зачекайте, я допоможу вам!
Він випадково торкнувся руки незнайомки, якою та притримувала двері, коли він затягував візок. То було… От правду кажуть, що ніби струмом пройняло!
З несподіванки хлопець аж руку відсмикнув і тут-таки відчув таку щиру жалість, ніби назавжди втратив якусь неймовірно цінну річ. Гарні дівочі очі вдячно поглянули на нього. Ні, не поглянули – огорнули його блакитним сяйвом, пройнявши тіло млосним теплом.
Раптом з візка долинуло невдоволене кректання. Артем змусив себе перевести погляд на нього. Накрите ковдрочкою, на нього звідти глипало такою самою блакиттю ще одне маля.
– Також твоє? – здивовано запитав Артем, чомусь дозволивши собі відразу перейти на «ти» із зовсім незнайомою дівчиною.
Пізніше він визнає, що підсвідомо хотів почути заперечну відповідь, бо дуже вже юний вигляд мала мати одразу двох діток. Але Єва (про ім’я дізнався згодом) твердо і чомусь із невдоволеними інтонаціями відповіла:
– Так, моє.
І одразу ж почала заспокоювати дитя, яке починало пхинькати ще голосніше:
– Тихо, Артемчику, тихо. Незабаром мама нагодує тебе.
Артем мало не розсміявся вголос:
– А ми, виявляється, тезки. Це ж треба?
Єва приїхала шукати прихистку в уже відомої нам тітки Ліди, яка після смерті батьків залишалася її єдиною ріднею. Батько дівчини помер, коли вона ще навчалася в початковій школі. Важка хвороба забрала матір три роки тому. Єва на той час ледь встигла закінчити кулінарний технікум.
Євген був сином власників хоча й не надто великої, але доволі прибуткової пташиної ферми та цеху, де цю птицю обробляли і коптили на продаж. Мати дівчини в останні хвилини свого життя благала Єву, аби вона пристала на пропозицію хлопця. Жінка працювала на фермі його батьків, знала юнака лише з кращого боку, тому сподівалася, що він буде гарним чоловіком для її доньки.
За місяць після весілля матері не стало. Нова рідня вмовила Єву продати материне житло.
– А ми до тієї суми докладемо ще і придбаємо для вас квартиру в місті, – Євгенові батьки переконували дівчину.
Самі вони і Єва з матір’ю жили у приміському селищі. Але так сталося, що кошти, які вони отримали за материне житло, витратили на різні дрібниці, а також на потреби ферми, а квартира так і залишилася тільки у планах. Коли ж Єва несміливо нагадала про неї, свекор сердито вичитав її:
– Ти живеш тут на всьому готовому, не платиш ні за їжу, ні за комуналку, а дорікаєш нам тими нещасними копійками, які ми отримали за вашу халупу!
– Я не дорікаю, – боронилася Єва, неприємно вражена гнівом свекра, – я лише поцікавилася, чому ми не купуємо квартиру, як планували.
До розмови долучилася Ольга Денисівна, яка також нагадала Єві, чий хліб вона їсть.
Увечері повернувся з роботи Євген. Помітивши засмучене обличчя Єви, запитав про причину. Жінка розповіла, сподіваючись на розуміння.
– Тобі вкрай потрібно було порушувати цю тему? Хіба мої батьки не мають рації? Ти голодна чи маєш потребу в чомусь іншому?
Єва хотіла сказати, що й вона не сидить склавши руки. І їсти готує, і прибирає, і двір доглядає, і собак годує. Свекри самі не дозволили дівчині працювати на фермі, дізнавшись про її вагітність.
– Вистачить тобі домашнього клопоту, – сказали нібито з добрими намірами.
А тепер виходить, що Єва «сидить у них на шиї і їсть дармовий хліб».
Єва того дня не пішла вечеряти. Лежала скраєчку на широкому шлюбному ліжку, ковтаючи сльози образи і почуваючись зовсім зайвою в чужому будинку.
Незабаром прийшов Євген. Незважаючи на те, що Єва послалася на погане самопочуття, забажав близькості:
– За декілька місяців до тебе й не доторкнешся через твій живіт, то хоча б зараз не комизься!
Грубо задовольнивши свою хіть, відвернувся в інший бік і відразу заснув. Ніколи раніше Євген не дозволяв собі такої відвертої зневаги. Так, не отримувала Єва зі своїм чоловіком від кохання тієї насолоди, про яку пишуть у романах, але й відрази його любощі не породжували. Тепер це почуття виразно повідомило про себе, і навіть мимовільний доторк немилого чоловіка змушував Євине тіло здригатися у протистоянні.
Вона тоді так і не заснула до самісінького ранку. Вперше відчула себе нікчемою, яка нічого не варта в цьому житті, яку грубо використано і викинуто на його узбіччя.
Єва не розлучилася з Євгеном, хоча почала про це постійно думати. Навіть народження сина не примирило її з чоловіком. Коли поділилася своїми намірами з подругою, та почала розраювати:
– Куди ти підеш з малою дитиною? За що винайматимеш житло? Почекай, зваж усе добре. Може, спочатку назбирай грошей, щоб вистачило хоча б на перший час, бо як без них? Хіба що у притулок якийсь влаштуєшся? А думаєш, там мед лижуть?
Ірина навела стільки аргументів проти її рішення, що Єва засумнівалася. А й справді, чи не краще зачекати, поки Романчик трохи підросте і вона зможе віддати його в дитячий садочок, а сама влаштується на роботу? Бо де взяти ті гроші? Чоловік, якщо й виділяв Єві кошти на закупи, то вимагав чеки.
– Я маю знати, на що ти витрачаєш гроші, які я заробив, – навіть не приховував своєї скупості.
– Твій Євген усе-таки не пияк, утримує вас із сином, а те, що грубуватий, не дуже чуйний, – то таке… Всі вони, чоловіки, лише спочатку ніжні та добрі, а потім беруть своє і не дякують. Не б’є, а все інше можна перетерпіти, – навела подруга переваги Євиного подружнього життя.
Ой, як не хотілося Єві залишатися в немилому будинку! І оте зверхнє ставлення свекрів, і поведінка чоловіка, який вбачав у ній, як з’ясувалося, лише прислужницю та об’єкт для свого задоволення, – все це краяло Євине серце на шматочки, кожен із яких стікав пекучою кров’ю. Хіба про таку сім’ю Єва мріяла? Де схибила? Може, не варто було слухати неньку, коли та раяла їй нелюбого чоловіка? Але ж так не хотілося засмучувати хвору…
Єва згадувала перші місяці свого перебування в новій родині, коли, як здавалося, її сприймали за доньку. Невже нагадування про оті кошти від проданого будинку так змінили до неї ставлення? Чи вона раніше просто не помічала очевидного? Єва тепер по-іншому оцінювала деякі ситуації. Наприклад, ту, коли обговорювали якісь покупки в помешкання. З нею ніколи не радилися, не зважали на її думку. Штори в їхню з Євгеном кімнату вибирала свекруха. Навіть візок для сина купували, не враховуючи її смаків.
Коли Ромчикові минуло пів року, Єва знову завагітніла. Та обставина, здавалося, остаточно зачинила перед нею двері на волю.
Євген, упевнений тепер у своїй владі над дружиною, почав поводитись ще зухваліше. Міг принизити Єву вдень, а ще з більшим задоволенням робив це вночі.
– Не вмієш сама зробити так, щоб чоловік отримав насолоду, то виконуй те, що тобі кажуть, – шипів сердито, боляче викручуючи її груди, аж молоко зрошувало постіль.
Єва спочатку плакала, благала дати їй спокій, а коли зрозуміла, що це ще більше доводить Євгена до сказу, мовчки терпіла його знущання. Та коли за два тижні після народження другого сина чоловік сказав, що вона вже цілком здорова, аби виконувати подружні обов’язки, Єва дала собі слово, що будь-якою ціною вирветься із цього пекла. Ось тоді й надумала попросити притулку у своєї тітки, яка жила в сусідній області. Вони рідко спілкувалися, але Єва не забувала привітати єдину родичку з днем народження, зі святами. Коли одного разу наважилася їй розповісти про своє життя, та зітхнула і неохоче, та все ж таки запропонувала:
– То, може, приїжджай сюди, до мене. Якось вживемося. Але чи відпустить Євген тебе по-доброму?
Єва знала, що такий варіант не пройде. Тому вирішила просто втекти, коли всі поїдуть у справах. Кошти на дорогу молода жінка вже мала: поступово назбирала з тих, що виплачували на дітей.
І ось вона перед дверима тітчиного під’їзду.
Артем не відразу дізнався про обставини, які привели Єву в їхню п’ятиповерхівку. Мине багато часу, перш ніж вони відкриють одне одному душі. А до того в їхньому житті відбудеться ще чимало різних подій.
(Далі буде)
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
448
