РУТИ ЧЕРВОНОЇ ЦВІТ

Юрко промовчав. На здивування, Вероніка теж прийшла не сама.

– Це моя сестра – Софія, – відрекомендувала незнайомку хлопцям.

ТАКІ РІЗНІ СЕСТРИ

Софія була не зовсім незнайомкою. Хлопці також зустрічали її в селі, однак нічим особливим ця дівчина не вирізнялася, а на тлі сестри й узагалі програвала, тож недивно, що знайомством з нею ніхто не переймався.

Вероніка грайливо поправляла волосся і розповідала про відомих односельців, раз у раз перепитуючи Софію. На обличчі ж її сестри можна було прочитати цілковиту байдужість до того, що відбувалося. Андрій, варто було лиш Вероніці замовкнути на мить, одразу підшукував або наступне запитання, або жарт, тільки б дів­чата не поспішали додому.

– От видно, що ви хлопці не тутешнього краю, – зітхнула Вероніка, коли вже стрілки годинника вперто нагадували, що треба повертатися додому.

– Ми просто спеціально відібрані, – пожартував у відповідь Андрій. І, сповнений сміливості та натхнення, запропонував дів­чатам іще раз зустрітися.

За інших обставин Вероніка б розсміялася чи сказала щось зверхнє у відповідь, але зараз не було великого вибору. Батько ніколи не шкодував для неї грошей, та водночас не любив давати задарма. От, наприклад, цьогоріч обіцяв купити Вероніці квартиру в місті, однак попросив допомогти влітку з бухгалтерією. Про відмову і не йшлося, тож Вероніка приготувалася до марудного відпочинку в селі. Дівчині нецікаво було з ровесниками, які кликали її то до ставка, то на посиденьки за квасом, бо ж хто вони, а хто вона – донька фермера, чи не найбагатшої людини в околиці. Чоловічої уваги Вероніка потребувала, як допінгу, а оскільки Юрко й Андрій були містянами, інтелігентами та гідними юнаками, дівчина погодилася на їхнє товариство: краще вже таке, ніж банальне листування з тими, хто засмагає біля ставка.

Спільні прогулянки до водоспаду, купання у ставку стали приємним бонусом до непростих робочих буднів.

– Веронічко, я пірну, а ти полічи секунди, гаразд? – запропонував якось під час відпочинку Андрій.

– А Юрко не пірнає, боїться? – грайливо хлюпнула водою Вероніка на друга.

– То ми двоє пірнемо, а ви вдвох рахуватимете. Хіба ж Софії важко полічити? – запропонував Юрій.

Софія на мить мовчки відклала книжку, яку брала із собою на ставок.

– Хіба ж ви не бачите: вона зай­нята! – не озираючись на сестру, розвела руками Вероніка.

Юрій почувався ніяково. Насамперед йому було неприємно, що Вероніка вже вкотре виявляла більше симпатії йому, а не Анд­рієві, який був ініціатором усього цього. А ще Юрія чомусь бентежило ставлення дівчини до молодшої сестри. Здавалося б, щосекунди вона намагається закцентувати увагу на своїй неперевершеності на тлі Софії. Справді, Софія була радше тінню сестри: неговірка, не вельми приваблива, якась замк­нута у своєму світі. «І як тільки така працює у дитячому садочку!?» – дивувався Юрій. Але суто по-людськи йому було її шкода.

НЕСПОДІВАНА ПРОПОЗИЦІЯ

Час практики збігав, як сліди літнього дощу на пересохлих луках. Вероніка тішилась: батько обіцяв після від’їзду хлопців відпустити їх із сестрою на морське узбережжя, і вона фактично вже жила передчуттям того відпочинку.

– Хлопці, аби закріпити знан­ня, запрошую вас сьогодні до себе в лазню, – після закінчення робочого дня повідомив Валерій Іванович.

Розпашілі від гарячого духу та підігріті домашньою наливкою хлопці дякували за чудовий
досвід.

– Та ви неймовірні хлопці, мені приємно було мати з вами справу, – підлив води на каміння Валерій Іванович. – А ти, Юрку, не хочеш до мене на роботу? Вероніка казала, що тобі сподобалось у нас. У нашому селі жити можна! А чому б ні: робота є, школа є, дитячий садок. А до міста – то автомобілем можна, куди хочеш, дістатися.

Юрко аж знітився. З його слів випливало, що він чи не натякав Вероніці, що залюбки б погодився жити і працювати тут. А цього не було! Він узагалі не міркував над своїм майбутнім.

– Але, – вів далі Валерій Іванович, – я попереджаю відразу: свою красуню я так просто не віддам. Усяк каже, що хоче викуп за свою доньку. А навіщо мені викуп? Гроші в мене й так є. У мене з Веронікою інша домовленість.

СІМЕЙНА ТРАДИЦІЯ

Валерій Іванович стишив голос, ніби хотів розповісти державну таємницю:

– Її матір мені дуже подобалась. Ще у школі вона гарно співала, без її пісень не обходилось жодне свято в селі. Особливо всі любили «Червону руту» в її виконанні. Я декілька разів пропонував провести Іринку до дому, починав з нею розмову, але все якось не складалося. Одного разу навіть пішов до її будинку і заспівав усе ту ж «Червону руту». Голос у мене не дуже, тож Іринка розсміялася, сказала, що краще б я їй квітку ту приніс, про яку співав. Я уявлення не мав, як вона виглядає, та рута червона, і де її шукати, але взяв з Іринки слово, що якщо я посаджу червону руту на тім місці, де тоді стояв, вона піде за мене. Не знаю, чи вірила моїм словам тоді Іринка, але вже восени на нашому весіллі грали музики. Отак. То я до чого веду? Веронічка дуже любить цю історію. То ти, Юрку, зважай на це, бо й вона вирішила: хто посадить червону руту для неї, за того й піде заміж. У неї залицяльників багато, але всяк боїться братися до такої справи. А нам боягузів не треба! – проспівав останні слова Валерій Іванович і розлив у чарки хмільний напій.

– То де ж ви дістали ту руту? – спитав почервонілий Андрій.

– О, це вже моя таємниця, – розсміявся у відповідь чоловік.

Хлопці поверталися додому мовчки.

– Щось ви не вельми задоволені лазнею, – зауважила тітка Євгенія, яка мала звичку лягати далеко за північ.

– А чим йому тішитись? Його майже в зяті кликали, – саркастично прошипів Андрій.

– Андрію, хіба я винен, що сподобався Вероніці? – намагався виправдатися Юрко.

– Ой, дуже мені треба це село та Вероніка, – махнув рукою Анд­рій. – Я хочу їхати в Данію, як хлопці з попереднього курсу.

– А я помічала, що ця дівчина тобі симпатизує, – промовила жінка. – Лиш не хотіла втручатися у ваші справи. Скажете: «Стара, а своє товкмачить». З Веронікою багато хлопців мріє одружитися: вона таткова улюб­лениця. Батько для неї, а отже, для її чоловіка нічого не шкодуватиме.

– Не шкодуватиме, – підтримав розмову Юрко. – У нього ж є ще одна донька. І їй щось має перепасти.

– Ну ти даєш! А хто має з нею одружитися? Хіба що той, кому вже немає з ким, – втрутився Андрій, який уже лагодився засинати.

– Софія – гарна дівчина, доб­ра, діти її люблять, – промовила тітка. – Діти завжди відчувають, у кого добре серце. Не знаю, чи то правда, але подейкують, що коли Ірина завагітніла вдруге, а Вероніці на той час заледве виповнився рік, Валерій не хотів народження другої дитини. На його переконання, дитина в сім’ї має бути одна, а може, сина хотів. Ірина ж відстояла і народила дів­чинку.

Жінка замовкла, і було важко збагнути, що стоїть за тим мовчанням...

З ЛИЦЯ ВОДИ НЕ ПИТИ

Наступного ранку хлопці спакували свої речі, подякували розтривоженій тітці Євгенії, яка за ці дні звикла до них, як до рідних, і вирушили до міста. Юрко почувався винним перед Андрієм, що явно подобався Вероніці. Уже вдома Юрко помітив, що в поспіху забув деякі документи, тому зателефонував Валерієві Івановичу.

– Ой, ми поїхали до моря всі, – повідомив чоловік. Його голос справді прозвучав на тлі кигикання чайок. – Зачекай, Софія ж поїхала додому! Запиши її номер і домовся з нею.

Вдруге Юрко їхав у село без Андрія. Той уже розважався в нічних клубах, змиваючи із себе залишки сільської сієсти.

Софію Юрко знайшов біля дитячого садочка: вона саме порядкувала на території.

– Тобі не сподобалось море? – запитав, привітавшись.

– Ні, в мене тут свої справи з’явились, важливіші, – поправила волосся Софія. – Та й Вероніці легше. Гадаєш, я не знаю, що це мама просить її скрізь брати мене із собою? Але Вероніці вигідно! Ну, навіщо сестрі симпатична подруга? На моєму тлі вона – королева, – Софія так щиро засміялася, що Юрка здивувала відсутність злості на сестру.

– До речі, шукатимеш червону руту – звертайся, допоможу, – сказала Софія на прощання.

Спекотне літо змінила така ж погожа осінь.

– Юрку, в мене щось інтернет ніяк не запускається, а мені пошту перевірити треба, – зателефонував Андрій. – Можна до тебе?

За декілька хвилин вони вже сиділи за ноутбуком.

– Я пошту перевірю, бо вже все готово, – коментував прия­тель, набираючи на клавіатурі пароль. – Не хочеш їхати зі мною?

– Та ні, я… – відповідь Юрка перервав телефонний дзвінок, і хлопець почав розмову: – Добридень! Так, саме червоної рути. Гаразд, давайте все, що є. Гаразд, чекатиму.

– Друже! То що я чую? Ти таки вирішив одружитися? – сплеснув руками Андрій. – Вітаю! Ти не думай, я не тримаю образи за Вероніку. Ну, обрала тебе, то й добре.

– Та я не з Веронікою хочу одружитися, – відмахнувся хлопець, – із Софією.

– Чекай! – не второпав товариш. – З ким? Хто ця Софія? Я знаю її?

– Софія – сестра Вероніки.

– Нічого не розумію. Тобі ж Іванович натякав на руту для Вероніки. Все ж просто, друже! Ти їй сподобався, батько розповів про план підкорення своєї улюблениці, ти замовляєш руту – і все, гуляємо на весіллі.

– Але я хочу посадити руту для Софії. Вона що, чимось гірша від своєї сестри?..

– Гадаю, так! – не дав доказати другові Андрій. – Про неї батько і словом не обмовився, якщо ти не помітив. І взагалі, навіщо тобі це гидке каченя? У тебе ж є вибір!

– Андрію, перевіряй пошту! – спробував перервати розмову Юрій.

– Та я, власне, вже закінчую, – повернувся до монітора Андрій і додав: – Я зрозумів: ти стратег! Правильно. Навіщо тобі та зарозуміла красуня? Ти візьмеш ту страшилку, за що будуть вдячні тобі і вона, і батьки. А ти у виграші!

– Шкода, що ти так уважаєш, – промовив Юрій. – А я від нашої останньої зустрічі все думаю про Софію, думаю... Не страшилка вона зовсім.

– Ну-ну, – промимрив у дверях Андрій. – Щось мені підказує, що ти ще й не доїдеш до того села, як таки передумаєш.

Це була їхня остання розмова. За декілька днів Андрій уже насолоджувався краєвидом з ілюмінатора, так і не дочекавшись запрошення на весілля...

ОЦЕ ТАК МЕТАМОРФОЗИ!

– Я одружився з найкращою жінкою у світі! Глянь, це наш син Дмитрик, – показав у телефоні світлину Юрко. – Батьки Софії поїхали до моря, взяли його із собою, бо ж я, як бачиш, невиїзний. А Софія їх саме відвозила на потяг і зворотною дорогою тебе зустріла.

– Софія? Не може бути! – повернувся і прошепотів Андрій.

Жінка саме поставила на стіл тарелі з нарізкою та салатом і пішла знову до кухні. Струнка, зі смаком одягнена, з очима, сповненими щасливого сяйва.

– Слухай, розкажи, я ж нічого не знаю, – допитувався Андрій. – Ти пробач мені за те, що я тоді говорив.

– Забули вже, – усміхнувся приятель. – Що я тобі розповім? Червону руту внесено до Червоної книги – от такий парадокс. Тому шукати її в горах я не хотів. Пішов іншим шляхом. Знайшов інтернет-магазин (і не один), де продавали насіння потрібної мені квітки. Вдома висіяв на підвіконні. Першого разу не було жодного паростка. Замовив в іншій крамниці. Знову висіяв – уже краще. Дочекався весни, приїхав сюди. Валерій Іванович не повірив, Софія й поготів.Правда ж, кохана? – Юрко ніжно пригорнув до себе дружину, яка саме принес­ла глек з чимось прохолодним.

– Андрію, ти розкажи, як сам, – Софія сіла біля чоловіка.

У затінку невеличкої альтанки, яку Юрко збудував на подвір’ї Софійчиної бабусі, що стало тепер їхнім, полилася Андрієва розповідь про Данію. Він раз у раз спостерігав за тим, як Юрко з любов’ю дивився на Софію і з якою ніжністю вона йому відповідала. Уже на прощання він таки не втримався і пошепки запитав Юрка:

– Але колись Софія була іншою, а тепер справжня красуня. В чім таємниця?

– Запитай у неї сам, – відповів друг.

Андрієва цікавість узяла гору, і він таки запитав у Софії про її метаморфозу.

– Просто я зрозуміла, що варта того, аби й для мене хтось посадив квітку кохання.