ПРО МОДУ І НЕ ТІЛЬКИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

26 вересня 14:06

513

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Мандри спогадами

Міське серпнево-суботнє надвечір’я по-особливому привабливе. Більшість містян на природі, студентів іще нема, школярі здебільшого в бабусь у селах, їхні батьки хто де – місто напівпорожнє. Такої пори любо посидіти самотою на відкритій терасі затишної кав’ярні або нарешті зустрітися з подругами юних літ.

За столиком три жінки невизначеного віку, їм плюсмінус 50, тобто або 41, або 59. Стильно вбрані, молодіжні стрижки, легкий макіяж і блиск в очах, якому б позаздрили юні дівчата. Навіть офіціант, молодий хлопчина, звернувся до них дещо незвично:

– Уважно вислухаю замовлення трьох чарівних грацій. Яблуко розбрату не пропоную, зате гарантую неймовірну кулінарну насолоду від наших фірмових тістечок з вишнею й морозивом.

– Ми у вас уперше, тому покладаємось на ваші рекомендації.

– Дякую, замовлення прийнято, – усміхнувся хлопчина.

– Дівчата, за комплімент граціям треба залишити гарні чайові, – зайшлася сміхом руденька.

– Безумовно. Такий юний, а вже працює, – мовила білявка.

– А хіба ми в його віці не працювали в селі? Ще й як! – додала чорнява.

– Село, наймиліші спогади. Жаль, що не маю до кого їздити. Ви хоч жили там, а я приїздила на канікули до бабусі. Старенька померла, хатина без неї теж не жила. Сусіди викупили на безцінь задля городу й місця на гараж, – сумно згадувала руденька.

– Я була сільська, поки ходила до школи, потім батьки отримали в місті квартиру, вийшла заміж мамина сестра, залишилася в тій хаті ґаздувати. Поки жила бабуся, доти їздили до неї. Не стало її – їдемо до тітки. Раз на пів року, – ще сумніше проказала білявка.

– Ой, дівчата, якби не клята війна, то і я б у село ні ногою. Бо до кого їхати? Але як почую ті сирени, волосся дибки стає. У селі ж так добре, затишок і спокій. Ще яких пів року, вийду на пенсію й назавжди переїду в село. Благо, батьки хату підтримували, та й я зза кордону свого часу вклала немалі кошти, щоби мати всі умови. Нехай уже тут невістка керує, а я на вихідні забиратиму внуків, – ділилася планами чорнява.

– Пенсіонерка, селянка, в крутих джинсах з дірками на всю ногу, – засміялися подруги.

– Ага. Ой, мені одна поважна сусідка, ви її вже не знаєте, дорікнула моїми порваними джинсами, мовляв, у тебе син на війні, а ти он як вибрана! Кажу їй, якщо я натягну на голову мішок, взую китайські капці, загорнусь у цур’я, то війна від того не закінчиться і мій син додому завтра не прийде. А ви, кажу, до церкви чому не йдете в тому, що на город, адже війна, і ваш онук теж там, де й мій син. Закрилася.

– А я вам щось пригадаю. Пам’ятаєте весілля Ольки Павликівської? Я тоді лиш заміж вийшла, 20 років перейшло. Отож перед тим «по блату» мама десь купила відріз костюмної цупкої тканини кольору кави з молоком. Віднесла я той шмат в ательє і прошу якомога швидше пошити мені костюм – двобортний піджак і пряму спідницю зі складкою. Бо ж на весілля треба йти помодному. Кравець упорався, я щаслива з чоловіком попід руку йду на весілля. Всілась у наметі, під квітами з паперу й фольги, поруч мене такі ж модні дівчата, – вас не було, ви обидві тоді вагітні ходили. Сидимо собі, чекаємо, коли заграють музики, бо ж чоловіки в наметі не сиділи, тільки жінки. І тут заходить Богдан Козак...

Усі три подруги пирснули сміхом від згадки про вічного жартівника. Чорнява ж мовить далі:

– Ото став він посеред намету, кинув оком на всіх жінок, узяв у музикантів мікрофон і на пів села виголосив промову: «Ади! Я думав, що прийшов на вісілє, а то, курва, пленум комуністичної партії. Всі дівки як одна в таких костюмах, як Валентина Терешкова на трибуні з Брежнєвим! На голові халабуди з начосом і літром лаку, таких страшно до танцю брати, бо ні до себе притиснути, ні яке зайве слово сказати, бо у відповідь можна почути, що партія “обліко моралє”, агій на вас. Краще візьму Стефу Комуністку!» Усе весілля реготало до сліз, а ми глип одна на одну й мало не вмираємо зі встиду – дійсно, що друга у строгому костюмі, ніби дійсно на партійному пленумі. Мода така була дурна.

Сміються...

– А чого на Стефу казали Комуністка, адже ніколи нею не була?

– Хіба ти не знаєш? У неї чоловік був дурним, та ще й ревнивим, не дозволяв на людях хустку з голови знімати, мусила ходити в довгих чорних спідницях, як монашка. Бив дружину лиш за те, що хтось із чоловіків посмів глянути в її бік. Десять років отак бідувала, поки його не вхопило лихо. Ще рік після похорону про людське око походила в чорному, а тоді ніби на світ народилася – вбирала яскраві, здебільшого червоні, кольори, мовляв, находилась у чорному, досить. За червоне й прозвали її комуністкою. Якось у нашому колгоспі був якийсь ревізор, сподобав собі красуню Стефу, заміж покликав. Він старий парубок, вона вдова, ніби чекали одне одного. Поїхала з ним жити в райцентр, діток йому народила. У селі її любили за те, що терпіла чоловікові, не зламалася, після його смерті ожила, розквітла. Заслужила доброї долі. А на весіллі тому Богдан її похвалив, що вбрана яскраво, барвисто, хоч їй уже за тридцять, а ми у 20 років у темних костюмах.

– Боже, за тридцять! Оце вже був вік старшої жінки! Моя дочка у тридцять ще й не думає про заміжжя, каже, що рано.

– Дівчата, а я у п’ятдесят п’ять зробила собі перше тату, – показала цікавий орнамент вище від кисті.

– А пам’ятаєте колгоспного бригадира Трохима? Того, що жінкам кланявся в ноги, аби йшли сапати буряки?

– Як кланявся?

– У прямому сенсі слова. Жінки йшли на пенсію у 55 років, до того віку кожна мала обов’язкову норму в колгоспі, а пенсіонерам можна було вже не йти в рабство. Але ж молодь утікала зі села, старі все старіли, а буряків нема кому сапати, тож Трохим кланявся кожній пенсіонерці, просив хоча б дватри рядочки взяти. Тобто жінку в 55 років уже вважали старою і немічною. Зрештою, так і було. Колгоспна праця старила передчасно.

– Ти згадала про весілля, а я ще пам’ятаю таку оказію. В один період була мода на турецькі светри бойс. На весілля... вже й не пригадаю, на чиє, прийшла Гордіїха з чоловіком, на якому такий модний светр. Каже, аж у Чернівці на базар по нього їздила. Згодом у такому ж вбранні прийшов Петро Скрипник. Ні для кого не було таємницею, бо в селі все про всіх знають, що він тишком забігав до Гордіїхи. Той же Богдан Козак і ляпнув: «Ади, купила чоловікові й коханцеві однакові лахи, якби Петро часом забув у її хаті, то чоловік нічого би й не запідозрив!» Реготало все весілля, а Гордіїха з чоловіком втекли додому. Чим закінчилося – невідомо. Але Петро більше не залицявся до чужої жінки.

– Дівчата, і я згадала подібну історію. У нас була зустріч випускників. Теж у той період «шмоток зза бугра». Пам’ятаєте оті чорні плісировані спідниці й блузки в горошок з рукавом три чверті? Отож у такому вбранні прийшла наша однокласниця й дружина однокласника, ну бо ж мода! Ще поки Сергій був тверезий, то тримався дружини, а після енної чарки тулився до однокласниці, гетьчисто забувши про дружину. Аж поки ображена добряче його не шарпнула. А Сергій так здивовано: «О, то тебе вже дві? Я лишень танцював з білою блузкою в чорні горошки, провів її на вулицю, а в залі така сама!»

– Ой, дівчата, які часи – така й мода. Минулося. Тепер є все, можна бути не як усі, а індивідуальною особистістю. У всьому – від вбрання до способу життя. Лиш біда, що клятий окупант не дає нам жити... Що не кажіть, а ми таки молодші з виду за наших бабусь такого віку.

– Не те що бабусь, а й матерів. Гляну на фото моєї матері у п’ятдесят сім – така собі бабця. А я ще спокійно вбираю коротку чорну сукню й туфлі на високих підборах.

– Моя мама після п’ятдесяти вже не скидала хустини, бо вважала, що в її віці це моветон. Я ж стрижусь асиметрично, майже налисо.

– Моя ніколи не вбирала штанів, я ж обожнюю шкіряні «в тугу обтяжку».

– А наші діти в наш вік будуть на вигляд іще молодші. І це нормально.

– Нормально. І нам іще нічого не бракує. Лиш відбиток війни в очах, навіть попри жарти. Як там твій син?

– Воює. А твій чоловік?

– Місяць не давався чути, тому я відмовлялася від зустрічі з вами, не сидіти ж мені з сумною мармизою. Аж минулого тижня зателефонував.

– Дівчата, мій зять отримав заслужену нагороду – врятував побратимів. Чекаємо днями у відпустку.

Подруги обійнялися. Клята війна будьяке свято нівелює вщент. Нічого, незабаром наші захисники вщент розіб’ють окупантів. Тоді й у нас буде свято! Найбільше! І для всіх українців!