«ПРИВІТ, ЦЕ Я…»

Дитина, яка бігла, впала і забилася, біжить до дорослого, заплакана, щоб її пошкодували. Щоб подмухали на ранку, поцьомали в тім’ячко, ніжно погладили по волоссячку, лагідно пожурили, але неодмінно сказали, що все буде добре. І дитя вірить. Скривлене, зжурене личко розгладжується, оченятка ясніють, з’являється спершу непомітна, а згодом яскрава усмішка…

І ось, іще трошки схлипуючи в обіймах теплого надійного дорослого, тому що добре, а не тому, що ще болить, дитина виривається і… біжить пізнавати світ, випробовувати його та себе на міцність. Дитина не думає, що камінці й гілочки підступні, що можна знову перечепитися, впасти, поранитися, що знову болітиме. І навіть не згадує про тих завжди стривожених за її життя та здоров’я дорослих, не переймається їхніми доречними настановами, не чує їхнього «Будь обережною…». Поки… Поки знову не перечепиться, не впаде і не прийде зі скривленим личк...