Тижні мокви змінилися на сяєво.

Рудий, неприбраний, парує радо лан.

І вражень змінних кольорове маєво

Квіти останні бгає у волан.

Торкнусь рукою, зазирну до ніші,

Послухаю бджолине «дзум-дзум-дзум».

А думка тенькає: «Нехай би вже скоріше…»,

А серце прикро: «Горе в нас і сум».

Вже вийшли зашпори у декого в цім світі,

Обвиклися… Бо це ж не в них біда.

Така краса – й не випада радіти:

Щодень ракети й траурна хода.

Здригнусь… Ні, то горіх стріляє.

Он їх нападало… Стріляють і по нас.

А хтось Великий і Вселенський знає:

Проб’є таки той справедливий час!