«ПРИВІТ, ЦЕ Я…»

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

06 жовтня 21:46

589

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Із пережитого

Дитина, яка бігла, впала і забилася, біжить до дорослого, заплакана, щоб її пошкодували. Щоб подмухали на ранку, поцьомали в тім’ячко, ніжно погладили по волоссячку, лагідно пожурили, але неодмінно сказали, що все буде добре. І дитя вірить. Скривлене, зжурене личко розгладжується, оченятка ясніють, з’являється спершу непомітна, а згодом яскрава усмішка…

І ось, іще трошки схлипуючи в обіймах теплого надійного дорослого, тому що добре, а не тому, що ще болить, дитина виривається і… біжить пізнавати світ, випробовувати його та себе на міцність. Дитина не думає, що камінці й гілочки підступні, що можна знову перечепитися, впасти, поранитися, що знову болітиме. І навіть не згадує про тих завжди стривожених за її життя та здоров’я дорослих, не переймається їхніми доречними настановами, не чує їхнього «Будь обережною…». Поки… Поки знову не перечепиться, не впаде і не прийде зі скривленим личком, вмиваючись слізоньками: «Пошкодуй», «Обійми» і знову «Відпусти», до свого персонального дорослого.

А до кого йти дорослому, який упав і перечепився?

05:45

Сірі стіни, сизе, майже чорне завіконня, височенні двоповерхові ліжка, що притулилися до стін, і маленький столик з біленькою серветкою – єдина світла пляма в келії.

У світанковій тиші чути далеке теленькання дзвоників: худобу ведуть на пасовисько. І стукіт сокири: якийсь ґазда вдосвіта взявся до роботи, ніби йому дня мало.

Повітря холодне і вогке, ноги не хочуть торкатися крижаних дощок підлоги. І спати хочеться – страшне! Але ще більше хочеться помити голову, прийняти душ і мати для цього достатньо часу. А це можливе лише за умови, якщо прокинутися на пів години раніше за всіх і зайняти єдину в монастирі душову кабіну.

Тому раз-два-і-пішла. Швиденько одягаюся, беру рушник, шампунь і тихенько, як мишка, щоб нікого не розбудити, вискакую за двері.

Коридор довжелезний, праворуч і ліворуч двері, двері, двері… За деякими – келії. За іншими – господарські приміщення (точно знаю, де кімната каштеляна). А біля третіх праворуч слабенько, на пів поділки тягне інтернет. Це – майже місце паломництва всіх мережозалежних. Коридор широкий – авто проїде – і височенний. Тут метрові стіни, з порепаною місцями старою фарбою. Вичовгані дошки підлоги майже не скриплять – зроблено на совість. Монастир, як і церква при ньому, давно потребує реставрації. Але це завдання на роки, якщо не на десятиліття. Не вистачає коштів.

Тут, поза межами келії, ще холодніше, але я не можу відмовити собі в розкоші провести пальцями пошерхлою поверхнею, відчути це місце не лише візуально, а й тілесно… І вже тоді дрібненькими кроками, кутаючись у теплий плед, біжу до сходового майданчика.

Два з половиною поверхи вниз – ось і ванна. Малесенька, камерна. Миска. Душ, пральна машинка. Ось і все. Я поспіхом зачиняю двері, радію, що не маю конкурентів, і так само швидко виконую рутинні ранкові процедури. І навіть не тому, що перед дверима невдовзі зберуться такі ж, як і я, охочі бути чистими і гарними. Просто у ванній холодно, як у льоднику. І впродовж усіх тих нещасних 15 хвилин мого моціону мою уяву не залишають рентген-картинки легень, уражених пневмонією. Я – та ще оптимістка.

Але після літеплого душу стає значно краще. Сон уже втік, повітря не так коле, і я, замотавши голову в рушник (фен тут не передбачений), замість підійматися сходжу ще на декілька сходинок униз, відчиняю великі масивні двері й опиняюся у дворі.

06:15

Під ногами мокрий, помережаний цяточками роси зелений килим. По ньому хочеться ходити босоніж, відчути кожну травинку всіма рецепторами, запам’ятати. Я в гумових капцях, тому, не вагаючись, роззуваюся і ступаю на землю босоніж. Відчуття змішані. Ніби й приємно, але слизько і вогко, а коли нога торкається чогось холодного, що переживається як огидне, я рвучко відскакую і біжу шукати свої тапочки. Вистачить з мене експериментів єднання із природою.

Повітря пахне яблуками та медом, скошеною травою і димом, а ще неймовірною свіжістю. Тут, у горах, воно має запах, смак, консистенцію. Сьогодні вранці воно, як цитрусова галяретка з м’ятою, тане на язику.

Я дивлюся на годинник. До джерела вже не встигаю. Шкода. Але я себе знаю. На сто п’ятдесят метрів туди і стільки ж назад я витрачу годину. Бо гори димлять, гриби ростуть, жаби і ящірки бігають, хресна дорога звивається вгору, а старий монастир дивиться у світ десятком вікон, що він уже бачив, пережив і що ще побачить. І я з такими ж розчахнутими очима та душею не можу пройти повз навіть одне маленьке диво – травинку, росинку, квіточку.

07:00

«Благословенний Бог наш завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні»… ¹

Запізнююся на утреню, та ж затримуюся біля воріт церкви, щоб кинути погляд на гори. Мені бентежно, і врочисто, і трохи сумно, бо я знаю, що невдовзі магія ранку розвіється і розпочнуться звичайні клопоти. А ще тільки вранці та пізно вночі, коли монастир засинає, мені вдається відчувати життя, а не імітувати, що відчуваю.

Я блукаю самотніми коридорами, прямую в сад, до джерела, приходжу на малолюдну утреню і ношу із собою одне запитання: «Задля чого я тут?». Я ж не затята християнка, я не вмію правильно молитися, а про писання ікон, яке є офіційною причиною мого перебування в монастирі, й не йдеться.

Я розібрана, знечулена, зболена. Мені не вдається нормально спілкуватися з людьми, можу тільки ввічливо й адаптовано, як то є в дорослому світі. Small talk: «Привіт, як справи, все гаразд, чудова погода…». Такі собі декорації, в яких немає інших і немає мене.

«Господь почує тебе в день скорботи…» (Пс. 19)

Я сиджу на лавці, застеленій червоним пледом, торкаюся пальцями стіни. Вона зерниста, трошки шершава, приємно холонуть подушечки моїх пальців. Слова впізнаю, але їхній зміст мені не зрозумілий. Як це, коли мене хтось почує? Як би я хотіла, щоб мене чули! Про що б я говорила? Кому я б хотіла говорити? Кому я змогла б плакатись?

«Ім’я Бога Якова заступить Тебе. Він пошле тобі поміч зі святині та із Сіону зміцнить тебе» (Пс. 19).

Чи я пам’ятаю, що таке поміч? Я так сильно занурена і закапсульована у власному горі, пронизана своїм болем, просякнута своєю втратою, що не очікую від інших нічого, крім продовження горя, болю, втрат… А чи є для мене зараз у цьому світі інші, чи є тільки я? Я – біль. Я – горе. Я – страждання…

«Він спом’яне всі жертви твої і дари твої – всепалення твоє прийме. Господь дасть тобі за серцем твоїм і наміри твої здійснить» (Пс. 19).

Я прийшла в храм і нічого не принесла. Світло в мені згасло, я не маю дарів, і жертви теж не принесла. У мені навіть не народжується просте егоїстичне звернення до іншого: «Дай». Бо першим має з’явитися «хочу», тоді – той, хто може задовольнити це «хочу», а вже потім – прохання.

І я відчуваю сором. Страшенний, пекучий. Він роз’їдає мене, як кислота, болісно і нещадно. Чого сюди прийшла? Чи я сподіваюся, що мені дадуть щось просто так за гарні очі? Знову шукаю, щоб хтось мене врятував. А що зробила я сама задля того, щоб урятуватися?

Я виходжу з церкви і вже за воротами починаю бігти. Світ іще ранковий, отож мене ніхто не бачить і ні про що не запитує. Сто п’ятдесят метрів долаю за якусь хвилину і вже там, опустившись на дощане покриття, притуляюся до тину, і шквал емоцій накриває мене з головою.

Я думала, що втекла від світу і від свого болю. Аж ось я привезла їх сюди: і світ, і біль. Мені не вдається лікуватися і зцілюватися, не вдається комунікувати з іншими. Мені боляче, коли я торкаюся. Я доторкаюся своєї ж душі – і це ще гірше. Замість зцілення з глибин душі здіймається крик. Я пірнаю у своє горе настільки глибоко, що починаю в ньому тонути. Я не бачу берегів, і рятівний човник не прибуває, щоб скинути мені мотузку, за яку я зможу вхопитися.

І, звісно, до мене не приходить мудрий старець, не шкодує мене, не дає мені вчасної поради, яку я нестиму крізь усе своє життя. Це трошки сумно, бо десь підсвідомо я чекаю когось великого й авторитетного, хто точно знає, як мені з цим усім бути.

Та за певний час сльози вщухають. Я підводжуся, знаходжу біле керамічне горня, набираю собі крижаної води. Спершу вмиваюся, потім роблю перший ковток. Вода ломить зуби, і вже ввечері я говоритиму захриплим, застудженим голосом. Байдуже. Зате зараз мені легшає.

Я помічаю лавку, на яку можна сісти і ще трохи подивитися на гори. Просто я вже не почуваюся самотньою. Навпаки, мені здається, що світ наповнений і присутній. І я цієї миті усвідомлюю, що моя випалена дотла душа нарешті спромоглася на життя. Нехай у такій кривій, мокрій, сльозливій і розпачливій формі. Я плачу, і я жива. І це не соромно. Це – я. Мене достатньо. Я не маю ставати кимось іншим. Кращою, сильнішою, талановитішою, більше християнкою і менше собою.

Гори вже не димлять. Гриби точно десь там ростуть. Церковні дзвони сповіщають про літургію – значить, утреня закінчилася. Сонце вже зійшло, його проміння створює оцей особливий ефект розсіяного світла, що відбивається від куполів, яке так люблять ловити фотографи. У мене немає фотоапарата під рукою, але це й на добре: доведеться запам’ятати ці хвилини.

Я так довго йшла, щоб прийти сюди, я трималась і давала собі раду, працювала і заробляла, досягала і здобувала. Я стільки разів була зламана, зруйнована, що жоден лікар у світі не склеїть тієї руйнації. Я так довго не дозволяла собі плакати… Боялася, що не витримаю і зірвуся. І куди мені такою? Без змоги триматися
і давати собі раду… Куди йти дорослому, який упав і вже не може підвестися?

08:00

«Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа нині і повсякчас, і на віки віків» ².

У храмі ясно і врочисто. Світло проникає крізь вітражі й утворює дивні візерунки на поверхнях і людях. Отець Михайло розпочинає літургію. Моє місце – біля хористів, бо спів – це теж спосіб трошки побути живою.

І поки до бані підіймається перше спільне «Амінь», я встигаю прошепотіти: «Привіт, це я. Я впала. Побудь зі мною».

Тернопіль, Великі Гаї,
вересень 2023 р.

1 Слова священника на початку утрені.

2 Слова священника на початку літургії