ПРО ЩО МОВЧАТЬ АБРИКОСИ...

У кожній сім’ї є свої негаразди й недоліки, і їхня не виняток. Ілько повільніший, ніж вона, але ж він її шлюбний чоловік, і коней на переправі не міняють. Хай там кажуть, що то вона загнана кобила, а їй так добре. От хіба хтось знає, чи їй добре?

Втім, якось не втрималася і таки випалила Ількові, що від матері чула. Чоловік виправив ситуацію, як умів: візити Діни до батьків стали такими рідкісними, ніби, щоб їх відвідати, потрібно було відкривати візу. Та й у свій дім, натякнув одразу, ніхто особливо гостей не чекає. Тож бабуся з дідусем радше тішилися внуками по дорозі із садочка, бо до себе брати було зась. Ну, може, так, своя сім’я є своя сім’я.

– Діно, ти ж була така худесенька! – скрушно відмітила сестра. – Я ніяк не можу набрати ваги, а ти, певно, скинути.

– Та що ти, мені так добре, – відмахнулася жінка. – Мене Ілько такою любить.

– Ну, звісно, інакше б ти не народила шістьох дітей від нього, – випалила сестра, не втримавши того, що хотіла сказати насправді.

Після Остапа лелеки принесли їм іще Матвія та Інну. В оселі стало тісніше, обов’язків побільшало.

– Нам би дім більший, – якось натякнула чоловікові.

– Ага, – якось без зацікавлення буркнув.

Але Діна молилася: нехай бурчить, аби згодився. Бо гроші, які отримували на дітей, і ті, що могли вторгувати від продажу городини, завжди зберігав Ілько. Логічно якось, він же чоловік. І коли того злощасного лютневого ранку, коли куми з Польщі стривожено кричали в камеру телефона: «Війна, Діно, рятуй дітей!» і діти перелякано пакували речі, Діна зовсім забула про кошти. При собі мала те, що ще не встигла віддати, то з тим батько й відвіз їх до кордону. А Ілько залишився: господарство саме себе не обслужить.

Спершу був шок від усього того, що відбувалося в рідній країні, а потім приходило розуміння, що щось таки треба робити, бо відвічно сидіти на допомозі небайдужих людей якось не те. І Діна згадала, що давно, до своєї затягненої декретної відпустки, була медсестрою. А тут, живучи у виділеній кімнаті притулку для самотніх літніх, могла пригадати все вивчене. До того ж за це поляки готові були платити, бо рук не вистачало. Діна вперше почала заробляти сама.

Діти захотіли назад додому. Нічого їм не подобалося: ні величезні гіпермаркети, ні навчальні заклади. Просто щовечора не вгавали: «Додому». І хоча Діна була безмежно задоволена і роботою, і перебуванням, вибору вона не мала. Зібрались і поїхали. Щоправда, Діна твердо вирішила: тільки додому в новий дім.

Взялася шукати. Ілько ліниво спостерігав, наче й не сподівався, що з того щось вийде. Матиме настрій – сам щось підшукає. Однаково його слово – останнє.

Але Діна таки не відступила.

– Ти стала іншою, – зауважив чоловік.

Діна нічого не відповіла. По-перше, йому ж видніше, а по-друге, сама розуміла, що назад дороги немає...

Блузка та штани від костюма перетворили Діну на святково-ділову леді. Вона мала неперевершений вигляд чи то від того, що її незвично було сприймати саме такою, чи справді, щось у ній змінилося. Там, у Польщі, вона навчилася масажу, та що там навчилася. Вчилася постійно! Курси, вебінари, майстерки... Якимсь дивним способом усе поєднувала і встигала. І таки виривалася в орендований кабінетик на власноруч розрекламовані послуги. Клієнт за клієнтом, і Діна стала популярним масажистом, який знав ціну своїм послугам. І собі.

– Діно, як справи? – почула в телефоні й утратила дар мовлення.

Матвій був із тих українців, які народилися вже в Польщі, та все життя чулися поляками. Для нього українці були іноземцями, бо мама взагалі не контактувала зі своїми родичами, а може, й уже не мала живих батьків. Принайм­ні вона ніколи не говорила про них. А татові батьки були від голови до п’ят поляками й завжди славили свою батьківщину та свій народ. Тому, коли з початком пов­номасштабного вторгнення до Польщі почали прибувати українці, Матвій реагував на це не­однозначно. З одного боку, йому здавалося, що це українці, сякі-такі, не вміють жити із сусідами, та ще й їх втягнуть у війну, а з іншого, якось хотілося пізнати хоч далеких, але своїх земляків. І родина Діни стала для цього настільною книгою. Він спостерігав, працюючи у притулку, як жінка доглядала за дітьми і поєднувала це з роботою масажистки, заради добробуту своєї сім’ї. Ні, він не шкодував її, а навпаки, захоплювався. Знайомі полячки не чіпляли на себе стільки рутинних обов’язків. Він казав їй про це, на що Діна усміхалася, мовляв, їхні пані не мають стільки потреб. І оці її усмішки проникали йому до глибини душі. Тільки ж він відчував, що за цими усмішками щось насправді ховається. От тільки що, та й чи варто загадувати про це, коли все це стосується багатодітної матері-переселенки, заміжньої, до речі...

– Матвію, ти? – несміливо і боязко перепитала, стиснувши в руках стиглий абрикос.

– Я. Стежу за твоїми історіями в соцмережах і от хотів привітати тебе з випускним доньки.

– Дякую, а ти? – запитала, бо­ячись продовження розмови.

– Маю кілька днів відпочинку. Хотів просто побалакати. Коли зможеш, увечері?

Діна задоволено зняла туфлі і стала на прохолодну траву. Ніде не почуваєшся так добре, як на власному подвір’ї. А ще, коли це тільки твій простір, захищений від сусідів кам’яним муром і розлогими деревами. Тоді ніхто не знає, що там відбувається, і доводиться зацікавленим домислювати, чого ж так тихо або, навпаки, гучно, так довго не вмикають електрики або, навпаки, не економлять. Люди насправді нічого про тебе не знають. Хіба що ці абрикоси, яким ти виливала душу, коли була несила мовчати.

Хіба Діна не знала, що не все можна терпіти? Знала, принайм­ні зараз стільки про це пишуть і розповідають. Але ж спершу здавалося, це не її ситуація. Не так зрозуміла, зірвався, не стри­мався. Кожна сім’я має свої скелети в шафі.

У Матвія не було сім’ї. Одружився пізно, коли вже встиг побувати у складі різних миротворчих загонів на різних континентах. Він хотів спокою і затишку, вона... Він так і не зрозумів, що вона шукала, одначе його шлюб із красунею (як сам вважав) не протримався довго, попри різні спроби примирення. І Матвій втратив інтерес до усього, крім алкоголю. Щовечора діставав пляшку якоїсь елітки й терпляче її прикінчував. Зранку якось відробляв у притулку, благо, що старечі болячки тривалий час залишалися стабільними й особливих зусиль це не потребувало, а ввечері зачинявся вдома і не думав ні про що.

А потім, якогось ранку, помітив Діну. Ну, а як не помітити на років 30 молодшу за своїх пацієнтів особу? Вона йому здалася конем-утікачем. І щось було в тому правдивого. Якщо спершу Діна видавалася йому кумедною, то згодом стало цікаво познайомитися ближче. Просто він уявлення не мав, як це – жити в багатодітній сім’ї. А ще більше – виживати. Він єдиний розгадав її таємницю. Без жодної психологічної освіти. І йому першому, не рідним, не батькам, ба, навіть не дітям, вдалося її переконати: так не можна. Ніхто не має права піднімати на тебе руку, із жодної причини. Бо вона – цінна. Людина. Жінка. Вони навіть заклалися, що Діна таки розірве коло домашньої тиранії, самореалізується, а Матвій покине пити. Коли вона поверталася додому, він навіть пообіцяв їй, що поїде в Україну лікувати наших воїнів, щоб мати нагоду навідувати їх у відпустці. Він просто хотів мати родину. Нехай і відразу таку ве­лику...

Діна не перетелефонувала. Не змогла. Тільки абрикоси знали, що вона була за крок до розлучення. І діти схвально зітхали, відчуваючи, що в оселі стане легше та вільніше дихати. І вона кожною клітинкою раділа передчуттю нового. Й не змогла. Ілько флегматично подивився на її запал, наче випробовуючи, лише додав: «Я нікуди не піду». А вона не дотиснула крапку. Хіба, може, колись, згодом...