ПРО МОДУ І НЕ ТІЛЬКИ

Міське серпнево-суботнє надвечір’я по-особливому привабливе. Більшість містян на природі, студентів іще нема, школярі здебільшого в бабусь у селах, їхні батьки хто де – місто напівпорожнє. Такої пори любо посидіти самотою на відкритій терасі затишної кав’ярні або нарешті зустрітися з подругами юних літ.

 За столиком три жінки невизначеного віку, їм плюс­мінус 50, тобто або 41, або 59. Стильно вбрані, молодіжні стрижки, легкий макіяж і блиск в очах, якому б позаздрили юні дівчата. Навіть офіціант, молодий хлопчина, звернувся до них дещо незвично:

– Уважно вислухаю замовлення трьох чарівних грацій. Яблуко розбрату не пропоную, зате гарантую неймовірну кулінарну насолоду від наших фірмових тістечок з вишнею й морозивом.

– Ми у вас уперше, тому покладаємось на ваші рекомендації.

– Дякую, замовлення прийнято, – усміхнувся хлопчина.

– Дівчата, за комплімент граціям треба залишити гарні чайові, – зайшлася сміхом руденька.

– Безумовно. Такий юний, а вже працює, – мовила білявка.

– А хіба ми в його віці не працювали в селі? Ще й як! – додала чорнява.

– Село, наймиліші спогади. Жаль, що не маю до кого їздити. Ви хоч жили там, а я приїздила на канікули до бабусі. Старенька померла, хатина без неї теж не жила. Сусіди викупили на безцінь задля городу й місця на гараж, – сумно згадувала руденька.

– Я була сільська, поки ходила до школи, потім батьки отримали в місті квартиру, вийшла заміж мамина сестра, залишилася в тій хаті ґаздувати. Поки жила ба­буся, доти їздили до неї. Не стало її – їдемо до тітки. Раз на пів року, – ще сумніше проказала білявка.

– Ой, дівчата, якби не клята вій­на, то і я б у село ні ногою. Бо до кого їхати? Але як почую ті сирени, волосся дибки стає. У селі ж так добре, затишок і спокій. Ще яких пів року, вийду на пенсію й назавжди переїду в село. Благо, батьки хату підтримували, та й я з­за кордону свого часу вклала немалі кошти, щоби мати всі умови. Нехай уже тут невістка керує, а я на вихідні забиратиму внуків, – ділилася планами чорнява.

– Пенсіонерка, селянка, в крутих джинсах з дірками на всю ногу, – засміялися подруги.

– Ага. Ой, мені одна поважна сусідка, ви її вже не знаєте, дорікнула моїми порваними джинсами, мовляв, у тебе син на вій­ні, а ти он як вибрана! Кажу їй, якщо я натягну на голову мішок, взую китайські капці, загорнусь у цур’я, то війна від того не закінчиться і мій син додому завтра не прийде. А ви, кажу, до церкви чому не йдете в тому, що на город, адже війна, і ваш онук теж там, де й мій син. Закрилася.

– А я вам щось пригадаю. Пам’ятаєте весілля Ольки Павликівської? Я тоді лиш заміж вийшла, 20 років перейшло. Отож перед тим «по блату» мама десь купила відріз костюмної цупкої тканини кольору кави з молоком. Віднесла я той шмат в ательє і прошу якомога швидше пошити мені костюм – двобортний піджак і пряму спідницю зі складкою. Бо ж на весілля треба йти по­модному. Кравець упорався, я щаслива з чоловіком попід руку йду на весілля. Всілась у наметі, під квітами з паперу й фольги, поруч мене такі ж модні дівчата, – вас не було, ви обидві тоді вагітні ходили. Сидимо собі, чекаємо, коли заграють музики, бо ж чоловіки в наметі не сиділи, тільки жінки. І тут заходить Богдан Козак...

Усі три подруги пирснули сміхом від згадки про вічного жартівника. Чорнява ж мовить далі:

– Ото став він посеред намету, кинув оком на всіх жінок, узяв у музикантів мікрофон і на пів села виголосив промову: «Ади! Я думав, що прийшов на вісілє, а то, курва, пленум комуністичної партії. Всі дівки як одна в таких костюмах, як Валентина Терешкова на трибуні з Брежнєвим! На голові халабуди з начосом і літром лаку, таких страшно до танцю брати, бо ні до себе притиснути, ні яке зайве слово сказати, бо у відповідь можна почути, що партія “...