РАВЛИКОВІ ІСТОРІЇ

– Колись підемо, колись підемо… Не тепер.

– А коли? Ти мені скажеш, коли?

– Ти знатимеш сам. Знатимеш сам.

СРІБНИЙ ЛИСТОЧОК

За весну малий підріс, і мама більше не кликала його малим, казала «синку» або на ім’я – Оверко. Равлик Оверко прокидався раненько, до схід сонця, і мчав снідати. Молоденьке листя кульбаби із вранішньою росою – найсмачніше у світі! Треба встигнути добряче наїстися, щоб під час денного сну не бурчало в животику. Кожен равлик знає, що до полуденної спеки треба встигнути заснути, адже равлики побоюються палахкотливого сонця.

– Що, малий, жуєш? – коло равлика Оверка спинився його приятель, більший і міцніший равлик Ваврик.

– Угу… – відповів малий. От як не розмовляти з наповненим ротом, якщо тебе постійно про щось запитують?

– Я теж думав, що кульбаба смачна, а тоді спробував таке… Ех… – Ваврик мрійливо закотив очі і сьорбнув слиною.

– Яке?– Оверко припинив жувати.

– Я лізу на самісіньку верхівку яблуні і смакую там молодими листочками та цвітом! Оце смакота! А тут… – Ваврик зневажливо скривився.

– А де вона, яблуня? – Оверко озирався й не розумів, котре з дерев – яблуня.

– А ось вона, – Ваврик кивнув головою в бік великого дерева з шорсткою корою. Оверко задер голову так високо, що аж замакітрилося. Як же кортіло скуш­тувати тих нечувано смачних листочків… Та настав час вкладатися на денну дрімоту, і сходження на велетенську яблуню довелося відкласти до вечора.

Ледве дочекавшись, поки сонечко трохи вгамується, нетерплячий Оверко вирушив долати шлях до найсмачніших у світі листочків. Це виявилося важче, ніж видавалося, тож він кілька разів спинявся перепочити. Нарешті Оверко доповз до найнижчої гілки з листям. Вмостився зручненько, куснув листочок раз, двічі, пожував. Листя як листя. Ну, смачно, так, але кульбаба смачніша… Оверко ліниво жував, міркуючи, що не варто було заради цього долати такий виснажливий шлях, і раптом помітив, яким яскраво-рожевим стало небо! Із землі такої дивовижі не побачиш. Равлик довго милувався тим, як вкладається спати натомлене за день вишневе сонце, як змінюються небесні барви, і не помітив, як усе довкола вкрив пізній вечір. Вечір равликам не завада, навпаки, в час, коли стає прохолодніше, вони із задоволенням вечеряють, навідують одне одного, обмінюються новинами.

«Вертатися? Мама хвилюватиметься! – міркував Оверко. Та листочки на верхніх гілках, яке куйовдив нічний вітерець, не давали Оверкові спокою. – Раптом те, що на верхівці – смачніше? А я не скуштую…» І він вирішив, що здолає решту шляху до самісінької верхівки.

Дістався до самісінької верхівки, спинився на тоненькій гілочці, відхекався. «Ану ж спробую листочок тут!» Поки Оверко примірявся та обирав, підвів догори очі й ахнув: над його головою на темно-синьому небі виріс такий великий срібний листок! Мабуть, ото він і є, найсмачніший у світі… Малий равлик тягнувся до того срібного листка, витягував шийку, дуже старався… та відкусити жодного шматочка не зміг. Раптом відчув неймовірну втому, заліз у мушлю, згорнувся там, старанно прикріпився до гілочки і солодко заснув. Прокинувся на світанку. Власне, його розбудив дрібний ранковий дощ. Оверко вмився, перекусив першим-ліпшим листочком і подався донизу. Там його саме розшукувала стурбована мама. Звісно, равлики стають самостійними в юному віці, однак мами такі, однаково хвилюються...

Увечері до Оверка навідався равлик Ваврик.

– Ну що, зацінив найсмачніший листочок на верхівці? – лукаво запитав Ваврик і бешкетно підморгнув.

– Так! Великий сріблястий листок має справді неймовірний смак! – відказав Оверко і помітив, як у Ваврика від здивування аж травинка з рота випала.

– Це який же – сріблястий?

– А он який! – Оверко показав на темно-блакитне небо, посередині якого зручненько розташувався круглий місяць із надкушеним краєчком.

ПРО КРАСУ

Після дощику Оверко разом із мамою та іншими равликами ніжився на бетонному фундаменті паркану. Бетон увібрав вологу, та ще й нагрівся на сонечку. Чудове місце для равликового відпочинку!

Повз паркан ішли дві дівчинки.

– Дивися, скільки равликів! – русяве дівча спинилося і потяглося рукою до Ваврика. Той про всяк випадок зіщулився й сховався у мушельку, тільки одним оком підглядав.

– Фе-е-е-е… Вони гидкі, слизькі! Пішли! – чорнява дівчинка смикнула свою подружку за руку, і дівчатка пішли далі.

Ваврик, переконавшись, що йому не загрожує небезпека, знову виліз із мушлі й поглянув услід дівчаткам. Людські діти теж видалися Ваврикові не дуже симпатичними. Тіло сухе, не вкрите ніжним слизом, надто довгі кінцівки стирчать. І мушель не мають.

Словом, Ваврикові дівчатка теж не сподобалися. Але він ні з ким не ділився своїми думками. Ваврик був ввічливим равликом.