ПРОМІНЧИК

– Ні, ні. Що ти собі таке надумав? Мама житиме! Житиме! – злякано промовив чоловік.

До реанімаційної палати їх не впустили. Але Стас мав довгу розмову з лікарем, який сповістив, що в жінки численні забиття, роздроблена щелепа і закрита черепно-мозкова травма. Лікування має бути тривалим і коштовним. Та насамперед потрібно якнайшвидше зробити операцію, а це чималі кошти.

– Щодо коштів можете не хвилюватись. Я заплачу за ці декілька днів, які Ліля провела у вашій лікарні. І за реанімаційний автомобіль, яким маю намір доправити Лілю до обласної лікарні, де її і прооперують. Отож берімось до роботи, не зволікаючи.

Незабаром Стас разом із Мишком своєю машиною мчав до обласної лікарні вслід за реанімаційним авто. Чоловік зателефонував кумові, розповів йому все і попросив його приглянути за його будинком, опікуватись майстернею на час його відсутності. 

Залагодивши справи в лікарні, відвіз Мишка до своєї двоюрідної сестри, яка жила в цьому місті. Пояснив їй ситуацію і попрохав наглядати за Мишком, бо сам мав намір повернутись до лікарні.

– Не хвилюйся, братику. Ми твого хлопчика не скривдимо. Буде моїй Катрусі з ким бавитися. До моря їх повезу, в цирк зводжу. Нехай розважиться трішки. А ти їдь до своєї коханої. Бідолашна молодичка. Нехай Господь їй допоможе швидше одужати! – заспокоїла сестра. Подякувавши їй, Стас помчав до лікарні. 

Операція минула успішно. Ці декілька годин здалися Станіславові вічністю. Він міряв кроками лікарняний коридор і ревно молився, просячи в Господа здоров’я для коханої. Опісля сидів біля її ліжка, тримаючи Лілю за руку, і чекав, допоки та отямиться. Вранці наступного дня Ліля розплющила очі. Обвела затьмареним поглядом палату, потім подивилася на Стаса.

– Лілечко, привіт. Це я, Стас. Упізнала? – прошепотів зраділий чоловік. Хвора поворухнула вустами, намагаючись відповісти.

– Ой, я забув! Тобі не можна розмовляти. Мовчи. Я бачу, що впізнала. Не хвилюйся. З тобою все буде гаразд. Незабаром одужаєш, – мовив, притискаючи бліду і слабку її руку до своїх вуст. Жінка дивилась на чоловіка стривоженим поглядом, у якому були запитання.

– Ти в обласній лікарні. Вчора тебе вдало прооперували. З Мишком усе гаразд. Він тут, у місті. Хлопчиком опікується моя сестра. Разом із її донькою малий купається в морі, відвідує дитячі атракціони. Розважається. Але дуже хвилюється за тебе. Трішки згодом привезу Мишка сюди. Тобі не варто хвилюватися за нього, – промовив, вдивляючись в обличчя хворої. Вона ледь помітно усміхнулась. Сині очі засвітились любов’ю. І Стас не втерпів. Нахилившись, поцілував і ті очі, і бліді пошерхлі вуста.

– Я ледь розум не втратив від хвилювання за тебе. Кохана моя, щастя моє, – шепотів. Ліля дивилася на нього з такою ніжністю, що чоловік ледь стримав сльози від розчулення. Та раптом вираз її обличчя змінився. Став наляканим і занепокоєним.

– Що? Що тебе тривожить?

Хвора знову поворухнула вустами.

– Борис? Його заарештували. На нього чекає суд. Тобі не варто боятись. Я поруч. Ніхто тебе не скривдить. Ніхто і ніколи. Ти мені віриш?

Недужа ледь кивнула головою на знак згоди.

Ліля провела в лікарні майже два місяці. За цей час відбувся суд над Борисом. Його ув’язнили на три роки. Стас та Мишко були в місті. Щодня навідували Лілю, з нетерпінням чекаючи на цілковите її одужання. Врешті той день настав. 

Вони їхали додому. І мовчали. Мишко, сидячи на задньому сидінні, наминав шоколад. Стас та Ліля так і не визначилися з майбутнім. Чоловік не бажав тиснути на молодицю. Не хотів, аби вона погодилася на шлюб із вдячності. Він кохав Лілю й очікував почуттів від неї. Жінка ж дивувалася, чому Стас не починає розмови про шлюб. Чи не передумав? Уреш­ті, чоловік перервав незручне мовчання:

– Лілю, ти пам’ятаєш про мою пропозицію? Вона залишається дійсною. Маєш відповісти до приїзду в село. Щоб я знав, куди вас везти – чи у вашу хату, чи до себе. Якщо відчуваєш до мене лише вдячність, то краще мовчи. Але знай, що я кохаю тебе. І сподіваюся хоч на крихту твоєї любові, – від хвилювання чоловікові тремтіли руки. Він змовк, очікуючи відповіді.

– Дядьку Стасе! – вигукнув Мишко. – Я люблю тебе! Дуже люблю! – І ззаду міцно обійняв чоловіка за шию.

– Агов, шибенику! Я ж за кермом! Я теж люблю тебе! Але відпусти, бо злетимо з дороги! – сміючись, скрикнув Стас.

– Синку, ти геть вибруднив Стаса шоколадом, – теж сміючись, сказала Ліля. – Візь­ми ось та витрись. – Подала хлопчикові вологу серветку. – Стасе, зупинись. Витру шоколад тобі з шиї та підборіддя, – попросила ласкаво.

Чоловік зупинив авто біля дороги. Жінка ніжними рухами почала витирати шоколад, раз у раз з усмішкою поглядаючи йому в очі. Від тих ніжних дотиків Стасові паморочилось у голові. Він завмер, навіть дихати припинив.

– Ой Стасе, Стасе. Дорослий чоловік, а на людях не знаєшся, – між тим спокійно промовляла Ліля. – Звісно, я пристаю на твою пропозицію. Піду за тебе заміж. Але не із вдячності. А тому, що кохаю тебе. Чуєш? Кохаю, – останні слова вона мовила притишено, чуттєво і припала до його вуст поцілунком.

– Ура! Ми виходимо заміж за дядька Стаса! – заволав Мишко, обіймаючи їх обох.

Вони взяли шлюб. І відразу ж Стас офіційно­ всиновив хлопчика.

– То ти відтепер мій справжній татко? Я можу тебе так називати? – схвильовано запитував Мишко.

– Звісно, синку. Можеш. Я буду тобі дуже вдячний за це, – відповідав розчулений Стас.

Давно омріяне щастя, нарешті, оселилось у його великому будинку. Самотня тиша зникла. Тепер тут лунав веселий дитячий голос, щасливий жіночий сміх. І будинок, і обійстя набули іншого вигляду. На підвіконнях великих вікон з’явились квіти. У дворі теж забуяло квітами. У клітці щебетали барвисті папужки. В акваріумі плавали різнокольорові рибки. Іще були черепаха та хом’ячок. Мишко із задоволенням доглядав свій живий куточок, а Ліля вела хатні справи. Вона виявилася напрочуд вправною господинею. А готувала так, що від самих пахощів можна було язика проковтнути! Жінка розквітла, мов троянда. Трішки погладшала. Але це лише додало їй краси. З’явився щасливий блиск у Лілиних очах. А ще – усмішка, яка не зникала з її обличчя. Стас любив у цій жінці все: як ходить, як розмовляє, як подає до столу страви, як спить, як прокидається, як шепоче йому: «Кохаю, кохаю». Був ладен і небо їй прихилити. Щодо Мишка, то Стас вважав його своїм рідним сином. Терпляче допомагав виконувати домашні завдання. Бавився з малим і вчив його працювати з деревом.

– У житті все може знадобитись. Коли я стану зовсім стареньким, ти керуватимеш столярнею, – казав Мишкові, і той слухняно брався до роботи.

Куми, як і всі селяни, позитивно сприйняли одруження Станіслава. Тішилися гарним взаєминам у новій родині, бажали їй щастя. Лише сусідка Ліда гадюкою шипіла, зачувши сміх та щасливі голоси із сусідського двору.

– Іч, привів собі дружиноньку. На дванадцять років молодшу. Звісно, навіщо я йому, майже ровесниця? Молодого тіла забажав! А вона – чи не хвойда? Заради грошей живе зі Стасом. Продалась, мов та повія, – пінилась сусідка, припавши оком до шпаринки в паркані між їхніми дворами.

Загалом Ліда не оминала нагоди образити Лілю. Якось, ідучи до свого будинку, побачила, що Стасова дружина підмітає за воротами.

– Чого пилиш на всю вулицю!? Не бачиш, що люди йдуть!? Усі очі мені запорошила! Господиню із себе вдаєш, а навіть підмести не ладна! – закричала на весь куток. Ліля, не припиняючи замітати, поглянула на Ліду і спокійно відповіла:

– Чом не ладна?! Ще й вас можу навчити. І людей я тут не бачу. Лише вас.

Лідку ніби ґедзь укусив! Що вже кричала, як уже обзивала Лілю! А та ніби й не чула. Замітала собі.

Іншого разу до Лідчиного двору забіг Мишків улюблений котик. І знову сусідка зчинила репет.

– Лілько! Забери свого кота, бо він мені курчат передавить! Ти ж його не годуєш! Сама пику наїла, а кіт від голоду падає! Забери, кажу! – кричала за парканом. Та не вгадала, бо на той час у дворі був Стас. Він підійшов до Лідиних воріт, покликавши, взяв на руки вгодоване кошеня і спокійно мовив:

– Лідо, якщо ще раз зачепиш мою дружину, то матимеш великі неприємності. Я тебе попередив. Тож начувайся.

Відтоді сусідка не присікалась до Лілі, але злість на неї зачаїла. Зрештою, Стас і Ліля мало зважали на крикливу сусідку. В їхній родині було все добре, вони почувалися щасливими. І це найважливіше.

Так минуло два з половиною роки. Якось Ліля сповістила радісну новину – вона вагітна. Стас ледь не задушив дружину в обій­мах.

– Мамо, нехай це буде братик. Я дуже хочу мати братика, – просив Мишко.

– То вже як Господь дасть, – промовила Ліля. – Як на мене, нехай би була дівчинка. Ви з татом – двоє чоловіків у хаті. А я одна. Мені потрібна помічниця.

– Ну то нехай уже буде дівчинка, – погодився хлопчик. Стас і Ліля засміялись. Чоловік зав­жди добре дбав про дружину, а тепер так оберігав Лілю, що не давав і порошинці впасти на неї. За декілька місяців помітив, що дружина поводиться не так, як завжди. Іноді на її обличчі з’являлись вирази давно забутого страху і тривоги. Ліля спала погано, скрикувала, стогнала уві сні. Чоловік не на жарт стурбувався.

– Що з тобою, люба? Ти погано почуваєшся? Це вагітність так впливає на тебе? – запитував у дружини. Ліля заспокоювала його. Та якось щиро розповіла, що її лякає повернення Бориса, термін ув’язнення якого ось-ось мав скінчитися.

– Чому ти вирішила, що він повернеться саме сюди? Та якщо й повернеться, то що з того? Ти – моя законна дружина. Мишко – мій син. У Бориса немає ніякого права на вас. Окрім усього іншого, я ж поруч. Заспокойся. Все є і буде добре, – намагався вгамувати її тривогу Стас.

– Борис захоче помститися, – злякано шепотіла Ліля. Якщо жінка й заспокоювалась, то ненадовго. Її тривожність змусила Стаса більше часу проводити вдома, аби дружина відчувала себе захищеною.

Останнім часом Ліля рідко виходила з обійстя, а якщо й виходила, то лише в супроводі чоловіка. За високим парканом, за міцно замкненими воротами теж не почувалася в безпеці. Заспокоювалась, лише притиснувшись до Стаса. Чоловікове серце стискалось від жалю. Скільки ще потрібно часу, аби колись пережитий страх зник із пам’яті його любої дружини?

Борис повернувся в село пізнього вечора. Ще в потязі доб­ряче хильнув – потрібно ж було відсвяткувати звільнення. Прямував до свого будинку лихий, як дідько. Малював собі план помсти. Ліля думає, що налякала його, засадивши до в’язниці!? Ні! Йому начхати на все! Він спочатку зґвалтує її, а потім виволоче за коси з ліжка і битиме, допоки Лілька не заволає про помилування. А милувати її чи ні, то ще Борис подумає.

Яким же було його здивування, коли побачив на дверях замок. Зламавши його, зайшов до будинку і відразу зрозумів, що тут віддавна ніхто не живе. Де ж Ліля? Куди щезла? Де шукати? Борис люто перекидав меблі, бив посуд і гарчав, мов скажений пес. Нестримно хотілося на комусь зігнати злість, а ще напитись. Хряснувши дверима, вискочив на вулицю. До півночі шастав селом, аби когось зачепити. Але не вдалося. Ніде ні лялечки. Тож повернувся в будинок, упав на поламане ліжко і відразу заснув. Прокинувся пізнього ранку. В голові гуло. В череві гурчало. Потрібно було похмелитись і поїсти. Діставши зі схованки ножа, добряче його нагострив, вклав у кишеню і пішов до крамниці. Крокував вулицею злий і насуплений. Зустрічні селяни з острахом озирались на Бориса. Не вітались із ним. І він не вітався. Був злий на весь світ, а найбільше – на Лільку. У крамниці дізнається, куди вона виїхала. Там завжди збираються ті, хто любить оковиту. А горілка швиденько розв’язує язика. На лихо, дорогою до крамниці зустрів Лідку.

– Борисе, здоров. Уже повернувся? – привітно озвалась до нього.

Здивовано вибалушив на жінку очі. З Борисом ніхто не вітався. Всі проходили повз, наче він порожнє місце. А ця говорить приязно. Така поведінка здалася чоловікові підозрілою, та все ж відповів:

– Привіт, Лідо. Увечері приїхав.

– І що? У порожній хаті заночував? – співчутливо запитала співрозмовниця.

– Де вона? Де Лілька? – з погрозою в голосі витиснув із себе.

– Та недалечко. За мого сусіда вийшла заміж. Дозволила йому й Мишка офіційно всиновити. То тепер, Борисе, не маєш ти ні дружини, ні сина. О, та в тебе у череві гурчить. Зголоднів, бідолашний? Ходімо, я тебе нагодую. І чарчину тобі наллю. То що?

– Гайда, – похмуро промовив Борис.

Ліда розуміла, що чоловік понад усе бажав помститись Лілі. Саме це їй було потрібно. І коли їхали до будинку, і коли вже годувала його та наливала йому в чарку, підігрівала те бажання.

– Ліля повернулась із лікарні відразу до Стаса. Він її лікування оплатив. Ось сам подумай: чому? Не розумієш? То я поясню. Бо, ще живучи з тобою, Лілька путалась із моїм сусідом. Можливо, ще з кимось. Втікала ж ночами від тебе? А хіба тобі відомо, де ночувала? Отож-бо. Ліля хоч і хвойда хвойдою, та не дурна. З усіх своїх коханців вибрала заможного. Нехай на дванадцять років старший, але з грошима. Там про кохання не йдеться. За гроші продалась. Повія! А їй на тебе начхати. Живе, мов сир у маслі. Уже й вагітна. А ти, Борисе, через Лільку три роки відмучився на нарах і залишився ні з чим, – знову і знову шепотіла Ліда йому на вухо. Врешті, у сп’янілій голові Бориса запанувала лише одна думка – вбити!

– Порішу її! – гримнув по столу рукою.

– Не знаю, порішиш чи ні, та провчити мусиш, – підтвердила підла сусідка.

– Ось зараз піду і... – звівся на ноги Борис.

– Сядь! – наказала йому. – То не так просто. Ворота замкнені. Паркан височезний, не перелізеш. Зазвичай о цій порі Стас уже на роботі. Та якщо раптом він удома, то по стіні тебе розмаже. Я зараз піду в розвідку. А ти тут чекай.

Ліда вийшла у двір і звично припала оком до шпарини в паркані. На гойдалці бавився Мишко. Ліля походжала у квітнику. Стаса не було видно. Але ворота в гаражі були відчинені. Лідка добре знала, що, їдучи до майстерні, сусід залишав гараж відчиненим. Замикав його лише на ніч. Отож усе вказувало на те, що Ліля та Мишко самі вдома.

– Немає Стаса. А Ліля у дворі походжає, немов пава. Ходімо, проведу тебе городами, – зловтішно сповістила напоєному люттю та горілкою Борисові.

Цієї ночі Ліля погано спала. Крутилась у ліжку, стогнала. Вранці почувалася пригніченою. На запитання стурбованого чоловіка відповідала, що з нею все гаразд. Стас розумів, що з дружиною щось коїться. Тому довго вагався, їхати до майстерні чи ні. Вже, було, й зібрався, й ворота гаража відчинив навстіж, та останньої миті передумав.

– Залишусь удома. Увесь день проведу з вами, – сповістив дружині.

– Чудово, любий, – усміхнулась Ліля. Удвох помили посуд після сніданку, прибрали в кухні.

– Допоки спека не впала, піду у квітнику наведу лад, – сказала Ліля.

– Люба, не перевтомлюйся, – попросив Стас. – А я тим часом за будинком вигребу. – Тож, узявши граблі, пішов за дім.

Ліля дуже втішалася своїми квітами. З насолодою поралася біля них. Обрізаючи відцвілі пагони троянд та лілей, почувалася краще. Ліля стояла спиною до городу, тож не бачила, як з ножем у руці до неї наближається Борис. Лише відчувши за спиною важкий горілчаний подих, повернулась і застигла від страху.

Її кат, зловтішно посміхаючись, не промовивши і слова, ударив молодицю ножем у груди, потім в округлий живіт і знову в груди. Ліля навіть скрикнути не спромоглася.

– Мам-о-о-о-о! – нажахано закричав Мишко. Той крик почув Стас і притьмом побіг у двір. Краєм ока помітив якусь постать, що бігла з двору на город. Одразу впізнав Бориса. Серце стислось від страху. Та не побіг за Борисом. Першим побачив Мишка. Хлопчик сидів на гойдалці, блідий, мов стіна, із широко розплющеними безтямними очима. Ліля стояла серед квітів, теж бліда, налякана, затискаючи однією рукою страшні рани на грудях, а іншою – на животі. Крізь її пальці цебеніли струмочки крові. 

– Ні-і-і-і-і! – страшно закричав Стас, підбігаючи до Лілі. Він ледь устиг підхопити дружину на руки. Вона поглянула на нього з любов’ю і заплющила очі.

– Ні, ні, ні! Кохана, ні! – повторював Стас із жахом у голосі. Він швидко зняв сорочку. Порвав її, перев’язав дружині рани, намагаючись спинити кровотечу. Потім підхопив Лілю на руки, заніс до авто, відкинувши переднє сидіння, вклав її. Потім заніс занімілого Мишка і примостив на задньому. Діяв швидко, та Стасові здавалось, ніби ледь ворушиться.

– Усе буде добре, любі мої. Усе буде добре! – повторював, мов заклинання, виїжджаючи з двору. 

Затиснувши рота рукою, аби не закричати від жаху, крізь шпаринку в паркані спостерігала за цією трагедією Ліда.

– Що я накоїла?! Дурепа я, дурепа, – шепотіла, втираючи сльози. Та її каяття було запізнілим.

Дванадцять кілометрів до лікарні Стасове авто здолало за декілька хвилин. Та йому здалось, що минуло декілька років.

– Лілечко, розплющ очі, поглянь на мене. Кохана, не залишай мене. Синку, промов хоч слово, – благав своїх найрідніших увесь шлях. Ліля очей не розплющувала. Мишко не озивався.

А потім із закривавленою дружиною на руках мчав лікарняним коридором і волав про допомогу. Назбігалось чимало лікарів, медики забрали Лілю, кудись повезли її на каталці. Стас повернувся до машини, вхопив на руки хлопчика й заніс до лікарні. У чоловіка забрали й Мишка. Було таке відчуття, ніби в нього відібрали життя. Станіслав знесилено притулився спиною до стіни лікарняного коридору. Незмигно дивився на двері операційної, куди забрали Лілю. І знову подумки молив Господа, аби Той не забирав життя його коханої. Та цього разу його молитви були даремними. Ліля померла, а разом із нею і його ненароджена донечка.

– Ні, це неправда! Неправда! Я не хочу! Це я винен! Я не вберіг! Не хочу жити! Не хочу! – кричав Станіслав, почувши жахливу звістку. Його намагалися заспокоїти, та чоловік нікого не чув, нічого не відчував, окрім болю страшної втрати. Він кричав і бився головою об стіну. Допоки Стаса не скрутили і не вкололи йому сильне заспокійливе. Стасове тіло обм’якло, і він поринув у забуття.

Отямившись, побачив біля себе заплакану куму, стривоженого кума і лікаря. Відразу пригадав усі страшні події та застогнав.

– Стасе, дорогесенький, ти як? Що тобі болить? – схилилась над ним кума.

– Душа мені болить. Я обіцяв дружині та синові, що вбережу їх. І не вберіг. Не житиму. Ні, – з болем, з відчаєм у голосі промовив Стас.

– Як то – «не житиму»? А про Мишка ти подумав? Хочеш сиротою сина залишити? Хочеш, щоб зростав у дитячому будинку? Зараз ти йому потрібен, як ніколи. Крім тебе, у Мишка нікого немає, – суворо сказав кум.

– Лікарю, як там мій син? – запитав Стас.

– Уже трішки краще. Реагує. Але від сильного шоку втратив здатність розмовляти. Тимчасово. Хлопчикові потрібне гарне піклування – і він знову щебетатиме соловейком. Отож здоров’я вашого сина залежить лише від вас, – запевнив лікар.

Увесь пережитий жах вилився у Станіслава слізьми. Він плакав по-чоловічому, мовчки, не соромлячись і не втираючи сліз.

– Поплач, голубе, поплач – тобі полегшає, – теж плачучи, промовила кума.

Бориса засудили. І надовго. Під час судового розгляду стало відомо, хто саме допоміг убивці проникнути на обійстя Стаса. Усе село збурилось проти Лідки. Їй нічого не залишалось, як виїхати із села. Що вона і зробила. Стасові було вкрай важко в будинку, де все нагадувало про кохану та її загибель. Але він не показував цього. Заради Михайлика. Станіслав оточив сина турботою, увагою, батьківською любов’ю. Потроху хлопчик відтанув, мов крижинка на сонці, й почав розмовляти. Дитячі вавки гояться швидко, тож за рік Мишко вже був звичайним жвавим хлопчиком. Однак рана на серці Стаса кривавила, як і раніше. Він знав, що помре з тим болем. І з почуттям провини.

Щебетали в клітці барвисті папужки, плавали в акваріумі жваві рибки. На підвіконнях та в садочку квітнули троянди, які посадила Ліля. Але її самої вже не було на цьому світі. І ніколи вже не буде. Зате був Михайлик. Часточка його коханої. Він і ззовні був неймовірно схожий на матір. Синочок став сенсом існування для Станіслава. Промінчиком, який розганяв морок туги і запалював у душі чоловіка вогнище батьківської любові.