ПРОГРАНЕ ПАРІ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

30 червня 22:33

706

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

У минулому я був надзвичайно азартною людиною. В юності не минало й дня, щоб я не побився з кимось об заклад. Зазвичай мені була неважлива причина чергової суперечки. Та навіть сам виграш чи програш значив не надто багато. Основне було відчути той приплив адреналіну, який я відчував від кожного парі, яке укладав. І що складніші були умови суперечки, то більше задоволення й насолоди я отримував.

У цій веремії малозначущих, а часто й відверто безглуздих парі було два такі, які докорінно змінили все моє подальше життя. Уклав я їх іще тоді, коли був студентом і навчався в одному з університетів нашого міста. Тоді мені випала нагода побитися об заклад з однією своєю однокурсницею на ім’я Антоніна. Вже не пригадаю, власне, причини самої суперечки, та за обопільною згодою, якби я його виграв, дівчина зобов’язувалася сходити зі мною на побачення. У разі програшу мені б довелося виконати одне з бажань однокурсниці.

Такі дещо нахабно-нав’язливі умови парі з мого боку були невипадковими. Річ у тім, що Тоня була надзвичайно симпатичною. Струнка, граційна фігурка дівчини в поєднанні з рожевими щічками, малиновими вустами і яскраво-блакитними очима робили її схожою на одну з тих фотомоделей, яких можна знайти на глянцевих сторінках журналів мод. Коли ж одногрупниця одягала коротку спідничку і легеньку футболку чи вишукану сукню й розпускала на плечах своє довге хвилясте волосся, у багатьох із нас перехоплювало подих і починало паморочитися в голові від спокусливих думок.

Але мушу визнати, що тоді для мене зовнішність Антоніни все ж була не на першому місці. Вродливих дівчат у нашому університеті вистачало й без неї. Основна причина, чому я так прагнув сходити на побачення з Антоніною, була… її неприступність. Через це чимало знайомих хлопців позаочі називали дівчину Сніговою королевою. Кількість тих юнаків, які намагалися завоювати прихильність Тоні, годі було злічити. Вона не піддавалася на численні парубоцькі хитрощі, перед якими, здавалось, не змогла би встояти навіть досвідчена, зріла жінка. Тож нічого дивного, що, вірячи у свою перемогу, я прагнув не лише провести вечір із вродивою дівчиною, а й втерти носа всім тим, кому цього так і не вдалося зробити.

Моя бундючна самовпевненість та бажання похизуватися перед друзями і приятелями незабаром розбилися на дрібні друзки. Парі я програв, тож про побачення з дівчиною довелося забути. Антоніна тривалий час не вимагала свого виграшу, і невдовзі спогади про цю суперечку повністю вивітрилися з моєї пам’яті. Тож телефонний дзвінок від однокурсниці, що пролунав одного погожого четвергового вечора, був для мене наче грім серед ясного неба.

– Привіт, Святославе! – почув я в слухавці дзвінкий дівочий голос. – Коли думаєш віддавати борг?

– Який борг? – спантеличено запитав я, все ще не тямлячи, про що йдеться.

– Як «який»? – у голосі Тоні з’явилися нотки здивування. – Ти хіба вже забув про наше парі, яке я виграла? За умовами суперечки, ти обіцяв виконати одне моє бажання.

– Нічого я не забув, – нахабно збрехав я. – Якщо обіцяв, то свого слова неодмінно дотримаю. Сподіваюся, ти не забажаєш чогось такого, що мені не до снаги буде зробити.

– Не переймайся, – заспокоїла мене однокурсниця. – Я людина адекватна і не вимагатиму від тебе чогось нездійсненного чи дурного.

– То чого ти бажаєш? – поцікавився я, трішки напружившись, бо не надто вірив у розсудливість дівчат.

– Я хочу, щоб ти в ці вихідні поїхав разом зі мною в моє село.

– Навіщо? – вирвалося в мене.

– Дорогою все розповім і поясню, – мовила Антоніна, а потім перепитала: – То як, готовий виконати таке бажання?

– Так, – уже вдруге збрехав я, бо насправді бажання дівчини здалося мені доволі чудернацьким, та й на ці вихідні в мене були свої плани. Але відмовлятися не дозволяла мені чоловіча гордість, отож довелось погодитися.

– От і чудово, – радісно зацвірінькала однокурсниця – Чекаю на тебе завтра, о п’ятій ранку, біля головного входу в гуртожиток.

На світанку п’ятниці я трясся в порепаній маршрутці та, раз у раз позіхаючи, в піввуха слухав пояснення Тоні, заради чого вона вирвала мене із солодкого сну й потягнула казна-куди. Виявляється, у дівчини захворів батько, а саме настав час збирати картоплю, і Тоня не вигадала нічого кращого, ніж узяти мене в помічники для цієї справи. Те, що я корінний містянин, який ніколи не цікавився сільським господарством, однокурсницю ніскільки не турбувало. Вона, вочевидь, вирішила, що якщо в мене атлетична статура і м’язи, мов у того Шварценеггера, то на полі з картоплею я вже якось дам собі раду. Відверто кажучи, я тоді теж не надто переймався тими випробуваннями, що чекали на мене в наступні два дні.

У село, яке називалося Дубочки, звідки була родом Антоніна, ми дісталися майже за три години. Вийшовши з маршрутки, я, розминаючи затерплі ноги, поцікавився в дівчини:

– І що я повинен робити, щоб розплатитися з тобою за свій програш?

– Та нічого надто складного, – відповіла Тоня і, лукаво підморгнувши, додала: – Парубок ти дужий, допомагатимеш вантажити і розвантажувати мішки із зібраною картоплею.

– Сподіваюся, що у вас плантації не надто великі і ми впораємося з усім цим до вечора, – легковажно промовив я, на що однокурсниця тільки поблажливо усміхнулася.

Моє перебування в Дубочках розпочалося зі знайомства з родиною Антоніни. Зважаючи на те, що голова сім’ї перебував у лікарні, переді мною постав винятково жіночий колектив: мама Тоні та дві її молодші сестрички. Однокурсниця відрекомендувала мене своїм родичам лише як близького друга, який добровільно зголосився допомогти їм сьогодні на полі, чим спричинила іронічні хмикання в дівчаток. Відверто кажучи, я б і сам такому не дуже йняв віри, якби не знав усіх подробиць нашого злощасного парі. Але роз’яснювати все це було ніколи, адже часу обмаль і сонце невблаганно котилося до полудня.

Коротка перерва на те, щоб випити горнятко міцної кави та підкріпитися кількома канапками із сиром та шинкою. Після такого скромного, але ситного частування Антоніна принесла мені робочий одяг, який, вочевидь, раніше належав її батькові. Штани виявилися закороткими для моїх цибатих ніг і заширокими в поясі, тож, щоб вони не спадали, довелося скористатися звичайною шнурівкою замість паска. Від вицвілої спецівки з написом «Комунальна служба» пахло соляркою та тютюновим димом.

До «картопляних плантацій» ми дісталися на возі, який неквапливо тягнула кобила на кличку Зоряна. Щиро кажучи, це було вперше в моєму житті, коли я користувався таким «екзотичним» видом транспорту. Незважаючи на те, що віз був обладнаний сучасними колесами із пневматичними шинами, трясло нас немилосердно. Дорогою до місця призначення Тоня пояснила, що, власне, картоплю ще зранку виорав тракторцем їхній сусід. Ми ж мали тільки позбирати її в лантухи і привезти зібраний урожай додому.

«Начебто нічого особливо складного і важкого в цьому завданні не було навіть для такого незвиклого до сільського господарства міського жителя, як я», – подумав тоді я. Насправді все виявилося зовсім не таким, як спершу здавалося. Дівчата прудко взялися наповнювати свої відра картоплею, а я пересипав усе зібране в мішки та носив до воза. Вже за дві години я зрозумів, що тренування в спортивному залі та робота на полі мають суттєві відмінності. Якщо в спортзалі можна було похизуватися і повикаблучуватися перед іншими, то на полі на мене ніхто не звертав уваги, а от про перепочинок можна було тільки мріяти.

Осінній день недовгий, і до надвечір’я ми спромоглися обробити лише половину «плантації». Зморений працею, я з останніх сил плентався позаду воза, коли ми поверталися до садиби Антоніни. Вже на подвір’ї, окинувши мене оцінювальним поглядом, дівчина промовила:

– Але ти й замурзався сьогодні, Святославе.

– Не відмовився б зараз поніжитися у ванній або хоча б прийняти душ, – в’їдливо сказав на те однокурсниці.

– Я можу запропонувати тобі щось краще за ванну та душ, – Тоня по-змовницьки підморгнула мені й раптом запропонувала: – Гайда на озеро купатися.

Я ледь не вибухнув від обурення, бо сприйняв слова дівчини як відверту насмішку. Ніякого бажання, а ще більше сили кудись іти в мене не було. Вочевидь, помітивши мій неприглядний стан, Антоніна заспокоїла:

– Ти не хвилюйся, озеро зовсім неподалік, і пішки йти туди нам не доведеться.

– А що, по нас приїде таксі? – не стримався я від сарказму.

– Навіщо нам таксі? Нас туди відвезе Зоряна.

Поки я спантеличено кліпав очима, не в змозі второпати, кепкує з мене однокурсниця чи говорить серйозно, вона швидко випрягла кобилу з воза і спритно заскочила на неї верхи, наче була не звичайною дівчиною, а якоюсь легендарною амазонкою.

– То їдеш зі мною чи так і стоятимеш довбнем? – запитала Тоня, простягаючи мені руку.

Мені було лячно вилазити на цю тварюку, але водночас і соромно визнавати це перед дівчиною. Останнє перемогло, і я, зціпивши зуби, за допомогою однокурсниці невміло забрався на спину кобили. Антоніна хвицнула ногами, Зоряна рушила вперед, і вже за декілька кроків кобили я відчув, як до мого страху додалася ще й нудота. Ну от який ото мудрагель вигадав, що їздити верхи на конях – це дуже круто? Насправді це надзвичайно незручно і навіть трохи небезпечно.

Але вода з озера швидко прогнала мою втому й неабияк збадьорила тіло, а спілкування із симпатичною дівчиною розвіяло похмурі думки та покращило мені настрій. Поверталися ми назад пішки під безхмарним небом, на якому вже засіялися перші зірки. Тоня вела за повід Зоряну, я йшов поруч і відчував дивовижне умиротворення та блаженство в душі. День видався непростим, однак цікавих вражень від нього в мене залишилося багацько.

– Ти завтра коли від’їжджаєш? – раптом почув я запитання однокурсниці.

– А що таке? – не відразу второпав, про що веде мову дівчина.

– Ну, сьогодні ти повністю виконав умови нашого парі, тож можеш бути вільний, – пояснила Антоніна.

– А ти коли збираєшся повертатися до міста?

– У неділю. Мушу ще допомогти позбирати картоплю, що залишилася на полі.

– І як ви впораєтеся з цим самі? – не приховував свого здивування я.

– Та вже якось дамо собі раду.

Я деякий час мовчав, обдумуючи почуте. В тому, що жінки зберуть увесь урожай, у мене сумнівів не було, але скільки це буде коштувати їм сил? Рішення з’явилося несподівано, і, не вагаючись ні секунди, я запропонував:

– Може, все-таки я залишуся ще на один день і допоможу вам?

– А в тебе вистачить для цього сил? – насмішкуватим тоном запитала Антоніна. – Ти за сьогодні так втомився, що ледве ходиш.

Це вже був прямий виклик, який я не міг не прийняти. Тож, зупинившись на пів кроку, рішуче вигукнув:

– Укладімо ще одне парі?

– Яке? – дівчина з цікавістю зиркнула на мене.

– Побиймося об заклад, що в мене вистачить сил пропрацювати весь завтрашній день разом із вами на полі. Якщо я виграю, ти сходиш зі мною на побачення, якщо ні, то бажання буде за тобою.

– От невгамовний, – весело засміялася Тоня, подаючи мені руку на знак згоди.

Це парі я виграв, хоча другий день на «картопляній плантації» виявився, мабуть, у сотню разів важчим і виснажливішим, ніж був перший. Але, незважаючи на те, що м’язи в мене стугоніли від утоми, спину ломило після перенесених мішків із картоплею, а на долонях з’явилися перші мозолі, якась ейфорія і солодке задоволення заполонили мою свідомість. І річ була зовсім не в перемозі, а в чомусь такому незбагненному, чого я не здатен пояснити навіть зараз.

У місто ми поверталися разом – уже не як просто ледь знайомі однокурсники, а як друзі-приятелі. За тиждень Антоніна виконала умови нашої суперечки і сходила зі мною на побачення. Тоді я переконався в тому, що вже і так знав. Тоня ніяка не Снігова королева, вона приязна, товариська і щира дівчина, з якою цікаво спілкуватися і можна весело проводити час…

Відтоді промайнуло майже два десятиріччя. За той час багато чого сталося. Я давно вже закінчив університет, хоча знаним фінансистом, як цього бажали мої батьки, так і не став. Певною мірою в цьому була винувата Антоніна, яка мимоволі докорінно змінила все моє подальше життя. Неважко здогадатися, що наші стосунки тоді не обмежилися одним побаченням. Після перших посиденьок у кав’ярні були ще походи в кінотеатр та на дискотеку, а ще звичайні прогулянки зимовим містом, яке занурилося в новорічно-різдвяну казку. З настанням весни я зрозумів, що закохався в дівчину, про що не забарився їй повідомити. Тоня, не вагаючись, відповіла мені взаємністю, і відтоді ми разом.

Часті поїздки з коханою в її село мали свої несподівані наслідки. Саме там я усвідомив, що бухгалтерія – це не моє. Віддавати весь свій час паперовій роботі, сушити собі мізки над всілякими звітами чи постійно зводити дебет із кредитом було не для мого бурхливого, непосидливого характеру. Моя невгамовна натура прагнула зовсім іншого, чогось такого, де можна було сповна використати весь свій ентузіазм та енергію і, окрім того, отримати моральне задоволення. Своє покликання я знайшов у Дубочках, де захопився фермерством. Тепер у мене є своя «картопляна плантація», на якій мені допомагає моя дружина Тоня і наші діти-студенти.

З роками мені все ж вдалося приборкати свій азартний норов, і тепер я майже ні з ким не б’юся об заклад. Щоправда, кохана дружина все ж якось спокусила мене на одне парі. Згідно з його умовами, я зобов’язувався навчитися їздити верхи на конях. У разі мого виграшу Антоніна обіцяла мені свій пристрасний, палкий поцілунок. Звісно, це парі я виграв, законний поцілунок отримав і тепер із задоволенням, без найменшого остраху катаюся, наче професійний жокей.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.