РАВЛИКОВІ ІСТОРІЇ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

ПОРОЖНІ МУШЛІ

Малий народився в жовтні, в останні дні пізнього бабиного літа. Він встиг зовсім трішки підрости, і, коли повіяв холодний вітер, а дощі стали рясними та крижаними, мама швиденько вклала його спати. Равлик засинав, слухаючи розповіді про весну, коли стане тепло й довкола буде багато смачної їжі. Малий прокинеться, вигріватиметься на сонечку, гарно їстиме – і виросте великим-великим…

А тепер він ось прокинувся, ледь вибрався з-під землі, зачудовано озирався, розглядаючи тоненькі зелені пагінці, що пробивалися крізь торішнє буре листя. Неквапливо повз далі й раптом натрапив на великого жовтого равлика. Точніше, не на равлика, а на велику жовту мушлю.

«Треба привітатися!» – малий равлик чимчикував повз велику жовту мушлю, та дорослого равлика там не було. Не те щоб дорослий равлик заховався і спав, ні, мушля видавалася порожньою-порожнісінькою.

– Агов… – малий равлик вирішив залишатися ввічливим і тихенько гукнув у мушлю.

– О-о-о-ов… – відповіла з мушлі луна.

Малий равлик повз далі, спантеличений несподіваним відкриттям, аж раптом… натрапив на ще одну порожню мушлю, смугасту, біло-коричневу. Тоді на ще одну, подряпану, жовту, з дірочкою.

– Малюче-е-е! – равлика погукала мама. – Гайда обідати!

Равлик вирішив, що пообідати – гарна ідея, і повернувся до неньки.

– Мамо, – малий наминав соковиту травинку і, як усі діти, балакав із наповненим ротом. – А чого скрізь так багато порожніх мушель? Равлики їх покинули?

– Так, покинули… – мама говорила тихенько, ледь чутно.

– А куди вони пішли? По нові мушлі?

– Мабуть… – мама тішилася, що малий відповідав за свої запитання сам і їй не доводиться нічого вигадувати.

– А ми підемо? По нові мушлі?

– Наші мушлі ще нічогенькі, – засміялася мама. – А твоя зовсім нова.

– Але ті равлики теж покинули нічогенькі мушлі! Великі, міцні! Отже, десь є ще кращі? Ходімо й ми по кращі!

– Колись підемо, колись підемо… Не тепер.

– А коли? Ти мені скажеш, коли?

– Ти знатимеш сам. Знатимеш сам.

СРІБНИЙ ЛИСТОЧОК

За весну малий підріс, і мама більше не кликала його малим, казала «синку» або на ім’я – Оверко. Равлик Оверко прокидався раненько, до схід сонця, і мчав снідати. Молоденьке листя кульбаби із вранішньою росою – найсмачніше у світі! Треба встигнути добряче наїстися, щоб під час денного сну не бурчало в животику. Кожен равлик знає, що до полуденної спеки треба встигнути заснути, адже равлики побоюються палахкотливого сонця.

– Що, малий, жуєш? – коло равлика Оверка спинився його приятель, більший і міцніший равлик Ваврик.

– Угу… – відповів малий. От як не розмовляти з наповненим ротом, якщо тебе постійно про щось запитують?

– Я теж думав, що кульбаба смачна, а тоді спробував таке… Ех… – Ваврик мрійливо закотив очі і сьорбнув слиною.

– Яке?– Оверко припинив жувати.

– Я лізу на самісіньку верхівку яблуні і смакую там молодими листочками та цвітом! Оце смакота! А тут… – Ваврик зневажливо скривився.

– А де вона, яблуня? – Оверко озирався й не розумів, котре з дерев – яблуня.

– А ось вона, – Ваврик кивнув головою в бік великого дерева з шорсткою корою. Оверко задер голову так високо, що аж замакітрилося. Як же кортіло скуш­тувати тих нечувано смачних листочків… Та настав час вкладатися на денну дрімоту, і сходження на велетенську яблуню довелося відкласти до вечора.

Ледве дочекавшись, поки сонечко трохи вгамується, нетерплячий Оверко вирушив долати шлях до найсмачніших у світі листочків. Це виявилося важче, ніж видавалося, тож він кілька разів спинявся перепочити. Нарешті Оверко доповз до найнижчої гілки з листям. Вмостився зручненько, куснув листочок раз, двічі, пожував. Листя як листя. Ну, смачно, так, але кульбаба смачніша… Оверко ліниво жував, міркуючи, що не варто було заради цього долати такий виснажливи...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!