СЕРЦЕ ПІДКАЖЕ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

01 червня 21:21

444

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєва історія

Оксана присіла біля вікна. За вікном старий знайомий двір. На лавці про щось торохкотять сусідки. А от на душі неспокійно. Навіть трохи лячно. Може, тому, що зараз удома сама. Мати поїхала до брата, бавити маленького правнука. Старша донька Надійка давно живе окремо, має свою сім’ю. У неї добрий чоловік, підростає донечка. Молодша Оленка теж майже доросла, поїхала на декілька днів відпочити разом із друзями. Може, через це неспокійно, але вона добре знає друзів доньки. От і сьогодні розмовляла з донькою, в них усе гаразд.

Мабуть, візьметься до рукоділля. Вона почала вишивати ікону для онуки, – а коли ще буде час?

Оксана зітхнула: вкотре вона сама себе дурить. Сьогодні зранку була заклопотана хатніми справами: руки зайняті, а голова – вільна. То знову непрохані думки та спогади. Знову Віктор перед очима. Віктор… зрадливий… підступний, але коханий і милий серцю. От забути ніяк не може.

Спогади… Вона збирається у відпустку. Вперше їде за кордон, у Відень. Вона ще молода повновида білявка. У зеленкуватих очах цікавість і смуток: мама з маленькою донькою залишаються вдома. То як вони без неї, а вона без них?

Та попереду Європа. Нові враження, знайомства. Група зібралася цікава, всі трохи збуджені, веселі. Його примітила відразу. Чорнявий, стрункий. У Відні познайомилися. Такий упевнений, приязний. Трохи насмішкуватий. Ходили містом цілий день. У місті дощ, а на душі в Оксани сонце сяє. Хоч і з групою, а наче удвох. Його погляди лише на неї, жарти – тільки їй. Усі вечори проводили удвох. На душі в Оксани радісно, та й чомусь трохи сумно.

Одного пізнього вечора стук у двері її номера. Слова не потрібні. Він і вона. Вдень не бачилися. Керівник групи повідомила, що попередив заздалегідь про відсутність. На душі у жінки тривожно: чи чого не сталося. Вечір. Знову стук у двері – такий наче мелодійний. На порозі Віктор. Трохи напідпитку, ніби усміхається, а в Оксани якось тривожно тьохнуло серце. Зайшов. У руках невеличка коробочка. Дістав каблучку. На зворотному боці напис: «Оксана-Віктор. Відень. Дата».

– Я одружений, Оксанко. Але це питання часу. Ми з дружиною давно чужі. Син – дорослий. Коли повернемося, відразу візьму розлучення.

Відпустка промайнула наче один день. От і Європа вже позаду. Віктор не хотів повертатися додому.

Нічого не сказала, поволі відійшла і пішла в кімнату. Пішов за нею. У вітальні безтямно сіла у крісло. Мовчить Оксана, мовчить Віктор… Що далі? Серце підкаже…

Насилу вимовила: треба все пояснити синові, дружині, залагодити питання про розлучення, роботу. Поїхав. Наступного дня телеграма: «Кохаю, кохаю, кохаю…». Телефонував чи не щодня. Далі короткі зустрічі. Коли приїздив, то ніколи не телефонував, тільки стукав у двері. Як же вона чекала на нього. Відчиняла завжди сама, а на порозі він з квітами та дарунками. Такий усміхнений, ласкавий, рідний, єдиний.

Коли завагітніла, зателефонувала й запитала, що робити. Відповідь надихнула: «Народжувати і тільки народжувати!». Проте не приїхав. Телефонував, та вже не так часто. Народила дівчинку. Крихітна Оленка – наче янголятко. А Віктор зник. Серце в Оксани – суцільна рана.

Поїхала до коханого. Довго чекала біля будинку, ще й ховалася, щоб чим йому не нашкодити. Нарешті він. Сам. Сумний, мовчазний, очі відводить і ховає. А коли глянув – погляд чужий, суворий, жорстокі слова.

Повернулася додому. Дорогою дала собі слово: викине з голови, вирве із серця! Вона самодостатня доросла жінка. Вона витримає, не зламається. У неї двійко дітей, старенька мама, брат. Узагалі є про кого дбати.

Скільки часу минуло, а й досі – сни, думки, очікування. Оксана поволі встала. Знову підійшла до вікна. Напевне, треба таки вийти, поспілкуватися, це її розрадить і заспокоїть. Проте не могла себе змусити відійти від вікна. От ніби знайома постать промайнула подвір’ям. Невже? Стук у двері, відчинила, а на порозі він – Віктор. Нічого не сказала, поволі відійшла і пішла в кімнату. Пішов за нею. У вітальні безтямно сіла у крісло. Став перед нею, потім встав на коліна, поклав голову їй на коліна, а її руки – собі на голову. Мовчить Оксана, мовчить Віктор… Що далі? Серце підкаже…