ПРО ПИРОГИ ТА НАРЕЧЕНИХ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Мені дев’ять років. Напередодні Різдва примуд­рилася потрапити в ліжко з ангіною. Бабуся приносить теплий курячий бульйон. Навіть його ковтаю насилу, бо треба ж хоч чимось харчуватися хворій людині.

Декілька днів трималася височезна температура, набатом гуділа голова, час тягнувся у напівсні, напівнепритомності, а сьогодні я можу мислити, тобто відносно непогано почуваюся. Під подушкою грубий зошит, куди від нудьги та неробства я записую свої роздуми й спостереження. Іноді виходять смішні віршики, на кшталт «Історії про нещасну пташку», яка стрибала та співала, доки не захворіла. «Не вийде пострибати, не вийде поспівати, лише під теплим коциком сопіти, пітніти і спати». Цей твір вочевидь навіяно дихальними процедурами над вареною «у мундирах» картоплею. Бабуся приносить загорнутий в рушник баняк, пхає його до мене під ковдру. Поринувши в надра ліжка, я обіймаю рятівну ємність і по сантиметру відсовую кришку. Пара обліплює обличчя, воно стає мокрим, але я чемно дихаю, намагаючись не обпалити, а зігріти своє бідолашне горло. Нию, шкодуючи себе, уявляючи цією пташкою, бажаю припинити екзекуцію якнайшвидше. Увечері після роботи обіцяла забігти Ліза. Вона моя подруга та сусідка. Точніше, донька давньої бабусиної приятельки. Але мені хочеться, щоб Лізі зі мною не було нудно, і мені здається, що так і є, інакше, я б їй у колежанки не нав’язувалась. Ми сміємось і балакаємо про все. Бабуся частує Лізу пирогами.

– Як у дитинстві! – каже Ліза. Я, звісно, не можу пам’ятати, як там було в Лізиному дитинстві, я тоді ще не народилася. Їй двадцять сім. З позиції моїх дев’яти це ду-у-у-у-уже багато. Лізина мама давно пішла у засвіти. Тому Ліза пригортається до нашого дому, як пташеня, що випало, до рідного гнізда, а бабуся, яка знала Лізу змалку, зігріває під своїм крилом ще одну дитину. Моя бабуся вважає, що в хаті завжди повинен витати аромат свіжої випічки, тому часто пече пироги. Солодкі пиріжки з яблуками та всілякими начинками, і крутелики, і просто булочки. Скільки пам’ятаю себе, бабуся або на кухні, щось готує або читає. Частіше, звісно, перед моїми очима видна кулінарна частина бабусиного життя, тому що читає вона, коли я вже сплю. Складні випробування пережила родина, на рівні генетичної пам’яті засіло, що гостя потрібно нагодувати від щирого серця, лише потім розмовами частувати. Гість має бути ситий. Це родинна аксіома. Ліза гість вдячний, куштує все із задоволенням. Для господині це важливо і приємно.

Ліза працює фотографом, тому вона фотографує все поспіль. Бабусю у фартуху біля плити, пироги, мене, яка читає, пише, ховаючись під ковдрою. Щасливі звичайні миті життя. Вона бачить світ крізь об’єктив свого фотоапарата, тому називає картинки кадрами, у яких має бути композиція і динаміка. Буває, що Ліза забігає до нас прямо з роботи – зі зйомки, як вона каже. Тоді в коридорі чекають на неї важкий триногий штатив і гарний фотоапарат з дов­гим об’єктивом.

– Камера – моя годувальниця! – Ліза усміхається, але очі в неї чомусь завжди сумні. Іноді вона показує мені фотографії виступів смішних дітлахів у дитячих садочках чи весільні серії. Весілля мені більше подобаються. В них мене страшенно цікавить один предмет, що пробуджує заздрість усіх дівчат на світі – фата нареченої. Бачу, що й Ліза небайдужа до мереживних мрій. Ми уявляємо, кому б більше пасувало, і знов регочемо.

Потім згадуємо, що Різдво на носі, і вирішуємо прикрасити ялинку. Мені не можна вставати – постільний режим. Тому я обираю іграшки з великої коробки і передаю Лізі. Вона розвішує їх на зелених гілках штучної ялинки. Я прискіпливо приймаю роботу. Чогось бракує.

– А хочеш, навчу тебе робити дещо з паперу? – питає Ліза і вже хитрим способом складає білий аркуш, орудуючи ножицями, як маг і чародій, за хвилину розгортає переді мною ніжну ажурну сніжинку. Я в захваті, намагаюся сама, виходить кострубато-кривувато. Дивлюся на Лізину – витвір мистецтва.

– Ну, тренуйся! Мені треба бігти, – Ліза обіймає мене, цьомає бабусю і тікає.

– Довірливість на межі легковажності, – бабуся чомусь журиться й проводжає Лізу люблячим, стривоженим поглядом.

Щиро сміятися чи раптово зірватися кудись, кинутися комусь на допомогу на першу вимогу Ліза вміє легко й весело. Дівчина-свято. Звичайна кімната, де вона щойно була, перетворилася на затишну прикрашену оселю в очікуванні Різдва. Я вперто кромсаю папір, не в змозі досягнути еталону Лізи.

Три дні тому, коли справи мої були зовсім кепськими, бабуся викликала до мене лікаря. Приходив провідати молодий, гарний, на мою думку, спокійний і серйозний лікар зі смішним прізвищем Градусов. Він дуже добрий. Я в цьому впевнена. Я називаю його подумки доктор Градусников. Хіба може бути краще прізвище для лікаря-педіатра. Блискучий фонендоскоп на грудях, який він гріє в руці, перш ніж послухати мої хрипи, і золотаві окуляри з грубезними лінзами роблять його вигляд добродушним і зовсім беззахисним. Тільки очі, що сховані під скельцями, такі ж сумні, як у Лізи, навіть коли він сміється. Лікар розумний, одразу наказав мені не базікати – берегти горло, а свої думки записувати. Ще він веселий. Я не хотіла розкривати рота і висовувати язика, тому він показав язик мені, потім я йому, потім ми ще довго дражнилися, поки він виписував рецепт і розмовляв з бабусею.

– Бабусю! – запитую я, коли він іде. – Чи є у доктора Градусникова дружина?

– Негарно таке запитувати, – бабуся чомусь мною незадоволена. Хіба я для себе стараюся? Прикро, але на допомогу розраховувати не доводиться. Хитромудрий план народився в моїй нездоровій тоді голові: я запрошу Лізу, коли в нас із візитом буде доктор Градусников, і подивлюся, чи насправді в них однаково сумні очі, а чи мені лише здається. Наступного дня я хитрую і сильно кашляю, скаржуся на головний біль, прошу бабусю покликати лікаря. Стурбована бабуся телефонує, заварює мені чай з ромашкою. Соромно, звісно, але так треба. Лікар приходить надвечір.

– Багато викликів, – втомленим голосом пояснює він, витягує фонендоскоп і слухає, як я старанно хриплю.

– Все гаразд, явна тенденція до одужання, продовжуйте лікування, – каже він бабусі вголос, а на чолі в нього написано суцільне здивування. Не було причини для занепокоєння. Мені знову соромно, але я тягну час.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!