ПРОГРАНЕ ПАРІ

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

У минулому я був надзвичайно азартною людиною. В юності не минало й дня, щоб я не побився з кимось об заклад. Зазвичай мені була неважлива причина чергової суперечки. Та навіть сам виграш чи програш значив не надто багато. Основне було відчути той приплив адреналіну, який я відчував від кожного парі, яке укладав. І що складніші були умови суперечки, то більше задоволення й насолоди я отримував.

У цій веремії малозначущих, а часто й відверто безглуздих парі було два такі, які докорінно змінили все моє подальше життя. Уклав я їх іще тоді, коли був студентом і навчався в одному з університетів нашого міста. Тоді мені випала нагода побитися об заклад з однією своєю однокурсницею на ім’я Антоніна. Вже не пригадаю, власне, причини самої суперечки, та за обопільною згодою, якби я його виграв, дівчина зобов’язувалася сходити зі мною на побачення. У разі програшу мені б довелося виконати одне з бажань однокурсниці.

Такі дещо нахабно-нав’язливі умови парі з мого боку були невипадковими. Річ у тім, що Тоня була надзвичайно симпатичною. Струнка, граційна фігурка дівчини в поєднанні з рожевими щічками, малиновими вустами і яскраво-блакитними очима робили її схожою на одну з тих фотомоделей, яких можна знайти на глянцевих сторінках журналів мод. Коли ж одногрупниця одягала коротку спідничку і легеньку футболку чи вишукану сукню й розпускала на плечах своє довге хвилясте волосся, у багатьох із нас перехоплювало подих і починало паморочитися в голові від спокусливих думок.  

Але мушу визнати, що тоді для мене зовнішність Антоніни все ж була не на першому місці. Вродливих дівчат у нашому університеті вистачало й без неї. Основна причина, чому я так прагнув сходити на побачення з Антоніною, була… її неприступність. Через це чимало знайомих хлопців позаочі називали дівчину Сніговою королевою. Кількість тих юнаків, які намагалися завоювати прихильність Тоні, годі було злічити. Вона не піддавалася на численні парубоцькі хитрощі, перед якими, здавалось, не змогла би встояти навіть досвідчена, зріла жінка. Тож нічого дивного, що, вірячи у свою перемогу, я прагнув не лише провести вечір із вродивою дівчиною, а й втерти носа всім тим, кому цього так і не вдалося зробити.

Моя бундючна самовпевненість та бажання похизуватися перед друзями і приятелями незабаром розбилися на дрібні друзки. Парі я програв, тож про побачення з дівчиною довелося забути. Антоніна тривалий час не вимагала свого виграшу, і невдовзі спогади про цю суперечку повністю вивітрилися з моєї пам’яті. Тож телефонний дзвінок від однокурсниці, що пролунав одного погожого четвергового вечора, був для мене наче грім серед ясного неба.

– Привіт, Святославе! – почув я в слухавці дзвінкий дівочий голос. – Коли думаєш віддавати борг?

– Який борг? – спантеличено запитав я, все ще не тямлячи, про що йдеться.

– Як «який»? – у голосі Тоні з’явилися нотки здивування. – Ти хіба вже забув про наше парі, яке я виграла? За умовами суперечки, ти обіцяв виконати одне моє бажання.

– Нічого я не забув, – нахабно збрехав я. – Якщо обіцяв, то свого слова неодмінно дотримаю. Сподіваюся, ти не забажаєш чогось такого, що мені не до снаги буде зробити.

– Не переймайся, – заспокоїла мене однокурсниця. – Я людина адекватна і не вимагатиму від тебе чогось нездійсненного чи дурного.

– То чого ти бажаєш? – поцікавився я, трішки напружившись, бо не надто вірив у розсудливість дівчат.

– Я хочу, щоб ти в ці вихідні поїхав разом зі мною в моє село.

– Навіщо? – вирвалося в мене.

– Дорогою все розповім і поясню, – мовила Антоніна, а потім перепитала: – То як, готовий виконати таке бажання?

– Так, – уже вдруге збрехав я, бо насправді бажання дівчини здалося мені доволі чудернацьким, та й на ці вихідні в мене були свої плани. Але відмовлятися не дозволяла мені чоловіча гордість, отож довелось погодитися.

– От і чудово, – радісно зацвірінькала однокурсниця – Чекаю на тебе завтра, о п’ятій ранку, біля головного входу в гуртожиток.

На світанку п’ятниці я трясся в порепаній маршрутці та, раз у раз позіхаючи, в піввуха слухав пояснення Тоні, заради чого вона вирвала мене із солодкого сну й потягнула казна-куди. Виявляється, у дівчини захворів батько, а саме настав час збирати картоплю, і Тоня не вигадала нічого кращого, ніж узяти мене в помічники для цієї справи. Те, що я корінний містянин, який ніколи не цікавився сільським господарством, однокурсницю ніскільки не турбувало. Вона, вочевидь, вирішила, що якщо в мене атлетична статура і м’язи, мов у того Шварценеггера, то на полі з картоплею я вже якось дам собі раду. Відверто кажучи, я тоді теж не надто переймався тими випробуваннями, що чекали на мене в наступні два дні.

У село, яке називалося Дубочки, звідки була родом Антоніна, ми дісталися майже за три години. Вийшовши з маршрутки, я, розминаючи затерплі ноги, поцікавився в дівчини:

– І що я повинен робити, щоб розплатитися з тобою за свій програш?

– Та нічого надто складного, – відповіла Тоня і, лукаво підморгнувши, додала: – Парубок ти дужий, допомагатимеш вантажити і розвантажувати мішки із зібраною картоплею.

– Сподіваюся, що у вас плантації не надто великі і ми впораємося з усім цим до вечора, – легковажно промовив я, на що однокурсниця тільки поблажливо усміхнулася.

Моє перебування в Дубочках розпочалося зі знайомства з родиною Антоніни. Зважаючи на те, що голова сім’ї перебував у лікарні, переді мною постав винятково жіночий колектив: мама Тоні та дві її молодші сестрички. Однокурсниця відрекомендувала мене своїм родичам лише як близького друга, який добровільно зголосився допомогти їм сьогодні на полі, чим спричинила іронічні хмикання в дівчаток. Відверто кажучи, я б і сам такому не дуже йняв віри, якби не знав усіх подробиць нашого злощасного парі. Але роз’яснювати все це було ніколи, адже часу обмаль і сонце невблаганно котилося до полудня.

Коротка перерва на те, щоб випити горнятко міцної кави та підкріпи­тися кількома канапками із сиром та шинкою. Після такого скромного, але ситного частування Антоніна принесла мені робочий одяг, який, вочевидь, раніше належав її батькові. Штани виявилися закороткими для моїх цибатих ніг і заширокими в поясі, тож, щоб вони не спадали, довелося скористатися звичайною шнурівкою замість паска. Від вицвілої спецівки з написом «Комунальна служба» пахло соляркою та тютюновим димом.

До «картопляних плантацій» ми діста­лися на возі, який неквапливо тягнула кобила на кличку Зоряна. Щиро кажучи, це було вперше в моєму житті, коли я користувався таким «екзотичним» видом транспорту. Незважаючи на те, що віз був обладнаний сучасними колесами із пневматичними шинами, трясло нас немилосердно. Дорогою до місця призначення Тоня пояснила, що, власне, картоплю ще зранку виорав тракторцем їхній сусід. Ми ж мали тільки позбирати її в лантухи і привезти зібраний урожай додому.

«Начебто нічого особливо складного і важкого в цьому завданні не було навіть для такого незвиклого до сільського господарства міського жителя, як я», – подумав тоді я. Насправді все виявилося зовсім не таким, як спершу здавалося. Дівчата прудко взялися наповнювати свої відра картоплею, а я пересипав усе зібране в мішки та носив до воза. Вже за дві години я зрозумів, що тренування в спортивному залі та робота на полі мають суттєві відмінності. Якщо в спортзалі можна було похизуватися і повикаблучуватися перед іншими, то на полі на мене ніхто не звертав уваги, а от про перепочинок можна було тільки мріяти.

Осінній день недовгий, і до надвечір’я ми спромоглися обробити лише половину «плантації». Зморений працею, я з останніх сил плентався позаду во...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.