Життєва історія

– Мар’яночко, може, перечекаєш? Така злива,
ти ж змокнеш!

– Ні, баба чекає, я обіцяла, що буду о шостій…

До цьотки я приходила по молоко. Я вже доросла, мені дев’ять років, мене відпускають саму на інший кінець села. Я дякую цьоці й роблю рішучий крок з порога. За мить справді стаю мокрою, наче мене вкинули у ставок. Теплий рясний дощ виявляється приємним, от тільки мені заливає очі, я не бачу, куди йти, а ще мої босоніжки намокли, грузнуть у болоті. Я витираю обличчя рукою, знімаю босоніжки, йду далі мало не навмання. Почуваюся малою злочинницею, бо мама в місті категорично забороняє гуляти під дощем, навіть під теплим, літнім. Каже, що так я підхоплю запалення легень.

Коли я заходжу на бабине подвір’я, мокра до найдрібнішої ниточки, проте щаслива, мене, звісно, зустрічає старенька з рушником і приповіданнями. Усе, задоволення закінчилося. Баба з...