«РЕВОЛЮЦІЯ»

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

23 грудня 13:53

516

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Жіночі історії

Жінка після декількох келихів увечері в передноворічному місті – то окрема історія – все ще чарівна, але вже схожа на стихійне лихо. На момент мого променаду проспектом Свободи у Львові мені бракувало декілька бокалів до цунамі, а позначку «тайфун» я перейшла буквально пів годинки тому, прощаючись із колежанками. Діти, уроки і сімейні обов’язки змусили моїх товаришок збиратися додому, а я тільки-тільки розігрілася і відчувала нестримне прагнення відчути пригоду у високому екзистенційному сенсі цього слова. Та й час дитячий – чверть на дев’яту…

І от куди мені, такій незрівнянній, податися? Моя врода справді вражала. Чорна сукня з афровишивкою та обірваними рукавами (то стилістика, я її такою купила!), червоний шарф і червона помада в тон (випадковість), няшні коричневі уги і… шуба!

Long story short. Приїхала я у Львів в осінньому пальтечку, прогноз погоди не дивилася, то – для слабаків. А тут зима! Мінус двадцять і без варіантів… Холодно… Написала про свою біду колежанкам, і Соня знайшла вихід! Притарабанила мені в торбі шубу своєї мами – 1977 рік, пісочний леопард (пам’ятаєте оті совіцькі шуби до підлоги?), в чудовому стані… Ми над тою шубою пореготали, а тоді одностайно вирішили, що гроші краще інвестувати в гарний настрій, і пішли в люблений іще зі студентських років «Букет вина» на Староєврейській. А що? Вино – це виноград, а отже, фрукт! Фруктова дієта корисна для жіночого здоров’я та самопочуття.

Пливу я лебідонькою, перепрошую, самкою гепарда, зимовим проспектом, притягую до себе погляди і об’єктиви, а в моїй гарній голівоньці тільки одна думка… Де взяти пригоду? І так, щоб красиво, бо естет у мені ніколи не вмирає і ті декілька келихів – то таке. Бачу, пацики тусуються. Нєфери. Ну, коли я була молода, їх так би назвали. Йду запитаю… Може, пощастить і здадуть мені якесь гарне місце?

– Молоді люди, а підкажете мені, де тут можна випити кави і чогось міцнішого?

Хлопці оцінювальним поглядом прикипіли до мого аутфіту, переглянулися і, схоже, прийняли мене за свою (дякую тобі, Соню!). Ми скоренько обмінялися телеграмами, і я, перечитуючи інструкцію, попрямувала за вказаною адресою (чесно кажучи, до останнього була впевнена, що вони мене «розвели» і такого просто не може бути).

Трохи покружляла вулицями і дворами, набрала снігу в уги і трошки за комір, бо почало сніжити зовсім як у тих американських різдвяних фільмах, мугикаючи Jingle Bells і Baby, It’s Cold Outside, знайшла вказану в адресі браму. А й справді, на домофоні – 9 кнопок і одна зайчиком із «Плейбоя». Ще раз перечитала текст у повідомленні, сама із себе посміялася і натиснула кнопку…

– Пі-пі-пі… – запілікав домофон. Так, 30 секунд чекаю і йду в готель. Бо щось воно зовсім зимно…

– Хто там? – почула сексуальний чоловічий голос (в інструкції так і писало – «сексуальний»).

– Грайлива кішечка, мій солодкий, – таким же сексуальним, захриплим від морозного повітря промовила я пароль.

Дуже стримувалася, щоб не реготати... Бо то капець як смішно. Домофони, секретні паролі, які оновлюють що дві години… І схований від усіх секретний бар, у який іще треба потрапити…

Дорогу в бар я запам’ятала як квест із «Форту Буаяр» («Ото я старе…» «Не старе, а древнє», – поправляю себе). Спершу двір у стилі horror industrial, потім я в тому дворі стояла зовсім саменька і сумненька… Рипнули двері, яких одразу не було видно через темряву, вийшов бородатий дядько, голос якого я чула в домофоні. Шуба знову пройшла фейс-контроль, і мене запросили в підвал, до якого ще треба було дійти ніжками добрих 25–
30 сходинок униз… Потім – кімната із замальованими стінами, більярдом і великим дзеркалом. І вже за нею – мета моєї появи тут – бар «Революція».

Барна стійка, графіті та неон, у центрі – рояль. Навколо – столики, диванчики. За роялем – колона, і ще одне приміщення з більярдом та курилка, заповнена червоним світлом. Мамо дорога, наче в юність свою повернулася.

У таких місцях я бувала. Простір, у який я потрапила, чимось невловимо нагадує мені «Буковскі» та «Фест» на Мартовича, які давно вже не існують. От якщо взяти інтер’єр, брутальність і оцю безнадійну приреченість першого й об’єднати з атмосферою другого, вийде «Революція». Тож згадую себе версії 2006–2010 року, в крові розливається азарт і передчуття чогось точно цікавого і захопливого.

– Можна до тебе? – запитую хлопця в сорочці кольору морської хвилі (пасуватиме до мого внутрішнього цунамі).

– Сідай, я тільки через знайомство. У мене сьогодні важкий день на роботі, я б трохи розвіявся… Особливо з такою цікавою людиною, як ти.

– Чекай, а звідки ти взяв, що я цікава?

Він виразно проводить поглядом по мені з голови до ніг і усміхається…

– Зрозуміло… Шуба?

– Ага, класний прикид. Сукня плюс хутро – це вже свідчить про твою цікавість і неординарність.

Соня, сонечко, лапочка… Якщо мене так зустрічатимуть усюди, куди я прийду, і не відправлятимуть на Кульпар, я готова тебе розцілувати і викупити то совіцьке одоробло за подвійну ціну. Мені сьогодні реально щастить. Можливо, матиму гарний вечір!

– Бачу, в тебе три коктейлі на фініші. А в мене декілька келихів. Ми десь одної кондиції, – заходжу з козирів я. Де ще говорити про алкоголь, як не в барі?

– Ти вважай, що інтенсивність моїх трьох склянок і твоїх чотирьох бокальчиків трошки інакша… Тож я, можна сказати, «запряжений» удвічі більше, ніж ти, – констатує з легким сарказмом…

– А що тут робиш? Розумію, дурне запитання, але мені цікаво.

– Щоб не плакати, я пив текілу…

– І давно?

– Місяців зо шість…

– Ого, – не втримую здивування я. – А скільки котикові рочків?

– Двадцять сім.

– І як так сталося, що шість місяців свого прекрасного 27-річного життя ти витрачаєш на «Революцію»?

– Життя таке, бентежне… Спершу осінь… Тепер зима… Екзистенція… Робота… Вечорами приходжу в такі бари, знайомлюся з людьми, як-от із тобою зараз. До речі, я – Юрко.

– Соломія, або ж Мія, приємно познайомитися.

– Навзаєм…

Хвилину мовчимо, як то буває між людьми, які нічого одне про одного не знають і шукають, про що б іще поговорити.

– Чуєш, Юрку… То все-таки… Якщо не робота і не екзистенція. Ти що тут робиш?

– Як сказати… Мені подобається, напевно... – його голос зовсім тихий, і доводиться прислухатися, щоб почути крізь гучну музику.

– Мені подобається, – веде далі він, – відчувати себе веселішим, аніж я є в житті.

Я уважно його розглядаю. Жовта шапка, у вусі – сережка. На руці – татуювання дракона. Довгі пальці, пара лаконічних обідків-перснів. Біла футболка і сорочка кольору морської хвилі. Фантазую на тему, хто поруч зі мною. Може, музикант? Чи репер? Чи ще якась інакша творча особистість… Чомусь здається, що він неодмінно мав би творити…

І певної миті впізнаю оцей депресивний вайб, коли форма та зміст не зіставляються між собою і дуже хочеться хоч трошки відчути себе таким, який маєш вигляд. Іноді вдається, частіше – ні. Я і (не)моя шуба – демонстрування цього ж процесу.

Прикольно, депресивна киця знайшла депресивного котика, і тепер вони радісно імітуватимуть щастя, радість та задоволення, аж поки реальність не змусить їх розкрити карти й розчаруватися одне в одному. Я вся в передчутті!

– До цієї безнадії бракує хіба що коктейлю. Можу я тебе почастувати? – пропонує Юрко.

Сходимося на «Далі» – текіла, самбука, подвійний лід і половинка їхньої звичайної порції абсенту. Бармен дивиться на нас як на зоряний пил під його ногами. Його професійна гордість страждає. Але я граю ідіотку і розповідаю йому про те, яке я старе та немічне й що мене додому доведеться нести.

Юрко рже й обіцяє, що ми дійдемо, шляхи будуть тернистими і в разі чого він мене не тільки донесе, а ще й ковдрочку підтикає. А бармен із сексуальним торсом та голосом (і навіть борода в нього сексуальна) обіцяє нам принести замовлення у збоченому, майже безалкогольному варіанті.

Поки готують напої, говоримо про мистецтво. Дізнаюся, що дотичні до однієї й тієї ж арттусовки (просто є певний gap у часі, тому розминулися). Були на одному й тому ж пленері в різні роки і навіть в одній резиденції літували, тільки він – у червні, а я – наприкінці серпня. Ми з одної карети, як каже Юрко, – музика, поезія, фотографія, малювання, трішки танців…

– І тексти? – запитую я.

– Зрідка.

Я не зізнаюся, що тексти в мене на першому місці, бо не хочу псувати цієї конфлюентної ідилії. Не сьогодні. Нині я буду художницею, творчою натурою, яка вільно носить совіцькі шуби і не згоряє через це від сорому, відважно знайомиться в барі з молодшим від неї на десять років чоловіком, фліртує і насолоджується життям. Така собі la femme fatale trial version.

Завтра цей молоденький котик піде у свій офіс, де просиджує найкращі роки свого молодого життя, а я повернуся в рідні пенати, де в моєму підпорядкуванні декілька команд таких котиків, і знову бавитимусь у Дуже Серйозну Дорослу Тітку. Капець, яка неприємна думка станом на вже! Хочеться залишитися в безтурботності, ні про що не думати…

– Міє, щось ми не з того розпочали знайомство. Я почав про екзистенцію, але це занадто сумна тема. Перемкнімося на щось позитивніше. Ось, наприклад, мені подобається, як ти зайшла… І оцей сніжок у тебе на шубі, що от-от розтане… І ти така, ніби… Як це сказати? Дівчинка з лісу, щойно була там, біля свого дерев’яного будиночка, де живе зі своїм відданим лісорубом…

– Оце тебе і несе… Ліс, будиночок, лісоруб… Так про мене ще ніхто не фантазував. Романтична ти душа!

Мені знову легко, і дорослі відповідальні думки кудись поділися… Бармен приніс два «Далі», і наша розмова лягає, наче мазки вправного художника на полотно. Регочемо про шубу, палко сперечаємося, який смак у напої відчувається найбільше. Закінчуємо одне за одним речення і мовчимо в паузах, нишком розглядаючи співрозмовника.

Виходимо в курилку, залиту червоним світлом. Знаходжу на маленькому бетонному виступі запальничку. Закурюю. Юрко не курить, спершу стоїть поруч, а потім, відважившись, заходить мені за спину, його руки делікатно обіймають мою талію (зовсім як тандем у кізомбі), і я не проти. Це ще не інтимність, але вже близько. І я відчуваю себе такою жінкою… Теплою, чутливою, гарячою і бажаною. Лише обійми, лише запах його парфумів – амбра, ваніль, ладан та удова олія. І дим цигарок. І мої Lost cherry – стигла вишня, вишневий лікер і підступний гіркий мигдаль, що нагадує: ніщо не вічне, і ця мить теж. Тож проживай її так, ніби вона триватиме завжди. І нехай твоє серце вибухає від чуттєвих фантазій, що перетворюють флірт на пристрасть, і робить її ненаситною.

– То як це відбувається, – розпитую я. – Ти приходиш у паб і…

– Далі? Нічого… Знайомлюся з людьми, п’ю «Далі», трішки спілкуюся… Потім – додому… Пішки. Зимовим містом. Гарно виморожує думки, знаєш.

– А ці люди – твої нові знайомі, ти з ними бачишся? Як це взагалі називають, от те, що ти описуєш?

– Situationship. Просто момент. Просто знайомство. Декілька годин, удвох. Це ситуативне, розумієш? Я не чекаю продовження, нічого не «будую», дію за ситуацією.

– А в нас зараз що? – лукаво усміхаючись, запитую я.

Мені нічого втрачати, я не планую запрошувати його в готель чи якось підводити до продовження вечора. Мені справді цікаво, що в голові в цієї незвичної мені людини. Як у нього влаштована оця зона – про людей, стосунки, контакт…

– А ми на межі…

От зараза!

– …ми на межі. І я не знаю, чи переросте ця ситуація в щось більше, ніж просто знайомство. Але зараз мені добре, я насолоджуюся миттю.

Він пильно дивиться мені у вічі, і триває оце вічне «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю». Між нами натягнута тоненька ниточка напруги, і натиск зростає. І кожен обирає витримувати збудження, не роблячи назустріч і руху. Часом очікування доторку солодше за сам доторк. Схоже, бути на цій межі – взаємний вибір.

– Юрку, а як ти розпізнаєш, чи це знайомство, чи вже situationship, чи, може, щось більше?

– Як сказати? Я це відчуваю. Чи це щось тимчасове, миттєве, чи таке, що на довше з тобою. Що одним коктейлем не закінчиться, як і одним вечором.

– У мене провокативне запитання діагностичного характеру. Можна?

– Так!

– А буває, що situationship виходять з-під контролю? Коли так, як ти кажеш. І вечори, і коктейлі, а ще прогулянка у Стрийському, і кіно, і повідомлення о третій ночі «Мені треба поговорити».

– Для мене це вже дружба. Ще не дружба-дружба, але й не просто знайомство. Початок чогось іншого, суттєво глибшого.

– Звучить як план. Що думаєш?

– Думаю, що хотів би спробувати. У цю пригоду. – Він пригортає мене до себе і торкається скроні теплим подихом. У середині мене розгоряються пожежі революції.

Того вечора була ще парочка коктейлів, і ще дві цигарки, і мед присутності, і натягнута ниточка напруги-збудження між нами. І ти допомагав защіпати мільйон гачечків на моїй вінтажній шубі. І провів до готелю, дбайливо підтримуючи за лікоть.

Я віддала тобі один навушник, увімкнула улюблений Douceur і показувала, як партнери в танці синхронізують дихання, перш ніж розпочати рух. Як змінюються відчуття, коли точок контакту стає більше. Якими глибокими можуть бути обійми. Як партнер пропонує, а жінка відчуває і слідує. Як можна мати динаміку й водночас не втрачати жодної миті контакту.

І ми довго стояли під ліхтарем біля австрійської будівлі готелю, над нами кружляла заметіль, і сніжинки осідали на волоссі, повіках, вустах і чомусь зовсім не танули. А situationship тривали і тривали. Ніби не було ніякого завтра. Його справді не існувало.