ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
449Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
– Яке у вас гарне ім’я – Роксолана! – проспівала касирка в банку, повертаючи клієнтці паспорт. – На честь тієї, славнозвісної, назвали?
Сказавши це, вона аж піднялася зі свого улюбленого стільця, наче хотіла розгледіти риси султани.
– Тієї, славнозвісної, – іронічно посміхнулась Роксолана, а подумки додала: «Їй би мою зарплату, кредит і все решта».
Втім, про життя своєї тезки з українським корінням і турецьким шлюбом Роксолана знала небагато. Декілька разів брала до рук книги Назарука, Загребельного, але так і не осилила жодної. Благо, що вийшов фільм, і Роксолана з пильністю стежила за перебігом подій. А потім, відчувши різницю між аспектами буття їх обох, обурено відмовлялася від перегляду.
А мати, обравши донечці таке не схоже на популярні в їхньому селі імена, прагнула для неї кращої долі. Але чомусь, окрім імені, Роксолана кращого в житті мала небагато. Дитинство запам’яталося дівчині п’яною лайкою батька і повними сліз очима матері. А потім було навчання на історичному факультеті інституту, коли Роксолана з усіх сил намагалася довести всім, що вона зможе все. Потім у її житті з’явився Толя, балакучий студент філологічного факультету. З ним і живе Роксолана вже 17 років. Після того, як вона отримала диплом, свекруха поклопоталася, аби її дорогий син був поближче до неї, тож влаштувала Роксолану на роботу в рідне місто. А вона, як вірна дружина, відмовившись від пропозиції працювати лаборантом на кафедрі, спершу влаштувалась у якесь кадрове агентство, а згодом пішла в декретну відпустку.
Відчинивши вхідні двері, Роксолана відчула, як шкала її настрою впала до нуля: у гості завітала свекруха. Донька з порога зиркнула на сумку:
– Ти зарплату отримала?
– Ні, – зітхнула Роксолана, – може, завтра.
– І чого на ту роботу ходити, коли там зарплати не платять? – дзеленькнула ложечкою по тарілочці свекруха. – Ти б подумала, Толікові ж треба в санаторій.
– Я знаю, – спробувала втекти від відповіді невістка і попрямувала до кухні.
– У вас ніколи ні на що немає грошей! Дитині наступного року вступати, скажи, є – нема! Чоловіка лікувати – нема!
– Ви б свого сина спитали. Він же голова сім’ї, – зітхнула Роксолана.
– А я що? – стенув плечима Толя, відкорковуючи пляшку пива, яку принесла мама. – Я ж працюю.
– Шість уроків на тиждень – це заробіток? Не можна ще кудись улаштуватися?
– А що, мені за 20 кілометрів до школи діставатися? Чи ж я вигадав цю оптимізацію? – обурився він, аж хмільна піна потекла підборіддям.
– Боже, яка невдячність! Мати такого чоловіка, з вищою освітою, і посилати його бозна-куди… – не вгавала свекруха.
– Мамо, можна я зроблю замовлення в «Ейвон»? – почулося доньчине з кімнати. – Я дуже хочу!
– Почекаймо моєї зарплати, – перебирала скупі пакунки в холодильнику Роксолана.
– Ну мамо… – просила, не відриваючись від комп’ютера, доня.
Роксолана почала чистити картоплю. Десь там за стіною оформляла замовлення донька, свекруха настановлювала сина, щоб правильно харчувався і себе беріг. Думки, наче п’явки, впивалися у стомлену душу, і Роксолана мовчки проклинала і себе, і високу мету…
Десь після десятої пролунав дзвінок на її мобільний.
– Сонце, виручай, – лепетала найкраща подруга. – Мій завтра приїжджає. Уявляєш, яке щастя? Але я про інше. Нам же завтра групу вести в Закарпаття, а я ну ніяк, ти ж розумієш. Так-от, я подумала, може, ти поїдеш, ти ж історик за освітою, крім того, у нас давно працюєш.
– Ні, я ж не фахівець. Хай хтось інший.
– Ага. От скажи мені: хто? Іра народить найближчими днями. Ну директор, сама розумієш, не поїде туристів горами водити. А ти відпочинеш, розвієшся, до речі, заробіток твій.
– А о котрій їхати? – задумавшись, запитала Роксолана.
– О 16.00. Ти згодна, правда?
– Не знаю. Мабуть.
Роксолана вслухалася в гомін сусідньої кімнати: чоловік хропів в унісон телевізору, донька вистукувала на клавіатурі комп’ютера.
– Гаразд, поїду.
– Тоді слухай…
Ранок наступного дня розпочався з подорожніх клопотів: манікюр, зачіска, Світланка, принісши мамі свої речі, створила їй такий собі образ дівчини-студентки. Чоловік, мляво позіхаючи, промимрив:
– Куди?
– У відрядження, – усміхнулася Роксолана, розглядаючи себе в дзеркалі. – Ну як тобі?
– Нормально, – почула у відповідь. Як оригінально! За 17 років подружнього життя Роксолана тільки й чула: «Нормально», хоч як би воно було насправді. Рідні сприйняли її від’їзд як належне: дочка раділа, бо зрештою отримає дводенну свободу, а чоловік – йому байдуже, аби лишень не чіпали його. Меланхолічну нудьгу домашнього побуту змінила бадьорість подорожі. Дорослі – це ті ж діти, тільки вищі на зріст, клопотів з ними не менше. Чоловіки вимагали розповідей про місцеві пам’ятки, а жінки – легенд про місцевих закоханих. Чи ж є стільки тих історій і чи можна їх усіх знати? Тому Роксолана застосовувала всі творчі здібності, і з її уст злітали мелодраматичні перипетії доль Анничок та Іванків. Усі слухали уважно, крім одного чоловіка, який чомусь загадково усміхався.
– Я щось не так зробила? – спитала Роксолана, коли вони розбирали сумки, прибувши на місце.
– Чому ж? Ви дуже правдоподібно розповідали, – знизав плечима незнайомець. – Вам би навіть позаздрила Шахерезада.
Роксолана закліпала очима, не знаючи, що йому відповісти.
– Можна я допоможу? Олег, – простягнув руку чоловік і, злегка потиснувши долоню жінки, схопив її сумку.
– Не варто, я сама, – зупинила його Роксолана.
– А ви хоч розумієте, що ви – жінка? То не ви маєте тягарі носити, а вас мають носити на руках, – і, не звертаючи уваги на її слова, Олег попрямував до котеджу.
– А може, мене носять? – гордо закинула Роксолана, йдучи поряд.
– Воно й видно, – зітхнув чоловік. – Вам куди?
Роксолана взяла сумку і, розпитавши господарів, знайшла потрібну кімнату. Олегові слова ніяк не йшли з її голови: «Воно й видно». Та хто він такий, щоб критикувати її? Ні, цей чоловік, безперечно, сказав правду, але невже це так помітно?
За вечерею Олег сів прямісінько перед Роксоланою.
– І чого ви весь час така напружена? – запитав. – Годі вже! Ви хоч і на роботі, але ж тут відпочинок. Тож відпочивайте!
– Та що ви весь день мене критикуєте? – прошепотіла вона. – Мені не бракує ані відпочинку, ані любові.
Олег, ретельно розділяючи шматочки в тарілці, промовив:
– Ви, Роксолано, можете себе обманювати стільки, скільки хочете. Але у вас – втомлена душа, це видно з ваших очей. Вони ж – її віддзеркалення. Ви така вродлива жінка, але зовсім про це забули. Так не можна.
Роксолана хотіла заперечити, але веселий гурт відпочивальників потягнув її до танцю. І щось таки перемикнулося в Роксолані: їй захотілося веселитися, танцювати, забувши про всі проблеми. Здавалося, її внутрішнє «я» заговорило вголос.
Наступний день приніс нові маршрути: підкорення Говерли, фотосесія на вершині. А ввечері на Роксолану чекала несподіванка: всі вітали її з днем народження. І Роксолана вже готова була пояснити, що це якась помилка, але помітивши, як Олег, притиснувши палець до губ, просив її мовчати, вдала винуватицю свята. Олег підійшов останнім:
– Я тут ледве знайшов. Ви ж східна принцеса, тож вам східні ласощі – лукум. Я просто хочу, щоб ви відчули себе щасливою, щоб у вас було справжнє свято.
А свято таки вдалося! Із шашликами, піснями, танцями. І здавалося, немає невиплаченої зарплати, чоловіка-трутня, злющої свекрухи…
Десь опівночі Олег запросив Роксолану на прогулянку. Нічна прохолода павутинням закутувала вершечки гір, і кожне слово наповнювалося дзвоном кришталю.
– Я, – ніяково почала Роксолана, – хочу подякувати вам за все. Знаєте, я справді відпочила.
І Роксолана розповідала, радше сповідалася в усьому, що було на душі, бо ж ніхто її ніколи не питав, як їй. А Олег слухав, витирав її сльози, притиснувши до грудей, і мовчав.
– Роксолано, можна на «ти»? Так-от, ти – жінка! Не забувай про це ніколи. Не дозволяй, щоб тебе затуркували праскою, каструлями, кредитами, ЗНО... Ти все зможеш, ти сильна!
А потім вони зустріли світанок. Такої краси Роксолана не бачила ніколи. Здавалося, перші сонячні промені проймають кожен міліметр її душі, загоюючи давні рани, створюючи щось нове.
І додому зовсім не хотілося, бо ж там доведеться бути ким завгодно, але не собою.
…Не довелося. Олегові слова про те, що вона жива, стали її рятівною соломинкою. Роксолана винайняла квартиру, пішла від чоловіка, отримала підвищення на роботі, за собою стежить, з донькою вони наче ровесниці. І хоча їхні шляхи з Олегом більше ніколи не перетнулися, Роксолана вдячна цьому чоловікові за ту маленьку таємницю зі смаком лукуму, що змінила її життя на краще.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
109
Життєві історії
