РАЙ НА ЗЕМЛІ

Люблю всі пори року, будь-яку погоду й не підганяю часу. Але саме восени є один день, якого я таки справді не люблю. Він не залежить від погоди чи від дати, а залежить суто від настрою. І ось цей день настав. День, коли все літнє вбрання, вишиванки зокрема, акуратно випране руками, випрасуване і складене, вирушає на найвищу, святкову поличку.

Натомість із нижчої витягую на світ Божий тепліші светрики, безрукавки та штани. Бачу, що доволі багато речей, яких я не одягала років зо п’ять. Розумію, що вже й не одягну – для одних габарити не підходять, а для інших – вік. І викинути шкода добротні лахи, і в шафі їх не потрібно. На думку спадає єдине правильне рішення – віддати в «Карітас». Отже, зі всіх полиць, вішаків, антресолей усе жужмом паде на підлогу. Берусь сортувати, бо інакше ніяк. І тут на очі мені потрапляє те, про що я давно забула, яке загубилося між дитячим вбранням, якого я ніколи не викину. Це – нічна сорочка. Якої я, до речі, ніколи не одягала, адже не люблю їх, як ворогів. Не моє воно – плутатись уночі в отих пелюшках. Але ця сорочка особлива – мені її подарувала найкраща подруга на десяту річницю одруження. У часи голих 90-х це була неабияка дорога річ. Нейлонова сорочка, а по-модному – пеньюар, поверх мала гіпюрову накидку. Надзвичайно красивий, ніжний персиковий колір виробу, мережаний низ і шлейки – радше зійшло б за вечірню сукню, ніж за нічну сорочку. Кажу ж, я таких речей не визнавала, але щиро подякувала подрузі й заховала далеко з наміром колись за нагоди комусь передарувати.

Тепер я взяла цю сорочку в руки, пригорнула до обличчя й гірко заплакала. Сіла на диван, заплющила очі, а в уяві  – картина 20-річної давності.

...Червень, діти в селі на канікулах, і ми з чоловіком щоп’ятниці втікаємо після роботи з душного міста в затишне село. Тато зустрів нас радісно.

– Вечеряйте, лягайте спати, зранку – на косовицю. Я й тобі зготував малу косу, пора вчитися, 14 років як-не-як, – до мого сина.

У суботу ще затемна чоловіки пішли в поле, мама погнала пасти корівку, а я – до кухні. Перед обідом розтрусили тоненько траву, надвечір її обернули.

– Завтра після обіду, поки ви вдома, підемо скидати сіно в копиці. У понеділок обіцяють дощ. А що не чекає, те треба робити й у свято чи в неділю, навіть у Біблії так пише. Пам’ятаєте притчу про загублене ягня? – татові доводи не підлягають сумнівам, тому ми киваємо головами на знак згоди.

Ось і неділя. Зранку тато – до церкви, мама знову з коровою, син із чоловіком на риболовлю, а я – в кухню. Перед обідом усі вдома, поїли й пішли на часинку відпочити. А згодом тато нас тихенько будить – ідемо. Ідемо! З вилами, граблями й острогами. Не знаєте, що це таке? Рогачка з дерева, або три жердини, зв’язані пірамідою, на яку складатимемо сіно. Ось і наша сіножать – широка, довга, яка починається від людських городів і закінчується ген високо, біля пшеничного лану. Беремось до роботи. Спершу сіно складаємо на пласти, тобто маленькі купочки, які згодом носимо до остроги, де чоловіки ладнають копичку. Потім починаємо загрібати залишки. Важка робота, але в гурті залюбки. А ще запах! Неймовірний запах свіжого сіна, в якому, крім трави, віхтики запаморочливого чебрецю, солодкої дикої м’яти, де-не-де дещо нудотних волошок, терпкої польової ромашки, квасної конюшини й гіркої материнки. Коктейль усіх трав аж забиває легені своїми цілющими порошинками. До всього у чистому небі срібні дзвіночки жайворонків, а поряд у гайку хор усіх разом птахів. Сонце добряче припікає, чоловіки оголюються до пояса. Я проходжу повз чоловіка, милуюся його бронзовою спиною, на якій переливаються діамантами крапельки поту. Ніби ненароком цілую його в плече, вдихаю неймовірний аромат розпашілого тіла, аж струм пішов тілом. Вода у пляшках добряче нагрілась, нею чоловіки обливаються, а ми з мамою лиш вмиваємо обличчя й руки.

– Ох, краса! Усі шлаки виходять через шкіру, – тато аж сяє від роботи.

– Внученько, збігай-но додому і принеси свіжої водиці, – до моєї дочки.

Сонечко котиться до обрію, де показалася невеличка хмаринка – таки буде завтра дощ. Хмаринка більшає, заступає собою сонце, яке золотить її краї. Химерні кучері хмари здаються обрисами Едемського саду.

– Яка райська хмара! – мружуся на захід.

– Рай нинька отут, на землі! – мама згрібає сіно у валки, які тато закидає на вершечок копиці.

– Не поспішай додому з усіма, залишися трішки, – чоловік мені загадково моргає.

Надвечір ми закінчуємо роботу, син з обіду відпочиває – пасе корову, доня давно вдома.