ПРИРУЧИТИ ЛЮБОВ'Ю

        Очі – великі, здивовані, немов у ляльки. На довгих віях – дрібна роса сліз. Кап-кап… Потекли прозорі струмочки по блідих щоках. Закусила нижню губу аж до крові. Так гірко та солоно! Слова смолою пекучою в горлі застигли.
 ─  І чого образу ревіти?! – сердито чмихнув Дем'ян. Така його злість розібрала. Ото вже ці баби! Їм нюні пустити, як раз плюнути. Думають, на нього це вплине. Помиляються! 
 ─  А що маю робити? – Марічка тихенько схлипнула. – Казав, що любиш… А сам…
 ─  Пройшла любов - зав'яли помідори! – заіржав, мов кінь.
     Здригнулась, ніби ляпаса їй відважив. Аж похитнулась від почутого. Рішуче витерла сльози, гордовито випросталась.
 ─  Думаєш, усе життя дівчат дуритимеш? – процідила з ненавистю. – Скільки вже їх до мене було? Десять? Двадцять?
 ─  Не рахував, - нахабно вишкірив зуби.
 ─  А після мене ще скільки буде?
 ─  Аж доки сил на ваше бабське царство вистачить! Що ж удіяти, коли жінок страшно люблю?
 ─  Не все коту масниця! Колись і постити доведеться. Тоді винних не шукай…
      Рубонула рукою повітря, ніби розтинаючи невидимі мотузки, що припнули її серце до цього сільського гульвіси, а тоді круто розвернулась і пішла геть. Навіть не озирнулася. Тільки серце стугоніло розколотим дзвоном…
       Дем'ян подивився услід своїй уже колишній любці, переможно усміхнувся, подумки пришпилив собі до грудей іще одну медаль за звитягу та й повільно попрямував до Катрусі… Солодкої, милої дівчинки. Інтелігентної, з гарними манерами. Таку навіть цікаво зваблювати. Бо спершу ніби й не піддається, пручається… Та згодом сама бігатиме хвостиком за ним – у цьому переконаний. Уже проходив подібну школу. І мав від того неабияку втіху…
*** 
      Весняний вечір закутав землю в тонкий сірий вовняний плед. Західний вітер дихав холодом і вогкістю. Дем'ян втягнув голову в плечі й зіщулився. Треба було все ж тепліше вдягатися… Сторожко прокрався через садок до Катрусиного вікна. Тихо постукав. За мить – виглянула. Прочинила кватирку.
 ─  Чого прийшов? Ще й так рано! – зміряла його зверхнім поглядом.
     Але ж гарна яка! Наче намальована… 
 ─  Скучив. Хотів тебе побачити. Впусти до себе, бо змерз дуже!
 ─  Батьки ще не сплять. Почують – біда буде… Пізніше приходь, - Катря рішуче затулила гардиною вікно.
    Ти бачиш яка! Характер надумала показувати? Ще побачимо, хто кого!.. Кров у жилах закипіла і гарячими потоками погнала тілом… Ох і вміють дівки запалити! А потому жаліються, що лихий… Нехай самі не дражнять.
     Підбігцем почимчикував додому. Зараз повечеряє, тепло вдягнеться, а тоді – до Катрусі. Сьогодні має щодо неї плани… І вже  дівка точно носом не крутитиме. Бо хто втрапить у його обійми – не викрутиться. У любощах-пестощах він толк знає. Як кажуть, зуби з'їв у амурних справах…
      Ніч затягнула небо чорною ковдрою, ховаючи мерехтливі зірки. Усе навколо завмерло в очікуванні дощу… Дем'ян знову стояв біля Катрусиного вікна.
 ─  Впусти! – благально шкрябав у шибку. – Бо як замерзну – буде на твоїй совісті.
 ─  У такому кожусі чорти не вхоплять, - саркастично посміхнулась дівчина, та вже за мить розчахнула вікно.
       Він швидко роззувся і заскочив до кімнати. Катруся замкнула двері зсередини. Щоки дівчини розквітли червоними ружами. Це вперше в себе вдома парубка приймає… Ще й таємно від батьків… Страх холодними пальцями залоскотав у горлі… Закашлялась.
 ─  Зіронько моя… Чи не застудилась, не дай, Боже? А може, не рада мене бачити? Тільки скажи – і піду геть, аби не тривожити твоє гаряче серденько… 
 ─  Звідки знаєш, гаряче воно в мене чи холодне? – звела на нього ясно-карі, мов соняшниковий мед, очі.
 ─  Відчуваю, - прошепотів палко і пригорнув до себе. Катря зітхнула-схлипнула. Затремтіли вуста… У голові запаморочилось.  Дем'ян одразу збагнув, що й до чого. Загарбав її повні маленькі губи наполегливим цілунком. У дівчини й ноги підкосилися… Отямилась аж на ліжку. Його гарячі долоні – під кофтинкою. І від того так млосно! Так солодко… Застогнала. Відкинулась на високі подушки й покірно завмерла… Нехай робить із нею, що хоче! Бо не сила терпіти цих плотських тортур…
       Дем'ян хитро усміхнувся. Чекай, дівко! Так не буде… Треба тебе довести до такого стану, щоб сама благала про пестощі, а не казала, що тебе звабили… Рибка має гарно заковтнути гачка. Тоді й улов буде гідний… Випустив її з обіймів. Торкнувся губами розпашілої щічки.
 ─  Бувай, моя зіронько! Завтра знову прийду…
     Здивовано глянула. А він – до вікна, і шукай вітер в полі... Зачинила вікно. Усміхнулась втішено… Значить, справді кохає, коли не скористався її слабкістю. І неправду люди кажуть, що він такий бабій, яких іще пошукати…
*** 
     Таємні зустрічі з Катрусею таки дали плідний результат. Тож однієї духмяної травневої ночі дівчина розтанула в його обіймах, і Дем'ян отримав те, чого так наполегливо прагнув… Іще одну душу втоптав у бруд. І чергова медаль з'явилась на грудях...
     Тішився новим захопленням не довго. Уже за місяць відчув, що Катря починає набридати. Особливо дістали її розпитування, коли вони нарешті усе розкажуть батькам, аби ті готувалися до весілля… Це аж ніяк не входило в його плани. Яка женячка! Кому вона треба?
 ─  Я поки що не планую пхати шию в ярмо, - відрізав урешті роздратовано, коли знову заговорила про це.
     Відсахнулась, немов ошпарена. Дрібно закліпала очима, намагаючись приховати сльози. Казали ж їй подруги, аби минала його десятою дорогою!.. Не послухала… А варто було…
 ─  Чого ж тоді ходиш до мене? – глухо запитала.
 ─  А ти не здогадушся?
 ─  А як же кохання?
 ─  Яка ж ти наївна, моя зіронько! Перше, що поєднує чоловіка й жінку, - це грішна плоть! І не варто малювати собі всілякі казкові пейзажі.
      Катруся вражено округлила очі. Яка ж вона дурна, що повірила цьому брехуну!
 ─  Виродок! – люто прошипіла, штовхнула його в груди і помчала додому. Сподівалась, слідом кинеться, наздожене й перепросить… Та де там! Навіть не думав цього робити… Не вона перша – не вона й остання…
     На тому чергова «лав-сторі» скінчилась, як і всі попередні. Дем'ян прагнув нових вражень. Тож знову став до дівчат придивлятися…
 ─  Схаменися, сину! – просила його мати, яка свого часу натерпілась від покійного чоловіка - Дем'янового батька – котрий теж любив добряче гульнути. – Твої походеньки від одної до іншої добром не скінчаться. Уже стільки прокльонів услід сиплють!  Волосся від того дибки стає…
 ─  Хіба ж я, мамо, ликом шитий? Сам розберуся зі своїм життям. Не маленький…
*** 
       У їхнє село приїхала за розподілом молоденька ветлікарка.  І та новина облетіла село від хати до хати. Бо новий фахівець виявилась тямущою і вправною, на відміну від попереднього пияка Бориса, що не одному господареві худобину перевів.
 ─  Хороша дитина, - перемовлялись люди. – І так знається на ветеринарній справі! Нам такий спеціаліст вже давно в селі треба.
      Дійшли ті розмови і до Дем'яна. Стало парубкові цікаво, що ж то за цяця приїхала. Ще й кажуть – молода й незаміжня…  Прийшов на ветеринарний пункт, постукав.
 ─  Прошу! – дзвінко гукнули зсередини.
     Відчинив двері – і мову відібрало. За столом сиділа й зосереджено писала така вродлива білявка, немов із обкладинки журналу. Глянула на нього пронизливо-синіми очима – і душу вкрала. Парубкові тіло задерев'яніло від хвилювання.
 ─  Доброго дня! Слухаю вас, - усміхнулась привітно.
       Кліпнув телячими очима. Почувався останнім дурнем від власної безпорадності.
 ─  Я… цей… у мене котик захворів, - вигадав на ходу.
 ─  То де він? Чому не принесли?
 ─  Думав, самі підете та подивитесь. Він, бідака, й устати не може… Не їсть нічого… Лежить і важко дихає…
 ─  Ходімо, - підхопилась і стала збирати свою валізку з медпрепаратами.
       Дорогою до його будинку розговорились.
 ─  Ви до нас надовго? Не набридне село? – поцікавився.
     Усміхнулась. Похитала головою.
 ─   Мені тут подобається. Гарне, велике село, привітні люди…
 ─  А де зупинились?
 ─  У дядини – Марії Волошиної. Знаєте таку?
     У Дем'яна мурахи по спині розбіглись. То ж сусідка Оксани – його першого любовного трофею!..  Ще розповість усе цій кралечці, тоді й підступу до неї не матиме…
 ─  Знаю, - кивнув, тамуючи неспокій. – А як мені до вас звертатися? Бо незручно так – без імені…
 ─  Неля, - дівчина зробила красномовну паузу й додала: - Миколаївна.
 ─  Дуже приємно! Дем'ян, - простягнув їй руку, але вона вдала, що не помітила. – Ось ми й прийшли…
     Та тільки-но ступили у двір, аж тут мати з будинку вийшла. Здивовано повела очима.
 ─  Доброго дня, Нелю! – усміхнулася дівчині, а сина проштрикнула колючим поглядом. - Дем'яне, що таке? 
 ─  Де наш Хвостик, мамо? – обличчя парубка вкрилося червоними плямами.
 ─  А що з ним?
 ─  Та ж захворів!
 ─  Коли?
 ─  Уранці. Лежав у хліві, на соломі, й ледве дихав.
 ─  Не вигадуй! Тільки-но, хвилин десять тому, здоровісінький пив молоко.
     Дем'ян зовсім розгубився. Уже не знав, як і викрутитись… Неля зміряла його крижаним поглядом і суворо відчеканила:
 ─  Негарно з вашого боку забирати в мене дорогоцінний час. Я сюди не розважатись і не жартувати приїхала, а рятувати тварин. Раптом комусь потрібна була в цей час допомога, а мене на місці не виявилось! Ви про це не подумали? Дорослий чоловік, а голова дитячими пустощами забита! Як не соромно!
     Дійшла до воріт. Озирнулась, кивнула на прощання Дем'яновій матері:
 ─  До побачення, Дарино Іллівно!
 ─  Бувай здорова, дитино! І вибач за все…
     Неля пішла. Парубок стояв ні в сих, ні в тих. Спантеличено переминався з ноги на ногу.
 ─  Уже на Нелю оком накинув? – сердито вигукнула мати. – Не смій! Її дядина – моя ліпша подруга! Нашкодиш дівчині – шкуру спущу! Коли ж ти вже нарешті схаменешся? Людям в очі дивитися соромно, що такого гулящого сина маю!
 ─  Не перебільшуй! Менше треба всілякі плітки слухати.
 ─  Цить! Бо не подивлюся, що тобі до тридцятки добігає! Начищу так писок, що блищатиме, як церковний дзвін!
     Дем'ян насмішкувато прискалив очі й попростував на шлях, демонстративно насвистуючи. Добре, що сьогодні має вихідний. Можна із сусідом у карти рубонутися…
*** 
       Корова Рябуня прийшла з пасовища, мов гора. Дарина заойкала:
 ─ Мабуть, павука з травою з'їла! Ой, лихо! Біжи, Демку, до Нелі! Бо без неї тут не обійдемось…
     А йому тільки цього й треба. На велосипед – і гайда!
     Неля глянула. Насупилась.
 ─  Знову якісь вигадки?
 ─  Цього разу – ні. Корова занедужала. У мами – паніка… Просить, аби прийшли, бо зовсім кепські справи.
      Його схвильований вигляд таки переконав дівчину.
 ─  Застрибуйте на велосипед! – рішуче скомандував.
     Лише мить повагалась, а тоді вмостилась на рамі, і поїхали – аж вітер у вухах засвистів.
     Дем'ян лоскотав її скроню гарячим диханням. Було приємно… Його сильні руки, зімкнені довкола… Почувалась, мов у тісних обіймах…  Сама на себе розсердилась за непристойні думки. Нехай і вродливий, то що з того! Тітка Марія розповідала, який він ходок… Ліпше сторонитись і не шукати пригод, що можуть прогнозовано кепсько скінчитися…
     Дарина зойкала і ледь не плакала біля своєї Рябуні.
 ─  Нелю, доню, зроби щось! Бо лежить і стогне… Це ж золота корівка! Таких немає більше…
 ─  Усе буде добре. Не переживайте…
     Промила корові шлунок, поставила крапельницю. Тварина за годину-другу вже на ноги встала.
 ─  Тепер можете її здоїти. Але того молока не пийте.
 ─  Добре, Нелю. Дякую тобі, дитино! Візьми ось, - жінка простягнула дівчині гроші.
 ─  Що це таке? Заховайте! Я за свою роботу платню отримую. До побачення!
 ─  Дякую тобі ще раз! Вибач, коли образила.
 ─  Нічого, - усміхнулась Неля. – Ви не знали, я пояснила – от і все.
      Вийшла на шлях. Дем'ян – слідом.
 ─  Чекай! Проведу… Ніч надворі, - тихо мовив, а в самого – дрижаки тілом. Що, як зараз прожене?
    Неля кивнула.  Нічого немає в тому поганого, якщо він її проведе додому. Бо в селі вона ще не зовсім добре орієнтується. Тим паче – вночі… Так і заблукати недовго…
 ─  То ти не сердишся на мене за котика? – запитав після нетривалої мовчанки.
 ─  Ми вже на «ти»? Відколи?
 ─  Так простіше. Чи ти проти?
 ─  Нехай так, - махнула рукою. – А за кота вже й забула. Чого б мала про це думати?
     Далі йшли мовчки. Біля хати її дядини зупинились.  Дем'ян підійшов упритул, аж Неля заточилась і вперлась спиною у хвіртку.
 ─  Ти мені дуже подобаєшся! – хрипко мовив і торкнувся її щоки.
 ─  А ти мені – ні! – сказала тихо й чітко, а так – ніби струмом пронизала. Він аж здригнувся від несподіванки. Жодна досі такого не говорила…
     Неля миттю гайнула до хати. Тільки хвіртка грюкнула… Парубок іще трохи потупцяв, а тоді понуро поплівся додому… На нього чекала довга, безсонна і повна гірких роздумів ніч…
*** 
    Липневий ранок грів у долонях сонця дрібні намистини суниць. Ховаючись під мокрим від роси листям, вони сором'язливо червоніли й вабили запаморочливо солодким і густим ароматом…
      Неля нахилилась до землі й зірвала кілька ягід. Покуштувала. Які смачні!
 ─  Доброго ранку! – знайомий голос вихопив її із полону зачарування. Невдоволено зиркнула.
 ─  А ти чого тут? – буркнула замість привітання.
 ─  Хіба тільки тобі суниці збирати дозволено? – грубо кинув.
     Сяйнула на нього ясними очима і розсміялася:
 ─  Які ми сердиті! Аж лячно!
    Дем'ян мовчки поставив на траву відерце із суницями, стрімко наблизився до дівчини, раптом обхопив її дужими руками і поцілував… Задихнулась від несподіванки. Відчула. Як з-під ніг тікає земля…
 ─  Пусти! – кволо пручалася, а він стискав іще міцніше…
    Підкорилась. Відповіла на цілунок. Спершу несміливо, а за мить – гаряче й пристрасно… Цей парубок її подобався. І страшенно боялась собі в тому зізнатися...
     Попадали на килим із суниць. Духмяне повітря лісу п'янило й бентежило душу.
 ─  Ти така солодка, - шепотів Дем'ян, плутаючись руками у її кофтинці.
     Не боронила. Дозволила торкнутись своїх розкішних грудей… А тоді раптом рвучко зірвалась на ноги, забрала своє відерце і попрямувала в бік села.
 ─  Чекай! Куди ти? – гукнув спантеличено.
    Навіть не озирнулась. Дражнила і вабила. Нехай тепер знає, що не завжди мають усі його слухатись…
      Тиждень іще після тієї зустрічі парубок ходив, наче притрушений. Нічого не тішило. Уставав і лягав лише з думками про Нелю… Кляте дівчисько! Пустила коріння в його серце і грається в кота-мишку…
     Урешті не витримав. Як звечоріло – пішов до Нелі. Знав, що того дня її дядини вдома не буде, бо кудись на гостину на кілька днів поїхала.
 ─  Що таке? – сухо поцікавилась, відчинивши двері на його наполегливий стукіт. – Знову Хвостик «захворів»?
 ─  Ні.
 ─  Навіщо ж прийшов тоді?
 ─  До тебе.
 ─  І тільки й того?
 ─  І тільки…
 ─  Добре. Бувай! – зачинила перед носом двері.
 ─  Нелю, - тихо шкрябав по дверях. – Відчини. Вийди, будь ласка!
      А у відповідь – тиша…
     Уже в будинку й світло погасло, а Дем'ян усе ходив довкола. Сподівався – передумає… Лише коли за опівніч пересунуло – почвалав додому. Насміхається з нього дівка! Лукаве Євине поріддя…
     Кілька днів потому ходив, як у воду занурений. Мати здивовано зиркала. Згодом запитала:
 ─  Чого ти, неначе з хреста знятий? Може, де болить?.. Чи сталося що?
 ─  Годі розпитувати! Здоровий я! Тільки на серці – рана, - скрикнув і застогнав.
      Дарина злякалася. Аж раптом здогад промайнув обличчям. Посміхнулась сумно, пригорнула дорослого сина до грудей, скуйовдила неслухняну чуприну.
 ─  Закохався? Я знала, що рано чи пізно це станеться… І хто вона?
 ─  Яка різниця! Все одно не любить… Глузує із мене…
     У його очах неочікувано заблищали сльози.
 ─  От бачиш, сину! Казала я тобі, аби не морочив дівчатам голови. Не слухав… Тепер розплачуєшся за це…  Але все – у твоїх руках. Хочеш бути щасливим, то повинен упіймати ту жар-птицю за хвоста. І головне – зуміти втримати.
 ─   Так і зроблю, - рішуче кивнув, і в його очах заіскрилась надія…
*** 
      Неля саме прийшла з чергового виклику. Стомлено присіла на канапу. Раптом двері ветеринарного пункту ледве не злетіли з петель. Дівчина скрикнула. На порозі стояв усміхнений Дем'ян із величезним букетом квітів.
 ─  Нелю Миколаївно! – урочисто виголосив. – Дозвольте запросити вас на побачення!
       Розсміялась.
 ─  Не стій у порозі. Проходь, - привітно кивнула.
 ─  Ти скажи, чи згодна!
 ─  На що? – вдала, ніби не розуміє.
 ─  На побачення зі мною.
 ─  Коли?
 ─  Сьогодні.
 ─  Місце?
 ─  Біля річки, там, де росте груша-цукрівка. Знаєш?
 ─  Знаю. 
 ─  Прийдеш? До речі, з мене – королівське частування. Пригощу тебе своєю фірмовою стравою – реберцями на грилі…
 ─  Ну, коли так – то неодмінно буду! – лукаво ворухнула кутиками брів, а в голові складалися пазли вдалого задуму…
 ─  Тоді я пішов готуватися. Чекатиму на тебе о восьмій вечора, біля груші, - радісно гукнув уже від дверей.
 ─  Чекай, голубе, - іронічно посміхнулась…
       Робочий день добіг завершення. Неля прийшла додому, попила чаю і заходилася чепуритись.
 ─  Куди вже нагострила лижі? – добродушно пожартувала тітка Марія.
 ─  Є деякі справи.
 ─  І оце ти до тих «справ» так убралася?
      Ледве стримуючи сміх, дівчина кивнула головою і вийшла з дому… До річки – шляху на півгодини, якщо не дуже поспішати. Глянула на годинник – майже восьма. Нічого страшного, коли трохи запізниться! Хай похвилюється кавалер…
    Від груші ще здалеку линув апетитний аромат. Он як старається парубок! Молодець…
 ─  Ти прийшла! – підбіг до Нелі й радісно обійняв. Його серце так гучно товклося в грудях, що дівчина здивовано завмерла. Торкнулася його губів цілунком… Ледь не скрикнув від щастя. Не міг знайти в собі силу, аби відірватись від її медових вуст…
 ─  Ходімо. Все холоне, - тихо шепнув.
    Від частування, довгих розмов і терпкого вина тіло сковувала млість.
 ─  Хочеш скупатися? Вода тепла, - запропонував Дем'ян. Прокашлявся. Зірвався з місця. Тієї ж миті в траву полетів його одяг… Неля збентежено відвернулась, коли парубок голяка стрибнув у річку…
 ─  До ранку там сидітимеш? – весело гукнув, пирхаючи від води.
    Дівчина рішуче підвелася. Скинула майку… Обвила руками його шию. 
─  Я божеволію від тебе, - прошепотіла йому на вухо.
     Дем'ян миттю підхопив її на руки й виніс на берег.
 ─  Чекай, - зупинила його. – Не так хочу…
 ─  А як?
 ─  Заплющ очі, - владно наказала.
      Підкорився. Неля намацала в траві свої шорти, дістала з кишені хустину й зав'язала йому очі. Міцним жилавим тілом пробіглися хвилі збудження. 
 ─  Ще не все… Одну хвилинку, - грайливо вкусила його за нижню губу.
     Доки покірно чекав, зібрала свій і його одяг і прожогом метнулась на шлях. Темрява поглинула її струнку постать…
     Минуло кілька хвилин. Дем'ян напружився.  Де вона так довго?
 ─  Нелю! – тихо погукав, а натомість – гнітюча тиша…
    Зірвав із очей хустину, роззирнувся. Раптовий здогад блискавкою розкраяв свідомість. Парубок смачно вилаявся. Швидко зібрав розставлені наїдки й загорнувся рядном, простеленим на землі… Добре, хоч ніч зараз. Інакше довелося б йому у кущах пересидіти, доки стемніє… Ну, Нелю! Тепер стережись! Цього вже ніхто дарувати не буде…
*** 
   Неля сиділа півдня, як на голках. Марно намагалася зосередитись на роботі. Вже й не знала, чи правильно вона вчинила… Серце переконувало у зворотному…
 ─  Здоров була! – рикнув з порогу лютим вовком. – То як – уволю вчора потішилась?
     Злякано підскочила. Закопилила губу, аби не помітив її надмірного хвилювання, і недбало кинула:
 ─  Авжеж! Було класно! Хіба ні?
       Він рішуче замкнув за собою двері…
***
    ...Задихані, до краю виснажені й неймовірно щасливі, завмерли в обіймах... У двері хтось наполегливо стукав…
 ─  Нехай собі… Нікого немає, - шепнув Дем'ян.
     Зазирнула йому в очі. Лагідно провела рукою по щоці. 
 ─  Кохаю тебе, - торкнувся губами її скроні. – Підеш за мене заміж?
 ─  Якщо покличеш…
 ─  Уже…
 ─  Що – вже?
 ─  Покликав. То ти згодна?
 ─  А куди я від тебе подінусь? – ніжно усміхнулась Неля…
*** 
      Дочка Нелі й Демка вже восьмий клас закінчує. Одного разу прийшла зі школи й питає у матері:
 ─  Це правда, що тато колись дівчат мав багато?
 ─  Не слухай всього, що люди говорять, - махнула рукою Неля.
 ─  Нехай так… Просто стало цікаво, як ти його зуміла приручити, що таким праведним став.
 ─  Любов'ю, Камілочко. А додай до неї ще трохи винахідливості – і все одразу стає на свої місця, - жінка лагідно усміхнулась, спостерігаючи за тим, як коханий Дем'ян зводить новий паркан уздовж дороги… Весело підморгнула донечці, накинула хустинку й легку вітрівку. Треба ж чоловікові допомогти. Одна половинка без іншої не впорається. Лише разом вони – сила!..