СЕРЦЕ ДО СЕРЦЯ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

04 квітня 20:30

593

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Людські долі

За вікном вагона електрички, яка мчала до столиці, пролітали невеселі листопадові краєвиди, що западали в душу сірістю, буденністю і втомою. Безлисті дерева сумно споглядали на синьому небі білі пухнасті хмаринки, що швидко пливли під натиском шибайголови-вітриська, який бавився ними, неначе мала дитина надувними кульками. Невелике озерце збоку біля залізниці відбивало на своїх водах холодну небесну синяву. А вітрисько-зірвиголова гнав його поверхнею мерехтливі хвильки. Сонечко розсипало своє золоте проміння на воді, і створювалось враження, що на вершечках хвильок мерехтять різними зеленими і синіми відтінками розсипи аквамаринів, берилів, сапфірів та сріблясто-білих смальтинів.

Ярина сиділа біля вікна й споглядала сумний і непривітний осінній пейзаж. Вона поверталась із батьківського дому на роботу. Ось уже шість років вона живе в гамірній столиці. Винаймає житло і працює далеко від батьків, бо в рідному містечку нереально знайти роботу за фахом, із належною зарплатою. З нею разом живе і її син, тут теж знайшов собі гідний заробіток.

Молода симпатична жінка перевела свій погляд на сусідів. Навпроти неї сиділа старенька доглянута бабуся з приємним розумним поглядом очей кольору сапфіру. Вона чимось була схожа на бабусю її чоловіка Поліну, з якою познайомилась, коли вони з Богуславом перед весіллям їздили до неї в село. Саме о такій порі бабуся Поля пішла в інші світи, залишивши в пам’яті Ярини приємні спогади.

Зі своїм майбутнім чоловіком Ярина познайомилась, коли їздила на екскурсію у Львів. З-поміж маси туристів вони звернули увагу одне на одного. Він, високий, спортивної статури, симпатичний, стильно одягнений юнак, придивлявся до одинокої невисокої гарненької дівчини. На виході з автобуса подав їй руку і привітно усміхнувся, мовивши:

– Я дивлюся, ви сама тут, немає у вас друзів наче. Я теж сам, то походімо разом.

Познайомились. У перерві між розповідями екскурсовода розповіли одне одному про себе, про своїх рідних, сфотографувались на згадку.

Дуже уважним і галантним та ввічливим був Богуслав. Отож Яринка й подумала, що то, мабуть, доля дає їй шанс на дружбу або навіть на щось серйозніше. Молоді люди обмінялись номерами телефонів і домовились про наступну зустріч.

Згодом Богуслав побував у рідному містечку Ярини. І хоча батьки не відчували захоплення від того знайомства, дівчина вирішила, що докладе максимум зусиль, щоб її наречений теж був освіченим. Адже він на той час працював простим робітником на залізниці, проте мав гарну зарплатню.

І ось настала черга Ярини їхати знайомитись із родичами Богуслава. Його мама жила сама без чоловіка, із сином і теж працювала на залізниці в районному містечку. Звичайна проста жінка. Мали квартиру з присадибною ділянкою, тримали живність. Але у стосунках між мамою та сином було відчутно якийсь холодок і недовіру. Дівчина заспокоювала себе: а може, то їй так здалося чомусь. Потім молоді поїхали до бабусі Поліни, мами майбутньої свекрухи, яка жила у глухому невеличкому поліському селі. Це була проста сільська жінка, зморена важкою працею. Та в її синіх допитливих очах світився розум. І вся її маленька постать була доглянута й акуратна. Вона говорила з Яринкою дуже ввічливо і лагідно. Було видно, що ця жінка має вроджену шляхетність і вихованість. І Ярина промовила до старенької:

– Мені чомусь здається, що вам личило б більше бути в якомусь палаці або в театрі.

Бабуся усміхнулась знічено. Коли Богуслав побіг до річки з вудками, Ярина розповіла старенькій про своїх рідних – тата і маму та їхніх батьків. Отоді-то бабуся Поліна й ошелешила дівчину своїм запитанням:

– Дитино моя, а чи добре ти знаєш мого онука, що так швидко згодилась вийти за нього заміж?

– А що таке? – здивовано запитала Ярина.

– А те, що ви зовсім різні люди. У нього важкий характер. У моєї доньки теж вдача чоловіча, але то таке, ви ж із нею не житимете. А з Богуславом тобі треба буде щодня миритись. Ти мені сподобалась із першої миті і я полюбила тебе, як свою онучку. Дивись, щоб ти не розчарувалась у своєму виборі. Може, як у нас кажуть, не одягай ярмо на шию, а тікай подалі, поки тебе тут ніщо не тримає. Дуже вже ви різні!

Ці слова сильно шокували Ярину, однак вона ще наївно вірила в те, що зможе перевиховати Богуслава, якщо зауважить щось погане у його поведінці.

– Усе буде добре, бабусенько, не хвилюйтесь. Ви мені теж припали до душі, як і моя бабуся, татова мама Марія. Вона така ж маленька, як і ви, мудра, добра та дбайлива. Вона навчила мене і куховарити, і шити та в’язати, й город доглядати, а ще інших життєвих премудростей.

– Спасибі тобі, дитино, за щирі слова. Придивись добре, щоб потім не довелося жалкувати.

– А звідки ви, бабусю, родом? Мені здається, що ви нетутешня.

І ось тоді бабуся й розповіла дівчині про своє походження. Це була душевна сповідь цієї незвичайної жінки. Виявилося, що Поліна – полячка за національністю. Народилась вона далекого 1914 року в багатій і знатній родині. Її батьки були титулованими особами і мали власний маєток. У них народилось шестеро дітей. І ось, коли закінчилась Перша світова війна, а Поліні виповнилось шість років, у їхньому воєводстві почалися заворушення, вбивства й грабежі. Батьки вирішили рятувати хоча б дітей. А самі покладались на волю Божу. Вони мали родичів на Волині й Поділлі. Отож тоді й спорядили свого управителя маєтком, щоб він відправив дітей до них. Надіялися, що там їм буде спокійніше. А переживуть важкі часи, то заберуть діток додому. Так потрапила ще маленька Поля в Україну. Дівчинці задля конспірації ніхто не сказав, куди повезуть її братиків і сестер. Вона залишилась сама у сім’ї далеких родичів, у цьому маленькому поліському селі. Марно чекала зустрічі зі своїми рідними. За весь час так ніхто й не навідався до неї. Непросто було такій дитині звикати до чужої мови, до чужих звичаїв, до тяжкої праці селян, адже ще змалку діти були змушені допомагати батькам у господарстві, щоб вижити в такий складний час.

Тямковита дівчинка і мову вивчила, і в школу походила декілька років, щоб освоїти грамоту. Але весь час мовчазна, боялася розсердити прийомних батьків, бо на поличці завжди лежала різочка, якої так боялася Полінка. А ще її строго попереджали, що за непослух її відправлять назад у Польщу, а там розбійники…

Ось тоді й зрозуміла Ярина, чиї риси успадкував її чоловік, але не зберіг.

Роки летіли крилатими лелеками… Настала чарівна юність, час створювати сім’ю, і видали дівчину за поляка, але українізованого вже. Народилось у подружжя троє діток. Та невдовзі грозою вогняною покотилась Україною гітлерівська чума страшна. Чоловіка забрали на фронт. Він, поранений, потрапив у полон, з якого дивом вдалося вирватись і дістатись додому. Підлікувався і знову, 1942-го, пішов із дому, але тепер уже до партизанів. Там, у поліських лісах, навіки загубився його слід. Більше чоловіка Поліна не бачила. А наступного року народила доньку Ліду, матір Богуслава. Характером донечка вдалась у свого батечка – бойова, працелюбна і невтомна, як її матінка. Не терпіла брехні і кривди. Отож коли її благовірний почав «толочити гречку» на чужому полі, то вона довго не терпіла цього безчинства. А прямо йому заявила:

– Іди пошукай собі дурнішу на свою вдачу, а я «навтішалась» уже твоїм блудом, досить із мене!

Після війни Поліна ще раз спробувала сімейного щастя заради дітей, бо дуже вже їй, бідній удові, нелегко було піднімати і ставити на ноги чотирьох. Цього разу її обранцем став понівечений війною фронтовик, якому судився короткий вік. На світ з’явився його синок Миколка, а сам батечко пішов у інші світи поповнювати небесне воїнство. Більше нещаслива жінка не спокушала долі. У поті чола трудилась, привчаючи до праці своїх діток, щоденно даючи їм уроки життя. Хоч ой як нелегко їй було із п’ятьма дітьми! Маленька, проте метка, беручка, до всього дотепна. Адже надіятись було ні на кого. Хоч і сватались до неї чоловіки, вирішила більше не злити долю.

Коли Богуслав і Ярина поєднали свої долі, а бабуся Поліна дочекалася правнука, то запросила їх до себе в гості:

– Дуже вже мені хочеться побачити Назарчика, привезіть. Тут є де погуляти: ліс, річка, луки навкруги.

Старенька спостерігала за молодими і просила доньку:

– Дивись, Льодзю, свари Божика, щоб беріг і жалів Яринку, бо він не гідний її. Треба добре за розум узятись, щоб до жінки дорівнятись. Розумна, вихована, вона колись отямиться, пізнавши його, тоді біда буде. Кажи йому. Не жалій!

Так і сталося. Розперезався Божик, став свої «права качати». Не хотів нічого вдома допомагати, не давав грошей Ярині, коли вона була у декретній відпустці. А виплати на дитину – мізерні. Почав випивати, навіть руку піднімав на жінку. Терпіла-терпіла молода дружина його «коники», та «досить» сказала:

– Заради чого я мушу оце все терпіти? Іди та й гуляй собі, а я дам раду дитині сама, хоч це й нелегко буде.

Розлучилась. Чоловік не очікував такого зухвальства. Думав, що так усе йому з плечей спаде. На коліна падав, щоб повернути все на «круги свої». Не вдалося… Та й Ярина, очевидно, не раз пригадувала і мамині слова, і бабусине попередження. Покаялась, однак довелося і їй постраждати. Хвороби синочка, безгрошів’я дев’яностих… Чомусь доля до неї не була прихильна. Наче в чорних окулярах ходила і не помічала цієї доброї, здібної, розумної жіночки. А вона сама собі сказала:

– Не дам принижувати і зневажати себе. Хай який той золотий чоловік буде!

Свекруха розсердилась на невістку, бо та прогнала її сина-лобуряку. Адже він берега зовсім пустився. Поїхав у бабусину хату жити, оскільки старенька заслабла дуже і доживала віку в доньки.

Одного разу попросив Назарчик маму, щоб вона повезла його до тата, хоч побачитись. Ярина згодилась показати синочкові татка, як музейний експонат.

Побачивши свого чоловіка, молодиця ледве впізнала його. Від колишнього ефектного зовні парубка не залишилось і сліду. Бомж бомжем, у дворі та в хатині, де бабуся колись проживала, пустка, на городі розкошували бур’яни. У старенької ж був скрізь порядок. У Богуслава повний завал: ні грошей, ні їжі, ні одягу, бо й роботи постійної катма. Коли щось і заробить у людей, то надовго не вистачало, бо дружки допомагали підчистити запаси. Дала Ярина йому декілька купюр на продукти, бо треба ж дитину погодувати. Ну, татусь і показав себе у «всій красі»: купив синові шоколадку, а собі пляшку спиртової настойки. Подивившись на свого «родителя», восьмирічний Назарчик сказав матусі:

– Не було в мене татка, то й не треба, такого я теж не хочу. Поїхали, мамо, додому. Хай собі тут сам живе, як уміє, раз він такий.

Коли Ярина поверталась назад із сином, бабуся Поліна дуже просила, щоб вона приїхала на її похорон:

– Пообіцяй мені, Яринко, що приїдеш провести мене в останню дорогу.

І Ярина дотримала слова. Відпросилась на роботі й побула на похороні бабусі, яка померла у 91-річному віці.

А роки минали, Назарчик виріс. Тато навіть аліментів не платив, бо ні з чого було, нещасника із себе корчив, розпився, опустився «до плінтуса».

Час працював байдуже і не на користь невістки. Свекруха лише іноді телефонувала – щоб привітати онука із днем народження, а про невістку забувала. А рідні в неї фактично, крім сина, з яким майже не спілкувалася, не було. Одна племінниця десь у росії проживала, а друга в тому ж місті, що й свекруха, тільки стосунки у них були дуже холодними. Ярина ж вітала свекруху, хоч і колишню, зі святами, бо мала добре серце.

Але іноді обставини у житті так складаються, що примушують навіть найзапекліших нечестивців повернутись обличчям до нелюбих людей. Так сталося і зі свекрухою Ярини. Здоров’ячко підупало, та воно й недивно, адже вона розміняла дев’ятий десяток уже. І ситуація визріла така, що треба їй комусь розумному довіритись, бажано рідному. От змушена звернутись до онука і Ярини. А суть ось у чому.

Живе в тому ж містечку метка молода племінниця, яка вже здійснила оборудку з дядьковою квартирою у столиці на свою користь. А тепер узялась і до тітки. У Марини тієї є двоє синів, то обом і житло окреме потрібне. Одного вже забезпечила, а тепер і про молодшого треба подбати заздалегідь. Продавши дядькове помешкання у столиці, жінка купила собі двокімнатну, а старенькому однокімнатної досить. Так вони з чоловіком вирішили. Час спливав, а дідусь усе жив і жив собі. Старший син уже й школу закінчив. От зять і пішов провідати дідуся, з Різдвом привітати. Після того візиту старенький Богові душу віддав. Серцевий напад… Поховали його. За рік пам’ятник треба ставити. От Марина лисичкою нещасною прикинулась і попросила тітку заплатити самій за пам’ятник. А вона, мовляв, назбирає коштів та й віддасть їй свою частку. Але легко слово мовиться, та нешвидко діло робиться. Марина довго збирала гроші, щоб віддати, поки одного разу на прохання тітки повернути борг вона сердито заявила:

– Ну де у мене ті гроші? Ми тільки он ремонти в обох квартирах закінчили, у мене діти. А вам навіщо ті гроші? Синок і так проп’є!

Тітка Ліда їй нагадала:

– А в мене є ще й онук. І що тобі до моїх грошей, де я їх подіну? Ти вже забула, що ці гроші мій брат нам обом подарував. То ти і квартиру його столичну забрала, ще й на мою невелику частку зазіхаєш. Поверни гроші, бо подам до суду!

– А де у вас докази, що я взагалі у вас ті гроші брала? – затулила рота тітці небога.

Отакі родичі бувають. Але це ще не кінець історії. Став Маринин чоловік до тітки навідуватись, допомогу пропонувати. Та вона більше не хотіла мати з ними нічого спільного. У хату навіть боялася його пускати, бо одного разу він сп’яну їй сказав таке:

– Напишіть заповіт на вашу квартиру на Марину, інакше якогось дня і ви можете не прокинутись, як і дядько Мирон.

Ось тоді-то Яринина свекруха і зробила вирішальний крок, повернувшись до ввічливого спілкування з колишньою невісткою та онуком. Вона собі чесно зізналась, що сама винна у тому, що накоїла.

Добра душа в Ярини, та й Назарчик у неї вдався. Вони відгукнулись на прохання баби Ліди про допомогу. І на її наполегливе прохання оформили документи на житло , а також на пай прабабусі Поліни на Назара.

Їздять тепер до бабусі Ліди допомагати. А Богуслав побачив таке родичання, то й собі став проситись, щоб і його забрали до себе Ярина і Назар.

– Ти ж он якого сина мені виростила і виховала. Забери й мене, бо я в тому селі зовсім пропаду. Я у всьому тебе слухатимусь, будь ласка, Богом прошу.

Але Ярина на те відповіла:

– Якщо ти вже зрозумів, що стоїш на краю прірви, то вмикай свої мізки тверезі й кидай пити. Ти ж недурна людина, але розпустився далі нікуди. Я сама тебе не підніму. Мене вже здоров’я підводить. Треба було тоді слухатись, коли ми ще разом жили. Але ти ж мене ображав. Не допомагав, а тепер просиш, щоб я тебе порятувала. Порятунок – у твоїх руках. Я не дуже вірю, що ти отямишся сам.

Богуслав був дуже розчарований і, похнюпивши голову, тихо промовив:

– Пробач мені, дурнем я був. Якщо надумаєш прийняти мене, то скажи. Тепер я слухатимусь, – як дитина, промовив дорослий змучений чоловік, який сам себе зневажив і погубив власне здоров’я, зруйнував сім’ю. А все через свій задерикуватий характер, а також через відсутність материнської любові і виховання. Бо сама мати казала невістці, що ніколи не любила його, а виховувала криком і лозиною. Син нагадував їй зрадника-чоловіка.

Правду каже народне прислів’я: «Не плюй у криницю, бо ще доведеться напитись водиці».

Минали дні, минали ночі, сплітаючись у тижні, місяці й роки… Прийшла неждано і негадано страшна кровопролитна війна в нашу Україну і сколихнула весь світ. Піднявся наш багатостраждальний працьовитий народ на захист своєї землі.

Пішов спершу в тероборону і Богуслав. А після навчання його скерували на схід, у саме пекло потрапив, був контужений під час обстрілу. Ледь відійшов після лікування – і знову на позиції.

Телефонує тепер і Ярині, і синові. Добра душа в жінки, підтримує його, адже вона добре розуміє, де він і задля чого його самого та його побратимів туди послали. Просить берегти себе, бути уважним і дисциплінованим. Але матінка його часто ремствує, що він не телефонує сам або вимикає телефон, то вона не може з ним зв’язатись.

– Очевидно, і там він п’є, а тоді спить.

Доводиться Ярині втовкмачувати в голову свекрусі, що там не до випивок.

– Подивіться новини по телевізору і подумайте нарешті, де вони можуть там ту горілку знайти. Усе довкола розбите, люди гинуть, голодують. А вам п’янка ввижається. Навоюють п’яні. Забудьте про такі дурниці і не морочте йому голови. Не нервуйте під час розмови. У них і без вас стресів достатньо. Ви уявіть себе на його місці, що б ви там робили? А їм же не просто треба пересидіти, а воювати, нищити ворога лютого. Богуслав разом зі своїми побратимами захищає всіх нас тут. Був уже контужений у бою. Він вам про це не казав, щоб вас не тривожити. А ви не дуже задумуєтесь над тим, що говорити синові, щоб він був спокійний. І моліть Бога, аби повернувся додому живим. Це ж ваш єдиний син!

Ось так доводиться Ярині виховувати свою свекруху, щоб вона не «наламала дров» із сином. Треба всім нам об’єднуватись серцем до серця, не тільки рідним, а й малознайомим чи навіть зовсім спочатку незнайомим, бо ми УКРАЇНЦІ. Треба вірити нашим захисникам, допомагати волонтерам, працювати, наближаючи перемогу кожен на своєму робочому місці. І перемога буде за нами. Смерть ворогам!