Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

08 серпня
94

Історія з життя

ПРОБАЧЕННЯ

Ярославе, ти добре подумав? Може, не варто так гарячкувати? Не знаю, що тобі сказати, війна – це не жарти.

Ніхто й не жартує, друже, – чоловік затягся цигаркою. – Це, певне, єдине, що я вмію, крім як зварювати метал.

 

Приятелі засміялися, однак обоє розуміли, що це сміх крізь сльози.

– Дякую тобі за все, Ігорю. Сподіваюся, після мого повернення мені знайдеться робоче місце?

– Які питання, Ярославе? Ти, основне, повертайся і... не соромся, раптом щось потрібно – звертайся: чим зможемо, допоможемо. Ми ж одна команда.

– Дякую, ти й так багато для мене зробив, усе потрібне в мене є на перший час.

– Вибач, що запитую. Але скажи: ти йдеш через Юлю?

– Та ні, друже, вона тут ні до чого. Ти ж знаєш, я давно хотів піти на фронт і вважаю своїм обов’язком боронити кордони рідної країни. Не лукавитиму, якщо скажу, що її вчинок підштовхнув мене до ухвалення остаточного рішення. Я хочу, щоб моя донька жила в незалежній, мирній рідній країні. Будувала тут свою кар’єру, народжувала дітей, а найважливіше, щоб їй не було соромно за татка. Не скажу, що це рішення далося мені легко, розумію, що війна не має помилування ні до кого. Але хто, якщо не ми?

– Я тебе почув. Основне – пам’ятай: ми чекаємо тебе живим і неушкодженим...

Світанок Ярослав зустрів у кухні з чашкою кави. Звук тривоги прорізав сонне місто. Чоловік розумів, що не варто нехтувати сном і варто було подрімати, але той уперто не приходив. Чи боявся Ярослав їхати на війну? І так, і ні водночас. Він уже проходив пек­ло 2014 року на передовій. Вісім місяців протистояння здавалися чоловікові цілою вічністю. Він би неодмінно повернувся на фронт, якби не загримів з пораненням у нирку до госпіталю. Комісували. А потім у Ярослава народилася донька. Почалося інше життя, яке вертілося навколо новонародженої. На тему АТО чоловік не любив говорити: вважав себе зрадником, адже його побратими – там, а він – тут.

Донька була для Ярослава тим оазисом, де він знаходив сили рухатися вперед. Для більшості чоловіків донечка – це як подарунок неба. Ніхто ніколи не любитиме тебе так сильно й щиро, як донька. Для неї ти – всесвіт, герой, супермен, той, хто не боїться нічого. Ярослав мріяв про другу дитину, але дружина Юля всіляко натякала, що це не на часі, вона щойно почала будувати кар’єру і дуже сердилася на Ярослава, який не прагнув просуватися службовою драбиною. Чоловік любив свою роботу, його цінували як фахівця. Юля часто соромилася того, що Ярослав – простий робітник, зварювальник, а не якийсь інженер чи хоча б виконроб. Через ці розбіжності між ними часто виникали суперечки. І хоча Ярослав заробляв доволі непогано, жінка дедалі частіше була невдоволена. То одягнений він немодно, то зачіска занадто проста. До того ж набридло Юлі жити далеко від столиці. Ярослав же не розумів, навіщо платити за оренду квартири в Києві шалені кошти, якщо можна орендувати житло в передмісті значно дешевше. Після одруження Яро­слав планував придбати ділянку і почати зводити власний будинок неподалік від Києва. Та Юлія чітко дала зрозуміти, що не має наміру мешкати в приватному секторі й гнути горба навколо дому. Вона неодноразово наголошувала, що не для того виїхала із села, щоб знову туди повернутися. Юлі хотілося мати квартиру у столиці. Висотки в мегаполісі гнітили Ярослава, хоча він завжди жив у місті, але в приватному секторі. Донецьк був рідним його містом. Тому одразу після оголошення антитерористичної операції
2014 року, не роздумуючи, кинувся рятувати рідні місця.

Марійка безмежно любила тата, а він обожнював її. Це була така незрима, невидима, інтуїтивна єдність, завдяки якій вони розуміли одне одного навіть без слів...

Коли Ярослав згадав про доньку, на очах у нього виступили сльози. Той день, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, чоловік пам’ятає до дрібниць, до найменших дрібниць, хоча хотів би забути. Якось занадто швидко, за декілька годин, їхній населений пункт опинився в окупації. І Ярослав, який пройшов пекло війни, злякався. Не за себе, звісно, за доньку і дружину. Обстріли не припинялися ні вдень, ні вночі. У будинку, в якому вони орендували квартиру, не було ні газу, ні світла, ні води. Щоб бодай на чомусь зварити їсти, чоловік ламав власні меблі, розпалював багаття біля під’їзду та готував на ньому просту їжу. З водою було ще гірше: по неї доводилося ходити за декілька сотень метрів, щоб набрати із цистерн, якими привозили питну воду. Нерідко дорогою Ярослав бачив розстріляних людей. Юлі, звісно, не розповідав про побачене, всіляко намагався заспокоїти її, переконуючи, що ще трішки, зовсім трішки і все неодмінно владнається – їх звільнять. Та час збігав, результату не було, евакуацію також не дозволяли. Вони спали на холодній підлозі, в коридорі, Марійка весь час кашляла і температурила. Яро­слав від безвиході втрачав глузд. Невідомо, скільки могло тривати це божевілля, якби чоловік не наважився на відчайдушний крок – самостійно евакуюватися. Мабуть, вищі сили стояли на захисті їхньої родини, адже за два дні вони змогли пройти від свого населеного пункту до іншого, ночували в спортзалі місцевої школи, серед сотень інших людей, а вже потім звідти зеленим коридором їх доправили до столиці. Марійку скерували в стаціонар на лікування, адже в дитини діагностували пневмонію. Юлія залишилася з донькою. Ярослав, уже не роздумуючи, пішов до лав тероборони...

А потім дружина повідомила, що має намір залишити країну. Чоловік не відмовляв її, адже переніс страхіття окупації, якого йому вистачить на довгі роки. Це їм удалося врятуватися. Ярослав знав декілька родин з їхнього будинку, яких або розстріляли, або які під час спроби евакуюватися зникли безвісти. Чоловік намагався не думати про подальшу долю сусідів. Під загрозою був кожен українець.

Ярослав не міг дивитися на засмучену доньку, хотів запам’ятати її щасливою, усміхненою дитиною, як до початку повномасштабної війни. Зараз його маленька дівчинка була як зранене щенятко, тремтіла від кожного вибуху, постійно плакала і просила татка зупинити це жахіття. А Ярослав відчував себе нікчемою. Який же він супергерой для доньки, коли його дитина живе посеред пекла війни?

Дружина з донькою поїхали до Чехії. Ярославові ніби вийняли серце. Він розумів, що безпека його рідних пріоритетні. Ярославові буде значно легше, якщо він знатиме, що вони подалі від цієї лавини, яка будь-якої миті може накрити їх.

З територіальної оборони Ярослав доволі швидко попросився на фронт. Та з першої спроби не вдалося туди потрапити. Він став у пригоді на місці. Під час чергового прориву окупантів потрапив під артобстріл. Отя­мився вже у військовому госпіталі. Якщо міряти мірилом війни, відбувся доволі легко – контузія та перелом тазостегнового суглоба.

Те, що віддалилися з дружиною одне від одного, Ярослав зрозумів не одразу. Спершу дзвінки ставали рідшими, розмови коротшими, Юля майже ніколи нічого не запитувала, сама відповідала коротко. Згодом чоловік почав помічати, що вона постійно кудись поспішає: зустріч з якоюсь подругою, мовні курси. Уже й Київську область звільнили від окупації, Ярослав просив дружину приїхати з донькою бодай на кордон. Він би зміг під’їхати до них, адже дуже засумував за ними. Юля відмовлялася, постійно знаходила собі якісь безглузді виправдання.

Коли чоловіка виписали з госпіталю, повертатися йому не було куди: їхній будинок з усіма речами згорів під час окупації. Один шлях для Ярослава – на фронт. Колега запропонував йому пожити у столичній квартирі його батьків, доки той більш-менш стане на ноги. Нога турбувала Ярослава, перелом, звісно, зрісся, але кінцівка дуже боліла. Так чоловік оселився в однокімнатній квартирі Ігоря, на Оболоні. Щодня йому снилася блакитноока донечка. У сні Яро­слав постійно обіймав її і навіть відчував запах своєї дитини.

Уже за декілька тижнів дружина повідомила Ярославові, що має намір із ним розлучитися, бо зустріла людину, яку справді покохала. Для чоловіка це був момент, коли йому вибили землю з-під ніг. Єдине запитання, яке він поставив Юлі: «Коли я зможу побачити свою Марійку?».

На роботі, де працював до війни, Ярослав мав бронь, адже працював у сфері критичної інфраструктури. Та використовувати її не мав наміру. Єдине, що зупиняло Ярослава одразу їхати на нульовку, – не зовсім здорова нога. Він вирішив місяць чи два попрацювати, відновити нормальну рухливість ноги й опісля вирушити на фронт.

***

Ярослав знав, що незабаром його частина вирушає в одну з найгарячіших точок. Отож розумів, що мав лише дві доби, щоб побачити свою найдорожчу Марійку. Як не дивно, Юля погодилася приїхати в Україну, не просто на кордон, а в сам Київ. Ярослав не шукав логічного пояснення її діям, йому було це нецікаво.

Кінець вересня виявився доволі теплим. Ярослав із величезним букетом троянд та чималою подарунковою коробкою стояв на залізничному вокзалі. П’ять місяців чоловік не бачив свою донечку, а йому здавалося, що цілу вічність. Коли його красунечка бігла йому назустріч поміж людей, обличчям Ярослава стікали сльози. Саме заради неї, заради її спокою він іще раз візьме зброю до рук і гнатиме нечисть з української землі.

Не міг чоловік намилуватися своєю донькою, не випускав її з обіймів, так, ніби хотів натіши­тися нею перед довгими місяцями розлуки.

– Таточку, я так за тобою сумувала! Ти мені снився мало не щоночі! – щебетала Марійка.

– Ти мені теж, моя рідненька, снилася. Це таке щастя – знову обійняти тебе!

– Татку, а якщо я тебе попрошу не їхати на війну, ти ж мені не відмовиш? Мені бабуся телефонувала і говорила, що за станом здоров’я ти комісований. Чи як це правильно називається? – дів­чинка зазирала в Ярославові очі.

– Серце моє, втіхо моя, радосте моя! Усе, що я роблю і робитиму, задля тебе і твого майбутнього, а ще задля майбутнього мільйонів дітей, які мають право жити у вільній, мирній країні! Колись ти розповідатимеш своїм дітям, який у них був чудовий дідусь. А можливо, і я додам декілька цікавих, смішних фронтових історій! – чоловік намагався пояснити доньці, що його вибір очевидний.

– Тату, скажи мені правду: ти ж ідеш на війну не через маму?

– Ні, Марійко, що ти?! Мама тут зовсім ні до чого. Це мій обов’язок, як і кожного свідомого українця.

Два дні минули напрочуд швидко. Марійка жила з Ярославом на Оболоні. Юлія відмовилася жити разом, пояснивши це недоцільністю таких дій.

Чоловік прокидався вдосвіта і довго дивився на доньку, яка спала. Від майбутньої розлуки в нього пекло у грудях. Ярослав розумів, що, хоч він і має неабиякі бойові навички та вміння, війна – це не жарти, тому миті, проведені з донькою, просто безцінні.

Ярослав з Юлею зустрілися посеред міста. Він мав повертатися в частину, дружина з донькою – до Чехії. Віднині один світ родини став двома окремими. Чоловік не гнівався на Юлію, ні, навіть шукав їй виправдання. Не знаходив, але намагався. Спробував оцінити ситуацію через призму війни. Але ж
ні, розумів, що проб­леми в їхніх стосунках з’явилися задовго до війни. Часто ставив собі одне запитання: «Чи зміг би пробачити дружині?». І розумів, що так. Сам собі був огидний від думки, що він, виявляється, такий слабак. Однак заради доньки Ярослав готовий був пробачити зраду.

– Я... відкликала заяву про розірвання шлюбу... – мовила замість привітатися Юля.

– Навіщо? – здивувався чоловік.

– Ярославе, пробач мені, якщо зможеш. Я оступилася і накоїла дурниць. Не знаю, чим я думала... Але я дуже помилилася. Знаю, що не заслуговую на твоє прощення. Повертаючись в Україну, я була впевнена, що хочу розлучення. Мабуть, сама себе обманювала. Я просто хотіла спокою, щоб не було повторення окупації, вибухів, смертей... Так, я хотіла завжди кращого життя, мені соромно це визнати. Я не цінувала того, що мала. того, що мала. Ти, певно, думаєш, що я хтива і меркантильна жінка. У цьому є велика частка правди. Але ти не заслуговуєш на таке ставлення. Прошу тебе, благаю, спробуймо почати все знову, – Юлія взяла холодну долоню чоловіка у свою руку. – Мабуть, нам потрібен був цей період у житті, і ця війна, і ця розлука, і навіть моя зрада, щоб зрозуміти, наскільки ми потрібні одне одному, щоб переоцінити своє життя...

– Ти переоцінила своє життя за дві доби? – запитав скептично Ярослав.

– Можеш мені не вірити, але це правда! І якщо ти даси нашим стосункам іще один шанс, у нас неодмінно все буде добре.

– Юлю, ти не давала мені цього шансу навіть у мирний час. Шукала чогось, увесь час була всім невдоволена, відкладала народження другої дитини, мабуть, уже тоді знала, що за першої нагоди залишиш мене. А тут раптом просвітлення за сорок вісім годин. Дивно все це.

Жінка не мала що відповісти.

– Я згоден дати нашим стосункам іще один шанс за однієї умови. Доки я живий, доки ти не впевнишся в моїй загибелі, ти ні за яких обставин не заведеш стосунки на очах у дитини. Я не хочу, щоб наша донька, ставши дорослою, йшла твоїм шляхом. Пам’ятай, хоч діти нас не слухають, але вони дивляться на нас. Якщо ти справді хочеш почати все з чистого аркуша, зроби так, щоб тобі не було соромно перед власною дитиною.

Дружина і донька поїхали. У Ярослава ніби вийняли серце. Прощатися було надзвичайно важко. Плакали всі троє. Марійка неймовірно тішилася з новини, що тато з мамою знову разом. І навіть той факт, що батько йде на вій­ну, вже не так хвилював дитину.

– Бережи себе! – промовила Юля.

– І ви себе бережіть! – сказав Ярослав, незважаючи на нестерпний клубок у горлі.

– Марійко, чуєш, донечко, не плач, я обов’язково повернусь! Мені б тільки знати, що в тебе все добре! Я виберусь за будь-яких умов, тому, що на мене чекаєш ти – мій янгол! Я люблю тебе найбільше за все у світі! Але й Україну люблю! Вона в нас одна. Тому не можна бути байдужим до її долі й залишатися осторонь…

***

Ярослав допалив цигарку, вдихнув на повні груди повітря:

– Вирушаймо, хлопці! Їдьмо! Усі владнали свої справи?

Військові посунули до автобуса. Чергова зупинка з кавою та цигаркою. Ще трішки – і лінія фронту. Хлопці намагалися жартувати, розповідали один одному анекдоти. Та кожен із них за сміхом приховував і страх, і біль...

– Нічого, хлопці! Покажемо цій наволочі, хто такі українці. А ви не бійтеся! Нічого не бійтеся! Пам’ятайте, що за кожним із вас стежать очі ваших янголів.

– Товаришу сержанте, дозвольте запитати? – почув із глибини автобуса.

– Дозволяю!

– А ви молитися вмієте?

Запанувала тиша, навіть водій сторожко поглядав у дзеркало заднього виду на реакцію командира.

Ярослав на мить задумався:

– Вмію... Мене донька навчила.

Чоловік поглянув на сорок пар очей, звернених на нього. Кожен із побратимів на щось сподівався і чогось чекав.

– Хто живе під охороною Всевишнього, той під покровом Отця Небесного оселиться. Каже він до Господа: «Ти пристановище і захист мій, Боже, і я уповаю на Тебе». Він урятує тебе від тенет ловця і від пошесті згубної… – Ярослав на мить затнувся, а якщо не зрозуміють, то був сарказм.

Та хлопці почали підводитися зі своїх місць. Хто знав псалом, почав читати його разом із сержантом, той, хто не знав, клав руку на серце, тим самим долучаючись до спільної молитви.

– Плечима Своїми Він захистить тебе, і під тінню крил Його ти надійно спочиватимеш. Обороною тобі буде правда Його. Не побоїшся страху вночі, ані стріл, що летять удень, – дедалі голосніше молився Ярослав. – Ані пошесті, що ходить у темряві, ані напасті духа зла опівдні. Впаде біля тебе тисяча, а ще десять тисяч праворуч тебе, але до тебе не наблизиться. Тільки очима твоїми дивитимешся і помсту над беззаконними бачитимеш. Бо ти сказав: «Господь – надія моя». І Всевишнього ти обрав за оборонця собі. Отже, не прийде до тебе лихо і пошесть не наблизиться до оселі твоєї. Бо Він ангелам Своїм звелить, щоб охороняли тебе на всіх шляхах твоїх. На руках вони понесуть тебе, щоб нога твоя не спіткнулася об камінь. На гаспида й василиска ти наступатимеш і потопчеш лева та змія. Бо каже Господь: «За те, що він поклав надію на Мене, Я визволю його і захищу його, бо він знає ім’я Моє. Кликатиме Мене, Я почую його. Буду з ним у скорботі, визволю і прославлю його. Довгим життям обдарую його і дам йому порятунок Свій».

Бережи, Боже, наших захисників!

Автор: Тетяна КОМАР

Газета «ЖИТТЯ»

Прочитайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

ЧИТАЙТЕ

КРИШТАЛЕВА ВАЗА
ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
КРИШТАЛЕВА ВАЗА
16 лютого 9
«Я ПРОСИЛА ЙОГО: НЕ ЇДЬ!»
ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
«Я ПРОСИЛА ЙОГО: НЕ ЇДЬ!»
03 січня 44
МАРФИНА ОЛЬКА
ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
МАРФИНА ОЛЬКА
02 січня 48