РАПТОМ ЖИТИ БЕЗ ТЕБЕ НЕ МОЖУ

І ось нарешті з’явилися вони, Соня і Марічка. Мала тримала маму за руку й весело щось розповідала. Соня уважно слухала й усміхалась. Вона завела дів­чинку до закладу і за хвилин п’ять знову вийшла на вулицю. Славко походжав на стоянці. Побачивши її, поспішив назустріч.

Помітила його, поглянула здивовано і трохи недовірливо. Він підійшов і привітався, знову кличучи її, як колись, – Сонечко. Тільки слово «моя» з роками десь загубилося. Хотів знову його відшукати.

– Славо, хочу вірити, що у світі існує стільки неймовірних збігів. Але якось узагалі не виходить, – усміхнулася вона йому.

– Я чекав на тебе. Ходімо вип’ємо кави! – сказав із хвилюванням.

– А навіщо нам кавувати разом? Ми не бачилися стільки років. Я взагалі не розумію, що відбувається. Ти що, шпигуєш за мною?

Соня хотіла здаватися стриманою, але її погляд, міміка… Це була та сама Соня, яка анітрохи не змінилась за останні п’ятнадцять років. І це було правдою, хоч як банально звучало.

– Не шпигую, мала. Просто хотів зустрітись і поговорити. Адже ти теж не віриш у випадкові зустрічі, як і я, – сказав він упевнено.

– Славо, я не знаю, до чого ти хилиш! Те, що було, давно вже припало пилом у минулому. І тут неочікуване бажання мене бачити. Дивина та й годі!

– Але ти покинула мене, написавши повідомлення, так нічого й не пояснивши. А я всі ці роки мучився. Обріс комплексами меншовартості й неповноцінності. Звільни мене, мала, поговори зі мною! – мовив він по-хлоп’ячому весело, з усмішкою.

А в глибині його темних очей затанцювали веселі іскорки. Саме ці вогники вона колись так любила. А тепер споглядала із цікавістю. Що хоче від неї цей колись знайомий і близький чоловік?

– Гаразд, тут за рогом є кав’ярня. Ходімо. Маємо лише сорок хвилин. А потім у мене важливий дзвінок.

Швидко йшов поруч із нею, відчуваючи радість і хвилювання одночасно. Говорили про якісь загальні, буденні речі, ніби змовились оминати головне. І от вони сидять за столиком у кутку затишної кав’ярні. Тихо грає музика. Він дивиться на неї, не вірить своєму щастю і не знає, з чого почати. Вона неспішно попиває каву й не збирається полегшувати йому завдання якоюсь милою бесідою. Нарешті її терпець уривається.

– Славо, я тебе слухаю! – коротко й вимогливо каже вона.

Він ковтає пряної ароматної кави й починає оповідати:

– Мала, після того як ми зустрілися випадково позаминулої неділі, я весь час про тебе думаю. Не хочу лізти у твоє життя, але й не можу цього не сказати. Мені тебе так бракувало всі ці роки. Звісно, тебе це ні до чого не зобов’язує. І це лише моє почуття. Просто я раптом не можу без тебе жити, – сказав і видихнув з полегшенням.

Соня ж мить дивилась на нього з подивом і цікавістю. А потім мовила спокійно та лагідно:

– Та ні, можеш жити, Славо, і жив увесь цей час. Не перебивай, дай сказати. Славо, у нас нічого не вийшло тому, що ти завжди прагнув чогось того, чого не мав. Коли був поруч зі мною, проводжав поглядами інших жінок. А я тим часом не відчувала впевненості в тобі, впевненості в нас. Але не про це зараз мова, то минуле, – мовила Софія і надпила трохи кави. – Ти мене побачив зараз і хочеш на якийсь час втекти від рутини подружнього життя, закохатися, відчути нові емоції. Але ж ти тікаєш. Від сім’ї, від стосунків і роботи над ними. Ти знудився в шлюбі та шукаєш рішення деінде. А треба пошукати вдома.

– Соню, ми з дружиною більше сваримось, ніж розмовляємо. Це тут ні до чого. Ми живемо як сусіди, – промовив він роздратовано.

– Якщо ви ще сваритесь, дорогенький, значить, не все втрачено. Від сварки до пристрасті декілька кроків. А ти завжди поспішаєш дати відповідь і бути в усьому перший. Схаменись і послухай свою жінку, зрозумій, чим вона живе і що їй болить! – сказала Соня із запалом.

– Коли я збирався до тебе на зустріч, то не думав, що потраплю на сеанс до сімейного психолога і ми будемо рятувати мій шлюб, – мовив він із кривою усмішкою.

– А я взагалі не збиралась із тобою бачитися, Славо. Сам захотів, тож слухай! І почуй нарешті!

Він усміхнувся й промовчав. У цьому була вся Соня. Безкомпромісний борець за правду і щирість. Хоробра дівчинка, яка нікуди не зникла за всі ці роки. Мабуть, кепсько їй було поруч із ним. Якщо пішла тоді так, по-англійськи. У відповідь сказав:

– Вибач мені! Я тоді був не дуже уважним і, мабуть, мало розумів тебе та твої потреби.

– Славо, ну що ти? Досить ворушити забуті роки. Я тобі дуже вдячна і не тримаю на тебе зла. Завдяки твоєму ставленню і вибрикам я зрозуміла тоді, чого хочу від стосунків. Я пішла і зробила цим послугу нам обом. У мене тепер усе добре. Мій чоловік і донька – для мене це все.

Справді, який він був дурний і само­впевнений. Егоїст, як би сказала його Ірина. Він думав про себе і свої почуття. Геть забув про Сонину родину і її життя всі ці роки.

– Сонечко, я радий, що ти щаслива, – проказав стиха і накрив її руку своєю долонею.

Ніякої магії дотику, ніякого струму. Він бажав її щиро. Але вона була вже не його. Її очі світились від згадки про іншого чоловіка. І це треба прийняти.

– Славо, знайди щастя у своїй родині! Зупинись нарешті й поглянь на свою дружину, тільки на неї! Прошу!

Раптом задзвонив її мобільний, що лежав на столику екраном догори. І він побачив фото дужого чоловіка в піксельній формі й підпис «Коханий». Усе було скінчено остаточно. Славко відчув себе третім зайвим. Підвівся, стиснув ніжно її руку і тихо мовив:

– Софійко, будь щаслива і бережи себе.

– Навзаєм, Славо.

Він пішов повільно, але впевнено. Біля виходу обернувся. Соня надівала навушники-крапельки, зачудовано дивилася в екран телефона зеленими очима й усміхалася. Ця усмішка і цей закоханий погляд були адресовані лише одному чоловікові, на жаль, не йому.

Потяг повільно тягнув вагони вздовж колії, наближаючи зустрічі та обійми.

Славко тримав однією рукою за маленьку ручку свого п’ятирічного Марка. А ліва його рука була зайнята розкішним букетом рожевих півоній. Малий розмовляв без упину. Йому вся ця затія зустрічати маму, та ще й на вокзалі з квітами, здавалась просто казковою пригодою. Слава сміявся зі щирих коментарів і тверджень свого малого розумахи. Але водночас трохи нервувався.

За останні дні, після зустрічі із Сонею, він багато чого передумав. Щемливе розчарування та відчуття прощання з нею змінились думками про власне життя і сім’ю. Невже Ірина та Марко заслуговують на чоловіка і тата, який удома, в родині лише наполовину? Вони з дружиною живуть майже окремими життями, бо він не надто цікавився нею останніми роками. Він завжди був у ній упевнений. Ірина виявляла турботу, любов і пробачала. Знала його запальну вдачу, потребу у флірті, але пробачала. Ні, він не зраджував її, але був до цього готовий, і не раз.

Несподівано Славка осяйнула, накрила хвилею усвідомлення думка. Він міг відволікатися на неважливе, прагнути нових емоцій і вражень, але ніяк не цінувати те, що має. Таки Соня мала слушність. Він не бачив, не цінував та фактично заборонив собі любити тих і те, що має. А його тим часом любили, завжди.

Потяг припинив свій рух, і жвава юрба прибулих та тих, хто їх зустрічав, заполонила перон. Ірина спустилась хиткими східцями й одразу побачила своїх хлопців. Марко кинувся в її обійми. А Славко забрав валізу й, обійнявши їх обох, вручив букет.

Він бачив бурю емоцій на обличчі дружини. Це були і радість, помережана здивуванням, і неприкрита підозра, і якесь болісне розчарування. Її блакитні очі блищали від непроханих сліз. Славко та Ірина швидко пішли до машини. Маленький Марко вправно заліз у своє дитяче кріселко, мама його пристебнула і зачинила дверцята. Славко якраз закинув валізу в багажник. І тут вона підійшла до чоловіка.

– Славо, з якої нагоди цей букет? Це моральне відшкодування за якусь прикрість чи як? Я маю про щось знати? – мовила вона стримано й холодно, хоча в її очах бриніли ледь стримувані сльози.

– Іринко, це вияв уваги. Ніяких приводів більше шукати не треба.

– Славо, ти не даруєш квітів просто так! Я це добре засвоїла, – було в цих словах стільки неприхованого болю і розчарування.

– Кицю, не дарував, але буду, – тільки й вимовив він, пригорнувши її до себе.

Ірина випручалася, але не дуже наполегливо. Все ж дозволила чоловікові обійняти себе.

Дорогою додому Марко розповідав мамі, що вони з татком ще їжі наготували. І не просто там що-небудь, а борщ і картоплю з м’ясом. І купили продукти в супермаркеті, разом. Ірина не знала, що й думати. Така зміна в її чоловікові відбулась за останній тиждень. Задумалась, що стало причиною, і мовила:

– Славо, дорогенький! Може, тебе щось вкусило, поки я була на ретриті? Чи повня на тебе так впливає?

– Так, жінко! Досить кепкувати, інакше торта тобі не дістанеться! Борщ, до речі, смачний вийшов, за маминим рецептом.

– Ще й торт купили? Хлопці, ви мене дивуєте! Приємно дивуєте! Маю надію, без прихованих причин.

– Ірино, ніяких секретів! Лише вияв уваги! – сказав чоловік спокійно.

«Колись же вона має почати мені вірити», – подумав Славко.