РОМАШКА

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Ця історія може видатися банальною, навіть більше – вульгарною. Просто одна дівчина якось закохалася, уперше в житті, до слова. А розпочалося все в найменш романтичному місці у світі – у державній стоматології. Настя сиділа в черзі бліда, наче геть знекровлена, не ворушилася, видавалося, що й не дихала. Так, наче зайченя у траві – принишкло, аби лис не знайшов.

Та невблаганне лихо визирнуло з кабінету і кивком голови наказало Насті заходити. Стоматологиня була якоюсь знайомою її матері, тому мала б «робити добре й недорого». Та легше Насті від цього не стало – з першого візиту, з першого дотику бормашини до зуба, з першого «Це не боляче!» у неї виникло цілком певне враження, що лікувати зуби – це вкрай неприємно. Страх, що ось-ось штрикнуть і заболить, коріння в Настиній душі пустив міцне і глибоке. Тому зубний біль Нас­тя мовчки терпіла, дірку в зубі ігнорувала, і ось зараз смиренно чекала в черзі на процедуру, що її вигадали середньовічні інквізитори, відому в народі під назвою «тягнути нерв». Зрештою, коли попередній пацієнт вийшов, Настя на ватяних ногах переступила поріг кабінету й привіталася майже пошепки:

– Добридень…

Лікарка не відповіла, вона розмовляла з приятелькою, котра цілком невимушено сиділа на тапчані в кутку, а Насті вистачило недбалого руху лікарчиної голови в бік крісла, от твоє місце, мовляв. Настя мовчки роззявила рота, дриґалася, здавалося б, кожен м’яз. Лікарка, не перериваючи монологу, вхопила якийсь інструмент з гострим кінцем і почала шпортати в дірці. Настя смикнулася.

– Ну все, не боляче, я зараз анестетик введу, щоб ти так не смикалася… У цих молодих нер-
ви нікудишні, – це вже до приятельки.

Настя перетерпіла укол, за кілька хвилин наче стало трохи легше, змогла принаймні розправити плечі, розчепити судомно стиснуті пальці. Знічев’я почала слухати монолог лікарки:

– …а я ціни підвищувати відмовилася! Хто має гроші, й так піде у приватну стоматологію, а ось такі… ну, платять мінімум, навіть це для них багато…

Настя раптом відчула себе хлібною крихтою, яку могутня рука змете зі столу, шпурне в умивальник, змиє водою, – малою, нікчемною, зайвою. А лікарка все виголошувала натхненну промову про свою велику місію та християнське милосердя. Зреш­тою екзекуція, як і все на світі, закінчилася. Настю записали на наступний візит і виперли за двері. Вона не відразу помітила, що плаче: миттєво назбирува­лися і стікали щоками, крапали на кофтину великі дитячі сльози. Ні, боляче Насті не було, було страшенно шкода себе, нездару в кофтині із секонду. Сіла на лавку навпроти кабінету, почала шукати в сумочці бодай серветку, аби витерти сльози і добряче висякатися. Упаковка одноразових носовичків виникла просто в повітрі, жодної магії, хустинки простягав незнайомий чоловік.

– Беріть, вам же потрібно…

Настя у свої вісімнадцять (та що там, майже дев’ятнадцять!) найближчий контакт із чоловіком мала хіба що в десятому класі – однокласник з доброго дива притулився до неї коліном, коли списував алгебру. Настя й тоді не знала, як поводитися. Він це зумисне? Чи випадково? Відсуну­тися? Може, так сидіти, наче нічого не відбувається? А, може, вона йому подобається? Настя скоса поглянула на однокласника, намагаючись оцінити його з урахуванням несподіваного фізичного контакту… а тоді не витримала напруги і відсмикнула ногу. Словом, від хлопців вона трималася подалі, абсолютно не розуміючи, як з ними поводи­тися і що їм, зреш­тою, потрібно. Якщо вірити матері, то всім чоловікам потрібно лише «оте саме». Настя вірить, що троє молодших – брат і дві сестрички, цьому чудовий доказ, а те, як п’яненький батько лізе матері під спідницю, незважаючи на присутніх поруч дітей, і сама неодноразово бачила. Отож до добродія з носовичками поставилася насторожено, та й від стоматологічних процедур і сліз іще не відійшла.

– Ви тут така бліда сиділи, двері поглядом гіпнотизували. Боявся, зімлієте, а я не знаю, що в таких випадках робити. Може, я вас додому підвезу?

Настя заперечливо похитала головою. Говорити до пуття не могла, знеболення змусило затерпнути ліву частину нижньої щелепи і язик, Насті видавалося, що в неї не лише незрозуміла вимова, а й з кутика рота витікає слина. Словом, краса неземна, якраз знайомитися із чоловіками… Настя, яка не вміла позбуватися небажаних залицяльників, не вміла справляти враження на бажаних і взагалі нічого не вміла, зустріла найпрекраснішого чоловіка найневдалішого дня. Іронія долі. Аби нарешті зайти в аптеку по знеболювальне і дійти додому без супроводу, Настя відкупи­лася від незнайомця номером те­лефону.

На щастя, він не дзвонив, а писав. Так було значно простіше. Отож прекрасний принц на ім’я Юрко виявився ненав’язливим, розуміючим і… Ну що там іще належить принцам виявляти? Звісно, Настя закохалася. Вклепалася по самісіньку маківку, і оком блимнути не встигла. Втім, намагання зберігати в таємниці побачення з дорослим чоловіком змушували Настю брехати. На її щастя, вічно втомлена мама не мала сил на підозри:

– А ти куди це?

– На іспит! У нас студентська конференція! Група йде в культ­похід у театр! У музей!

Театр, то театр. Справа хороша. Удень з групою, та ще й у такі місця поважні – як дитину не відпустити. Мама тихцем милувалася Настею – яка ж хороша виросла, і в коледж ось сама вступила, закінчує скоро, і вчиться добре, і матері допомага…

Юрко, до слова, теж поводився вельми нетипово для двадцятисемирічного – під спідницю не ліз, у незручне становище запрошеннями в нічні клуби чи дорогі ресторани не ставив. Настя, яка часом гостро соромилася власного одягу, цілковитої необізнаності в деяких темах, нездатності невимушено підтримувати розмову, була йому вдячною. За прогулянки міськими вуличками, за каву в крихітних кафе, за вміння привести Настю на оглядовий майданчик у центрі міста саме на заході сонця, за перші в її житті справжні парфуми… За відчуття спокою та впевненості, так, наче знала Юрка сто років, і він жодного разу не підвів.

Саме тому, опинившись у пошарпаній однокімнатній квартирі подобового винаймання, Настя сприйняла все, що там відбува­лося, як щось закономірне, як логічне продовження кавувань, прогулянок та іншого. Усе це Нас­тя неодноразово собі уявляла: ідеальний коханий, досконалі стосунки, політ понад хмари і, звісно ж, кульмінацію, у справжніх дорослих стосунках без «цього» ніяк. Слова «секс» Настя уникала, воно видавалося нестерпно брудним, тваринним, гидким. Варіант «кохатися» був прийнятнішим, хоч Настя не могла застосувати його щодо себе. «Я кохалася» звучить як «я робила щось не надто приємне, може трохи огидне, але ж без цього ніяк». Говорити «оце» вголос Настя соромилася, надто по-дитячому звучить, але ж подумки вона мусила якось називати… Отож, переступивши поріг тієї квартири, зрозуміла, до чого йдеться, радше інтуїтивно, ніж логічно. На мить стало лячно, ноги наче відмовили, а тоді в голові промайнуло «Треба ж нареш­ті… Усі ж це роблять!» До честі Юрка, він і тут, притримуючись ретельно виплеканого образу, пово­дився бездоганно, хоч, мабуть, збоку це видавалося трохи кумедним – співбесіда перед першим сексом.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!