ПРОДАВ ДРУЖКА

Дядько Василь, молодший батьків брат, жив зі своєю сім’єю в сусідньому селі за два кілометри від їхнього. Працював фельдшером у ФАПі. Був дуже тямовитим медиком. Його постійно кликали до когось із хворих. Дядько ніколи нікому не відмовляв, навіть уночі його велосипед був напоготові і він мчав то в один, то в інший кінець села до хворого, а то й у сусіднє. Це після того, як закрили їхню дільничну лікарню. Бувало, вдячні пацієнти тицяли йому до рук гроші, але дядько Василь, завжди привітний і ввічливий, ставав сердитим і суворо відмовлявся. Батько говорив, що він не вміє жити – хтось інший на його місці вже й машиною їздив би, а не… Батько робив паузу, в його очах завжди з’являлася якась дошкульно-в’їдлива посмішка і він зневажливо додавав: «А не оцією самокаткою». Дядько Василь обурювався, казав, що просто виконує свій обов’язок, а лихо може трапитися з кожним.

І батько, й дядько Василь, обоє високі й кремезні, з синім, ніби хто їм щедро плеснув неба в очі, поглядом, були дуже схожими. Петько здивувався, коли випадково почув, як сусідка одного разу сказала бабусі: «Які ж вони в тебе різні, Василино». Чому різні? Такі схожі, а вона каже, що різні. Він тоді не збагнув, про що йдеться. А бабуся нічого не відповіла, тільки зітхнула тихенько.

– Переказуй привіт Катрусі. Як вона там? – поцікавився батько.

– Нормально, дякую. Щоправда, плакала сьогодні… куниця вночі курку загризла.

– Та воно зрозуміло… збиток.

– Не в тім річ. Знаєш, як вона біля них? Вони розумні істоти, хоч і кажуть: «розум, як у курки».

– А… – зневажливо махнув рукою батько, хотів щось додати, та стримався.

– Ну, гаразд, поїхав я, – сказав дядько Василь.

– Собаку треба, щоб полякав. То така капость, я тобі скажу, що вже як внадиться, то всіх курей перебере. Воно ж у найменшу шпаринку пролізе. Он візьми Дружка, нехай побуде в тебе.

– Даси Дружка? – звернувся дядько Василь до Петька.

– Не дам, а продам, – прохопилося раптом у того.

– О! – голосно реготнув батько. – А ти кажеш… Мале, а бач, і те розуміє!

Дядько чомусь враз посмутнів і запитав:

– То скільки ж ти хочеш за Дружка?

Петько не знав. Він навіть не розумів, як воно оте «продам» у нього зірвалося. Немов то не він, а якась стороння сила, від якої залежала його воля, примусила так сказати. Збентеження і якась важка, вкрай нестерпна зніяковілість неприємним холодом розтеклися тілом, а всередині щось ніби тріпнулося й сполохано зойкнуло: «Ой!»

Він же зовсім не думав про гроші! Як же воно так?.. На нього дивилися й чекали. І Петько сказав:

– Тридцять гривень.

Дядько Василь мовчки витягнув гроші з кишені й поклав їх у Петькову долоню. Став на порозі, пильно і, як Петькові здалося, з докором подивився на батька, потім, уже відвернувшись, якось ніби враз збайдужілий до всього, махнув рукою:

– Ну, бувайте, – сказав і вийшов.

***

Батько нечасто хвалив Петька – був до суворості стриманий та неговіркий. Це, бува, коли в нього гарний настрій, він насуне Петькові кашкет на вуха або дасть щигля по носу. От якби він хоч коли-небудь просто, як ото дядько Василь зі своїми хлопцями, поговорив із ним. Він же не малюк там якийсь, що тільки в піску грається чи цукерки смокче.
Байдуже, про що, лише б поговорив чи взяв на риболовлю. А Петько сказав би, що в нього є своє улюб­лене місце, отам біля старого вербового пня, що пахне цвіллю й вогкістю. Батько зацікавився б і попросив йому показати. Петько часто уявляв, як вони йдуть очеретом, відхиляючи високі стеблини, а самі ступають тихенько і тільки очима показують один одному, он, мовляв, чуєш, велика яка схлюпнулась, наловимо стільки, що мати аж здиву­ється. Петько покаже рукою, якої величини буде та рибина, а батько хмикне зневажливо на той прогноз і розведе руки ще ширше, тоді знову Петько. А відтак вони розфантазуються до того, що показуватимуть таку, якої і в ставку ніколи не водилося. А тоді враз чмихнуть обоє й затулять роти руками, щоб не розреготатися вголос та не сполохати рибу.

Потім вони сиділи б поруч і рибалили. Хай би й мовчали, та однаково було б добре. А потім купалися б і плавали наввипередки. Дядько Василь так завжди робить, коли ходить на став зі своїми синами. А тоді Петько взяв би й пірнув і довго не виринав би. А коли випірнув би і побачив батькові перелякані очі, йому відразу стало б зрозуміло, що тому зовсім не байдуже до нього. Проте батько рідко говорив з Петьком, на риболовлю, якщо й ходив, то з друзями, й не хвалив Петька майже ніколи... А мо’, він сам і винен? Може, немає за що його хвалити? Петько завжди, коли батько дивиться на нього, почувається так, ніби в чомусь схибив, щось не так зробив. Він і вчиться не так уже гарно, і здачі не завжди вміє давати в бійці, і… Та хтозна чому. Винен – і все. І раптом Петько все зрозумів! Та він же й сказав оте «продам», щоб хоч якось догодити батькові. Саме так! І зовсім не тому, що йому потрібні були ті гроші. Ні! Просто щоб батько похвалив. І він таки похвалив. Хай не прямо, але ж було зрозуміло, що йому сподобалася Петькова відповідь. Він те бачив. Так-так, бачив! Він же відчув те!

Та тільки хіба йому стало від цього краще?

***

Петькові раптом забагалося піти туди, куди вони часто ходили з Дружком, – на пагорб, що за їхнім городом. Перед цим дав кроликам трави, відігнав качок на став, допоміг мамі розвішати білизну. Намагався бути веселим і безтурботним, бо краєм ока бачив, що мама пильно придивлялася до нього. Проте йому не хоті­лося ні з ким говорити. Та він і не знав, якими словами пояснити отой свій вчинок, що приніс одразу ж стільки прикрощів. І дивно, неясна, пливка гризота була всередині нього, проте в неї вистачило сили зробити весь світ пожухлим. А може, розповісти про все? Адже мама якось сказала Петькові, що дорослі й ті, бува, помиляються. Просто треба визнати свою помилку і, якщо те можливо, негайно її виправити. Вона, звичайно, зрозуміє, що він помилився, він аж ніяк не хотів, щоб таке сталося. Утім, говорити, навіть думати про це було страшенно соромно. І перед мамою, і перед дядьком, і… перед самим собою. Як же тепер?

Петько лежав просто неба й дивився на хмари. Спало на гадку, що все віддав би, щоб повернути той час, коли вони були отут із Дружком. А йому тоді було геть невтямки, що мав би радіти кожній миті, кожній хвилині, кожному дню. Чому це зрозумів тільки тепер? Жив безтурботно й зовсім про таке не думав. Та й як би він думав? Навіть не здогадувався, що так може бути. Щемко пригадалося: тоді теж пахло чебрецем, легенький вітерець завівав гіркуватим полином, барвисто запашним різнотрав’ям. Дружок завзято гасав, досліджуючи щось, тільки йому видиме, в кожній нірці, а Петько, як оце й тепер, лежав горілиць і дивився на небо.

То тільки на перший погляд здається, що там нічого особливого. Ні! Там цілий світ! І він завжди здавався Петькові не лише неймовірно великим, а просто безмежним, навіть не просто безмежним, а ще й напов­неним особливим, незбагненним життям, урочистими й величними таємницями. У височіні дивним чином утворювалися всілякі образи. Ось попливло середньовічне місто, обнесене високим муром. Потім усе те перетворилося на величного факіра в чалмі, а той – у неймовірної краси дівчину. Затим чіткі обриси повільно розпливлися, і, звідки не візьмись, зринуло пухнасте тендітне ягня, від якого через деякий час нічого не лишилося, а перед очима постала якась страшна й потворна химера. Вона пливла й просто на очах танула, а з неї раптом виник суворий і мужній профіль римського воїна зі списом у руці. На хвилинку Петькові стало трішечки легше. Усі ті споглядання подарували відчуття, що Дружок ось тут, поруч. Одразу так закортіло обійняти його, він ніби аж відчув, яка в нього м’яка шерсть, яка приємна на дотик. І раптом знову стало нестерпно гірко. Здалося, небо враз понижчало і в ньому стало тоскно й нудно. Петько перевернувся на живіт і став дивитися на дорогу.

Сіра асфальтівка вилася поміж глинистих боків пагорба. Було видно, як нею снують машини. Ось проїхала вантажівка, яка повезла жовті соснові дошки. А он без поспіху на гору їде віз, повен сіна. Воно злегка похитується всією важкою масою і, здається, ось-ось упаде на землю. Проте ні, не падає. Віз повільно й спокійно рухається далі. Це саме цією дорогою вони ходили в сусіднє село до дядька Василя. Воно он за темно-синьою смугою дерев, що на краєчку пшеничного поля. Там і Дружок. Чи сумує він за Петьком? Та ні, він, напевно, ніколи не пробачить його вчинку. А потім забуде. Зовсім. І правильно зробить. Зради не прощають. Хай навіть і не зумисної, а… І раптом! Шалена й потужна радість хлюпнула Петькові в груди, він просто захлинувся нею, наповнився всеохопним щастям, відчув незбагненну силу. Вона, немов потужний вихор, підкинула його вгору і вмить поставила на ноги. Там, унизу пагорба, він побачив Дружка. Не вірив своїм очам. А Дружок, його вірний, його милий, його найкращий у світі Дружок, нагнувши голову, спокійно й наполегливо і, якось аж занадто вже не по-собачому, діловито біг на гору.

– Дружок! Дружо-о-о-ок! – щосили закричав Петько. Пес на мить зупинився, завмер, відтак шарпнувся, перетворився на стрілу, блискавку, кулю, кинувся вгору, на пагорб, до Петька. А той уже летів назустріч. Тіло не встигало за бажанням, ноги не встигали за тілом. Він мчав униз, то дрібно перебираючи ними, то перечіпаючись і скочуючись живим клубком долу. Не відчував ані болю, коли зачіпався за коріння, що підступно виринало на шляху, ні пилу від зірваної ногами й руками землі та глини. Нічого, крім Дружка, не бачив, не чув і не міг чути, він просто шаленів від радості й щастя. І ось та мить, коли схопив собаку обома руками, хотів притиснути до себе, обійняти, притулитися до нього обличчям, та не міг. Попискуючи і захлинаючись від почуттів, Дружок вивертався з обіймів, підстрибував високо навколо Петька і знову й знову з усієї сили тицявся в нього, намагаючись лизнути в обличчя.

– То ти не сердишся на мене?! Ти не сердишся? Не сердишся? – все запитував і запитував Петько, відхиляючи голову і намагаючись зазирнути Дружкові в очі. А той усе лизькав і лизькав Петька в ніс, у рот, у щоки.

– Якби ти тільки знав… Якби ти тільки знав, як мені… – Петько не договорив.

Щось голосно й зовсім неконтрольовано схлипнуло в горлі. Він, судомно ковтнувши, обірвав себе на пів слові, намагаючись не заплакати. Той схлип миттєво відгукнувся в собачій душі, і Дружок, втиснувши голову Петькові між тілом і рукою, раптом завмер, міцно-міцно притулившись до нього. Так і сиділи, тісно припавши один до одного, – хлопчик і собака, що знову були разом. І було в тому таке неймовірне щастя, така незмірна щирість і безмежна відданість, яких у жодні слова не вмістити, не віднайти для них жодної одиниці виміру й не купити ні за які гроші на світі.

***

Додому майже бігли. Дружок то весело випереджав Петька і, забігаючи наперед, ловив його погляд, то відставав і йшов слідом, майже впритул до ніг. І коли Петько озирався, він підіймав голову і промовисто дивився в очі.

На подвір’ї зустріли батька. Побачивши Петька й Дружка, той гучно вигукнув:

– Отакої! І гроші отримав, і Дружок повернувся. Молодець!

Петько не зрозумів, кого він похвалив. Проте йому дуже захотілося, щоб не його. І то було вперше.

– Я сьогодні ж віднесу гроші дядькові Василю, – го­лосно мовив.

Батько й син зустрілися поглядами. Петько не відчув звичної ніяковості, він не відвів очей. Його погляд набув твердості й спокійної рішучої впевненості. І то теж було вперше.