ПРОКІП

Прокіп аж сяяв від радощів: його кохана Марія народила третього сина! У заможній селянській родині це неабияке щастя – виростуть батькові помічники. Хоча Галичина перейшла від Австро-Угорщини до складу Польщі й про незалежність годі було думати, селяни не дуже цим переймалися. Аби дужі руки – не пропадуть. Старший, шестирічний Михайлик он пасе сотню гусей, трирічний Петрик глядітиме щойно народженого Степанка, дружина орудуватиме в хаті й на подвір’ї, а Прокіп уже в стайні та на полі.

Жили-працювали до страшного 1939 ро­ку, коли в село заходили совіти, обіцяючи райське життя без вічних гнобителів поляків. Найбідніші селяни бігли з квітами зустрічати «асвабадітєлєй». Прокіп замкнув знадвору хату, ще й кілком підпер і наказав Марії з дітьми й до вікна не підходити. Чоловік ночував у стайні, там годував худобу і сам їв. За три дні вийшов, бо новоспечений голова сільради погрожував підпалити стайню, якщо Прокіп не віддасть до колгоспу коней та реманент. Марія голосила, зрештою, її ніхто не чув, бо плакало все село. Багатші плакали з горя, що забирають до щойно створеного колгоспу поле й худобу, бідні – зі страху, що в них і хату відберуть, коли нема поля. Вперті аж стогнали з розпачу, бо їх уже везуть у сибір. Пережили селяни, хоч і не всі, два роки важкого пекла та репресій.

А 1941-го знову орда суне – німецька. Ображені селяни зустрічали нову владу з квітами. Прокіп примусив Марію з трьома дітьми спуститися в погріб, викопаний у стодолі (зверху була кришка, до якої чоловік приладнав мішок з кукурудзяними качанами, отак опустиш кришку, а мішок і опинитися зверху, ще й качани посиплються, ніби завжди тут були, ніхто й не здогадається, що під ним є вхід). Худоби вже не було, то й пересиділи нишком три дні в пивниці. Вийшли й обімліли: сусіди розповіли, що тих, хто зустрічав совітів з квітами, фашисти або розстріляли, або кудись забрали. Здали свої ж. Страх, відчай, голод і новітня окупація не давали людям отямитися. А ще в лісах від 1943 року червоні партизани, десь неподалік і їхні вороги – армія УПА, фашисти лютують, бо відступають. Дихати страшно, не те що виходити з хати. Три армії воюють між собою до останнього бійця, а найбільше страждають невинні селяни.

До Прокопа прийшли самі, із сільради, німаків нещодавно прогнали, але совєцька армія потребувала воїнів. Якщо до цього часу москва не дозволяла мобілізувати галичан як неблагонадійних, то тепер вирішила вбити двох зайців: кинути гарматне м’ясо саме із західних українців і заодно не дати чоловікам піти в ліс до повстанців з тризубом. Найстаршому Михайлові нещодавно виповнилось двадцять, дитина ще, але вже є наказ брати хлопців навіть від 18 років. Плакали в хаті всі, та вибору не було. У селі розстріляли або вивезли в сибір тих, хто зустрічав із квітами німців. Свої ж здали. Прокіп радів, що завбачливо не ліз ні в яку політику. Але політика залізла до його хати – забрали Михайла. Не минуло й тижня, як уночі до Прокопа прийшли хлопці з лісу. Були небагатослівні: «Твій найстарший син воює на боці совітів проти нас, тоді ми беремо твого середущого». Марія знепритомніла, Прокіп зібрав продукти, одяг, перехрестив сина Петра, який пішов у невідомість. А невдовзі в селі розстріляли родину, батько якої не відпустив сина «до лісу» з повстанцями, ще й пригрозив здати їхніх рідних у НКВС за те, що агітують проти совітів. Село завмерло. Уночі приходили в мазепинках свої ж, рідні, із села, просили їжу й одяг. Вдень до тих хат прилазив п’яний міліціонер з головою сільради й вимагав зізнатися, хто заходив цієї ночі: «Знаю, були в тебе десь близько третьої години ночі. Кажи, хто!». Здавали знову ж таки свої. Голову й п’яного міліціонера випроваджували з літром самогону і куркою чи гускою. Відкупились. Уночі приходили хлопці з лісу: «У вас нині вдень були представники совєцької влади. Що запитували? Ви нас видали?». Люди завмирали зі страху. Зрадник сидів на зрадникові. Але цих бодай можна розпізнати, бо ж місцеві. Знали, як і чим задобрити непроханих нічних і денних гостей. Найгірше стало тоді, коли прибули переодягнені у форму УПА чужинці, вільно ходили вдень і вночі, вбивали, грабували, сіяли страх.

Лиш, навіть перелякані, селяни добре чули в тих «бандерівців» зовсім не свою мову, часто з рускими словами і гидкими їхніми матюками. А ще за звертанням до своїх отим сраним «товаріщ», яке обривали на пів слові. Їх, перебраних червонопогонників, селяни боялись найбільше, бо це були справжні кати, гірші за всі польські й німецькі окупації. У селі такі юди повісили три польські родини, а на ранок зігнали селян і сказали, що «бандіти Бандери убілі нєвінних людєй». Згодом зґвалтували, ще й заразили венеричними хворобами присланих зі сходу України вчительку й лікарку. Одна з дівчат з ганьби повісилася, перед тим розповівши бабі, в якої квартирувала, що то були совєцькі офіцери, а не хлопці з лісу. Баба скаже про це аж перед смертю, бо вже нема чого боятись, коли ти на порозі життя.

Від Михайла іноді приходили трикутники з фронту, від Петра не було жодної звістки. Уже фашистів задушили аж у Берліні, а синів нема. Прокіп зігнувся, посивів, Марія ще більше постаріла, та біда їх не залишила. Приїхав уповноважений з району, на шкіряному ремені – кобура, в руках – папка, кирзові чоботи, не чищені, відколи вони в нього, від самого смердить немитим тілом і тютюном. Зате в погонах із зірочками. Почав з порога:

– Гражданє Марія і Прокопій, ваш син в бандє УПА. Патаму младшєго забіраєм в істрєбкі. Пайдьош, Стьопка, убівать враґов?

Степанові ще нема й вісімнадцяти, дитина, кивнув головою на знак згоди. Марія мало не помирає від думки, чому не заховала свого найменшого. Прокіп лиш дивиться на кобуру й розуміє, що такий «за нєповєновєніє» вб’є відразу.

– Маладєц, Стьопка. А єслі прідьотся прістрєліть своєго брата Пєтьку? Сможеш?

Степан пробілів як стіна. Його голова кивнула на знак згоди. Голова, але не розум. Прокіп забув дихати, здавалось, що схопить пістолет і повбиває тут усіх. Марія зрозуміла намір чоловіка, тому миттю опинилась біля сина – нехай уже вбиває і її з ним. Окупант штовхнув її волохатою, як у звіра, рукою:

 – Гражданка, отставіть! Гордісь сином ілі готовсь в сібірь, коль нє хочеш єво отпустіть.

Пішли. Марія з Прокопом заніміли. Боялись навіть плакати. Щодня в селі облави, гірші за гітлерівські. Тіла закатованих хлопців із лісу, яких ніхто «не впізнає», гниють посеред села, горить сільрада і хата, де збираються ястрєбки (скорочено-спотворено від «істрєбітєльниє батальони», які формували винятково з місцевих, бо ті добре знали кожну хату й стежину в лісі).