РОЗПЛАТА…

– Як там ваші молодята? – часто запитували сусіди.

– А хіба я знаю? – знизувала плечима Слава. – Та що там молодята, тії не пропадуть… Он Романьові б якусь добру дівчину …

Що ж тут скажеш? Голодній кумі, як кажуть, усе хліб на умі…

Незабаром Люда народила хлопчика. Андрій на той час уже добре заробляв, і молоді навіть планували купити квартиру в місті. Але Слава, чи то втративши надію, що Романьо її коли-небудь узагалі одружиться, почала вмовляти молодшого сина переїхати в село. Знала: коли й вона ми­неться, не залишить Андрій брата в біді, а якщо в місті житиме, то вже як відірваний шматок: хто знає, чи в село колись навідається… До того ж Андрій тепер грошовитий. Хай би й Романка трохи навчив копійку заробляти. Словом, вмовила-таки Слава Анд­рія переїхати жити в село.

На батьківському обійсті звів Андрій будинок – великий, просторий, чи не найбільший на все село. Уже й друга дитинка – донечка – в сім’ї з’явилася. Жили так, як усі. Андрій, кажуть, любив вскочити в гречку, але Люда була неймовірно спокійною і терплячою, от і мирились…

Ромкові вже стукнуло сорок, як привела Слава сама в дім невістку. Оксана була із сусіднього села. Удома в них дітей багато, тож змалку розуміла, що не кохання в житті їй шукати треба, а чоловіка з хатою і маєтками. Ніби й непогана невістка – проста, працьовита, а це в селі чи не найважливіше. Але основне, що і з Романьом Оксана знайшла спільну мову. Він навіть іншим якимось став, коли одружився.

А Слава що вже тішиться: нарешті дочекалась і вона щастя для свого Романя. І коли Оксана народила двійняток, радості не було меж. Цілими днями бабця дітей бавила. А на Андрієвих то лиш прикрикує: то шумлять, а маленькі сплять, то лінуються і їй, Славі, не допомагають…

Брати між собою не спілкувались. І посварені не були, а просто, мабуть, не мали про що розмовляти. Зустрічались у батьківському будинку хіба що на Різдво і Великдень. Слава і дві корови мала, і так господарство велике, але Андрієві молоко та сметану лише продавала. Не раз у молодшого сина й гроші просила.

– Брат він твій рідний, – казала з докором, маючи на увазі Ромка, – не так легко йому хліб приходить, як тобі, тож маєш поділитися…

Андрій давав. Нерадо, але так, щоб матір відчепилася…

Час минав. Раптово якось помер чоловік Слави, Богдан. Потім занедужала й сама Слава. Прикувала її хвороба до ліжка. Чи не всю пенсію витрачали на лікування, а нічого не допомагає.

– Та що ж це ти один у матері син? – почала підмовляти Оксана чоловіка. – Хай Андрій трохи забирає матір до себе. Нам і так важко, а тут іще стару доглядай…

Так і переїхала Слава жити до молодшого сина. Доглядала її Люда, і малу-помалу жінка оклигала. Здоров’я вже такого, як раніше, не мала, але раду собі давала. Жила й далі в Андрія, однак днями в Романя пропадає: то їсти варить, то на городі порається, і пенсію всю, до копієчки – Ромцьові та його дітям. Андрій не перечив: хай буде, як є, мовляв, що, матері їсти не дам чи не пущу її в будинок спати. Може, і справді братові важче… У селі люди все це бачили, судили Славку і Ромка з Оксаною… Не можна сказати, що дуже любили чи поважали Андрія, бо гультяй був – такого ще треба пошукати. Але коли в когось у селі біда якась ставалася, гріх щось сказати, він допомагав, чим міг: бо і знайомства в місті мав відповідні, і з власної кишені гроші давав. Тут нічого не скажеш…

А от Ромка люди таки не любили. Нахабний був дуже. Трактора мав, то часто наймали його. Останнє здере з людини – не подивиться, що старенька бабуся чи бідність в оселі. Казали, й чуже потягнути любить… Оксана теж такою біля нього стала. А може, й була вона такою… Бувало, повертається з міста власним авто додому, односельців візьме, вираховує гроші, як за квиток, і то до копієчки. І не було в неї такого, що родич то чи сусід…

Біда у Людмилину оселю прийшла несподівано: повертаючись напідпитку з якоїсь гулянки, Анд­рій потрапив в аварію. Помер одразу, на місці…

Минуло сорок днів, як загинув Андрій. Того ж дня прийшла Слава з Романьом та Оксаною до невістки і сказали, щоб забиралася з дітьми геть із хати.

– То всьо Андрійко, синочок мій на­дбав, – кричала Слава, ридаючи, – твого тут ніц нема, жодного дня ти не працювала і копійки в хату тую не вклала… А діти твої… Хто знає, чи то взагалі внуки мої… Сама знаєш, якою мама твоя була, от і ти така ж… шмондя…

– І не здумай якісь там папери, що претендуєш на спадщину, писати, – пригрозив Ро­маньо, – бо гірше тобі буде.

– А куди ж мені діватись? Переїхати жити до вашої хати? – ще не цілком розуміючи те, що почула, запитала Люда.

– Ти диви, яка хитра! – заклала руки в боки Славка. – Усе життя б на чужому жила… Однаково нам, куди ти підеш. Немає тобі ні тут, ні там місця…

– Скажіть, мамо, ще раз, щоб заяву на спадщину не писала, – перебила свекруху Оксана.

– Всьо вона, Оксаню, добре зрозуміла, – запевнила Славка…

Куди поділася Люда з дітьми, у селі ніхто не знав. Про ту розмову з родичами Андрія вона розповіла лише своїй єдиній найкращій подрузі. Та вмовляла її нікого і нічого не боятись, адже діти покійного Андрія – спадкоємці першої черги, але Люда таки поїхала із села і не претендувала ні на які маєтки…

Час минав. Ромко із сім’єю переїхав жити в будинок брата. Славка залишилась у своїй хатині. Люди їх сторонились. Дехто навіть не вірив, що таке можна зробити – прогнати невістку і дітей покійного сина з їхнього ж помешкання. Хоча Славка в селі розповідала, що невістка сама відмовилась від усього, «зібрала дітисьок, задерла хвоста і поїхала десь на свою родіну»…

А одного дня від страшного шуму й лементу прокинулось усе село: здавалося, палає небо… То горіла хата покійного Андрія… Хто в чому був – у сорочках, тапочках, а то й босі, прибігли селяни на допомогу. Гасили вогонь, хто як умів. Інші молилися… Приїхали пожежники: працювали вправно, професійно, але врятувати, на жаль, нікого не вдалось: Ромко, Оксана та їхні діточки загинули… Живою залишилась тільки Славка…

Люди плакали, молилися…

– Господи, застережи кожного від такої біди, – піднімали руки до неба. Зі співчуттям дивилися на Славку. Вона сиділа тихо і, здавалося, не розуміла, що трапилося…

У селі ще довго обговорювали страшну пожежу. Вголос ніхто не згадував ні вдови покійного Андрія Люди, ні її діточок, ні того, як вигнали їх із власної ж оселі… Коли стається таке лихо, якось язик не повертається обмовляти людські гріхи. А ще про покійних говорять або добре, або ніяк… Тому й не говорили… ніяк… Але кожен, мабуть, перебирав у пам’яті життя – чуже, людське, і над своїм задумався: як-то буває в житті…