РОЗКИДАНІ КРОЛЕНЯТА

– Та порозкидала кролиця… – зі­тхнув дід.

– Як це – порозкидала?

– Так, повикидала з гнізда на долівку, не гріла, не годувала, от вони й погинули, – буденно відповів дід і заліз у клітку до пояса, я бачила лише його робочі штани та черевики. Голос долинав із надр клітки, і я недобре чула.

– А чого ж кролиця так учинила? – я не припиняла спантеличено розпитувати.

– А хто її зна… Так трапляється. Може, не хотіла бути мамою. Може, до кроля хотіла. Може, хтось її злякав уночі. – Дід нарешті виліз із клітки і вказав мені рукою, де ж кролиця. Я розглядала через сітку, що кролиця, наче нічого й не трапилося, меланхолійно жує свіже сіно в товаристві того ж таки великого кроля.

Я пішла за хвіртку, сіла на лавку під парканом, намагаючись оговтатися. То через мене, безумовно, баба ж наказувала до кроленят не лізти… Я почувалася злочинницею, ні, більше – вбивцею і понад усе на світі боялася, що мене викриють.

Забути на певний час про мій пекельний сором мене змусив один випадок. Власне, то був не випадок, а справжня подія, до того ж страшна.

Якось увечері село наполохала новина: горить церква. Стара дерев’яна церква, якій було років сто п’ятдесят, вгрузла в землю, надто мала для великої сільської громади, гинула. Дід зі швидкістю, невластивою поважному віку, прихопив відра та гайнув, на мене не зважаючи. Я помчала за ним. Із різних кінців села до пагорба, на якому стояв храм, збігалися люди, віддалік лунала сирена пожежної машини... Та марно. Церква палала, наче скіпка. Велетенське помаранчеве полум’я весело витанцьовувало, тягнучи огидні руки до чорного неба. Було неймовірно лячно, проте погляду відвести я не могла. Ще якась дівчинка поруч зі мною, мабуть, теж була вражена, бо дивилася на вогонь, не кліпаючи й трохи роззявивши рота.

– Так страшно…

– Ага…

Так ми і познайомилися. Її звали Ліля, було їй сім років.

– Отам я живу, – Ліля показала рукою кудись поза церкву. – Прийдеш завтра до мене бавитися?

Я погодилася. Наче нізвідки з’явилася сердита баба і погнала мене додому. Дід залишився на пожежі. От же ж капосна баба, тут найцікавіше почалося, бо приїхали пожежники!

Наступного дня я знову побігла до церкви. Згарищем ходили якісь дядьки й нікого близько не підпускали. А так кортіло!..

Ліля теж була тут.

– Ходімо бавитися! – запропонувала нова знайома.

Я дуже тішилася, що нарешті мала коліжанку, мала з ким гасати, реготати, збирати гусяче пір’я на пасовиську, ловити метеликів. Ліля показала густий малинник біля її хати, і ми досхочу наїлися малини.

– Усе, більше не влазить! – я всілася прямісінько на теплу землю й заходи­лася розглядати випацьканий малиновим соком халатик. Цікаво, чи сваритиме баба? Радше за все, ні, хіба бурчатиме, що тут не місто, пральної машинки нема, а я завдаю їй клопоту зайвим пранням. Я поглянула на Лілю, силкуючись розгледіти, чи є плями від малини на її одязі. Дівчина мала на собі коричневі колготки, що збиралися складками над худенькими колінцями, теплий червоний гольф із великою діркою на лікті й коротеньку спідничку. Дивно, що їй не душно.

Багато перестиглої малини попадало з кущів, і ми її добряче почавили. Баба такого б не пробачила. Раптом Ліля промовила:

– Мені треба повертатись, зараз по мене прийде мама. Прийдеш до мене бавитися ще?

Я пообіцяла, що прийду. Проте наступного дня не вдалося, оскільки увесь ранок я вигадувала і втілювала страшну помсту для півня. Дурний птах, спокусившись жменькою пшениці, яку я сипала перед ним, зайшов у курник, де я його й зачинила. А за пів години я про півня й думати забула, адже ми удвох із дідом пішли до лісу. Дід рубав тоненькі ліщинові палички, а я збирала гіркуваті лісові суниці. Збирала й одразу їла. Смакота!

Через день я зібралася-таки на пошуки Лілі.

– Де ти вже летиш? – поцікавилася баба, помітивши, що їм я похапцем.

– До Лілі, вона там живе, за церквою!

– То чия ж то та Ліля? Коло церкви… В Ольги дівчина вже велика, школу закінчує. Хіба, може, до Марії хтось приїхав з дітьми… – розмірковувала баба, та я її не слухала.

Ліля була біля тієї хати, де ми бавилися попереднього разу.

– Ходи зі мною, покажу щось!

Ми пішли за хату, і Ліля показала мені гойдалку – довга мотузка одним кінцем була прив’язана до товстої гілляки старого дуба, до іншого кінця мотузки хтось причепив шматок дошки. Ми по черзі сідали на ту дошку і розгойдували одна одну якомога сильніше, так, аби дух перехоплювало. Зрештою ми захекалися, та й набридло нам.

– Побавмося ляльками! – запропонувала я.

– У мене нема ляльки, – знітилася Ліля.

– То я своїх принесу! У мене є і ляльки, і пупсики!

– Зараз моя мама прийде й забере мене. Прийдеш завтра ще зі мною бавитися?

Увечері я порозкладала своїх ляльок. У село до баби мені дозволили взяти лише дві – руденьку Олю і чорняву, яку я назвала Нелею. Я ледве випрохала в мами дозвіл прихопити ще й двох пупсиків.

– Може, тобі вистачить одного? – поцікавилася мама, споглядаючи, як я засовую в сумочку другого пупса.

– Буде нечесно, – аргументувала я. – Оцей пупсик – дитинка Олі, а Неля що, без дитинки буде? Не можна!

Пупсик помандрував «на село» в кишені мого сарафана і возз’єднався з «мамою» вже після прибуття.

Лілі мої лялечки дуже-дуже сподобалися. Ми порозкладали їх на ґанку Лілиної хати і заходилися бавитися. Я шляхетно дозволила колежанці обрати собі ляльку, і вона, звісно, взяла Нелю. Ляльки ходили одна до одної в гості, гуляли з «дітьми», «варили їсти», розкладаючи на горіхових листках малину та посипаючи її пелюстками кульбаби. Мені раптом промайнула думка, що Ліля зовсім не вміє бавитися ляльками, все вона робить так, наче вперше… Та я не надала цьому значення.

Сонце почало вкладатися спати, виказуючи свою втому червоною барвою. Мені давно час повертатися, баба знову бурчатиме. Раптом у мене виник спалах щедрості.

– Хочеш, я подарую тобі одну ляльку? – запропонувала я Лілі. Відчуття в мене були суперечливі, за мить я почала шкодувати про свій імпульс. Ану ж Ліля обере собі Нелю, тоді я залишуся без улюбленої ляльки.

– Можна мені таку? – вона обрала собі пупсика, звичайного пластмасового пупсика-немовля з круглими блакитними очицями, загорнутого у квітчасту пелюшку.

Я радо кивнула головою на знак згоди і полегшено видихнула.

– Я теж тобі щось подарую! – мовила на те моя нова подруга.

Ліля побігла за хату, за хвилину повернулася.

– На!

Вона простягнула мені щось маленьке та блискуче. Перстень! Гарненький сріблястий перстенець із камінцями, що мінилися різними барвами в останніх променях сонця. Я навіть не встигла подякувати Лілі.

– Зараз моя мама прийде по мене. Па-па!

Я ще декілька разів приходила до старої хати за церквою, проте Лілі більше ніколи вже не бачила. Мабуть, мама забрала її назовсім.

Якось після обіду я напросилася разом із бабою до крамниці, бо не мала що робити. Дорога пролягала повз спалену церкву, і я бачила, як баба, минаючи це місце, шепоче молитву і хреститься, хоч згарище розібрали й замість церкви була пустка.

– Бабо, отам живе Ліля! – я вказала рукою на хату за згарищем.

– Не живе там ніхто, дитино, Бог з тобою! Ця хата порожньою стоїть уже багато років. Тут жив колись чоловік, Петро називався, то помер давно… Щоправда, оселилася тут декілька років тому якась жінка. Її сюди начебто племінник покійного Петра привіз. У неї, пригадую, були діти, багато – четверо чи п’ятеро. То ті більші перебували в інтернаті, їх мати лише на канікули забирала, а найменшеньке – з нею. А то якось узимку зникли вони, всі зникли. Поштарка прийшла до них, не пам’ятаю вже чого. То побачила через розбиту шибку, що на підлозі лежить хтось. Наче ніжки дитячі… Покликала людей, двері відчинили, а в хаті таки справді дитина. У хаті газу не було, світло відрізали, холодно. Мати більших назад в інтернат відіслала, немовля із собою взяла, а цю дівчинку замкнула, кажучи: «Почекай, я по тебе прийду». Не знаю, скільки дитина там чекала, замк­нена в холодній хаті, – так там було зимно, що вода у відрі замерзла. Люди говорили, що знайшли там сиру картоп­лю, наче її гризла та дитина…

– А далі що, бабо? Далі? – я вимагала закінчення оповіді.

– Не знаю, дитино, не знаю, що далі…

– Бабо, ту дівчинку як звали? Ліля? Її Ліля звали?