ПРИНІС У ПОДОЛІ

Павлові шкода стало дівчину, він зупинив вантажівку, махнув їй рукою, запрошуючи сісти в кабіну. Юнка легко заскочила на підніжку і зручно вмостилася на сидінні. Розговорилися. Вона розказала, що живе сама в невеличкій кімнатці заводського гуртожитку, відколи рік тому померла її бабуся. Тепер залишилася круглою сиротою. В гуртожитку дуже добре, дівчина має вірних подруг, які у всьому їй допомагають. Та й у лабораторії всі її люблять, жаліють.

Під’їхали до гуртожитку, дівчина легко зіскочила з підніжки, щиро всміхнулася Павлові й помахала на прощання рукою. Цей помах маленької, тоненької, майже дитячої руки чомусь врізався Павлові в серце, і він захотів іще хоч раз побачити дівчину.

Згодом зустрічі їхні стали регулярними, спочатку зустрічалися на подвір’ї під розлогою черешнею, а потім Оксана запросила Павла до себе в кімнату.

Вона покохала чоловіка з першого погляду, з першої їхньої зустрічі, але довго вагалася: боялася сама собі зізнатися в цьому першому в її житті справжньому почутті. Прагнула зустрічі з ним, але водночас боялася того, що може між ними статися: була ще незаймана.

Павла бентежила незбагненна сила його любові до дівчини, як бентежить поява з-під снігу перших пролісків, їхня невимовна сила, цілеспрямованість, непереборне бажання дотягнутися до весняного сонця. Як тягнуться до свого рідного гнізда з далекого вирію журавлі, долаючи тисячі кілометрів, щоб повернутися туди, де їх із нетерпінням виглядають люди, так і серце Павла долало всі перепони, тисячі кілометрів, долало сумніви і незгоди із самим собою, щоб побачити біляве дівчатко, яке вірно його чекало. Оксана завжди нагадувала Павлові ніжний пахкий черешневий цвіт, такий п’янкий, бентежний і запаморочливо красивий.

А згодом його дівчинка, його черешенька зробила Павла батьком.

Хоч куди б він їхав, завжди звертав на широку дорогу, що вела до маленької кімнатки в гуртожитку цукрового заводу, де його чекала Оксаночка разом із синочком.

Павло осипав їх подарунками, дбав, щоб вони ніколи ні в чому не відчували потреби. Тільки Наталі не зміг нічого сказати: боявся зранити серце тій, яку дуже шанував і далі любив, хоча й не так пристрасно.

Зранку Павло мчав до заводського селища, а якесь недобре передчуття млосно вилося біля його серця. Дорогою стрів знайомого, який поспішав додому. Той сів у кабіну і тихо спитав:

– Ти теж на похорон?

– На який?

Зрозумів, що Павло ще нічого не знає, тож мусив уже сказати все до кінця.

– За годину похорон Оксани, жінку збив п’яний водій, вона загинула на місці.

У Павла потемніло в очах, у роті пересохло так, що, здається, от-от потріскається піднебіння, а в грудях щось обірвалося. Він зупинив машину, сидів, спершись на кермо, білий як крейда.

За якусь хвилину хрипло видавив із себе:

– Що з малим?

– З ним усе добре, поки що доглядають його Оксанчині подруги.

Павло поволі рушив уперед, і під розлогою черешнею, що не раз була свідком їхніх зустрічей, чоловік побачив величезний натовп людей, труну, Оксану, священник щось промовляв, а люди плакали. Павло не пам’ятав, як підійшов до труни, як упав на коліна, як цілував холодні руки коханої, гладив її обличчя, якого не спотворила навіть гримаса смерті. Потім підійшов до черешні, виламав гілочку її цвіту і поклав Оксані в труну. За весь час не зронив ні сльозинки. Сльози запек­лися йому в серці невимовним болем.

Опам’ятався аж в Оксаниній кімнаті, коли подруги привели синочка.

Роздав їм на пам’ять Оксанине добро, собі не взяв нічого. Зібрав документи, речі малого, взяв сина на руки і пішов додому.

Не знав, як зустріне його дружина, що скажуть люди, знав лише, що синочок, який мирно посапував у кабіні, – ось його найважливіший і найбільший скарб у житті.

Вечоріло. Наталя зустріла чоловіка на подвір’ї. Павло вийшов з дитиною на руках, сів під хатою, кількома словами описав ситуацію, а потім гірко заплакав. Його впалими неголеними щоками вперше текли пекучі сльози. Це були сльози прощання з тією, яка так раптово залишила цей світ, подарувавши йому їхню кровиночку, що міцно тулилася до його грудей.

А поруч ридала дружина. Гіркі сльози прощення омивали їй руки, простягнені до нього.

Так вони сиділи, здавалося, цілу віч­ність, допоки малий тихесенько не нагадав про себе.

Мовчки зайшли до хати, поклали дитину спати і самі, як завше, лягли на своє широке сімейне ліжко.

Наталя стала для малого рідною матір’ю, всім серцем любила, пестила його, а згодом народила карооку дівчинку, як дві краплі води схожу на батька і старшого братика.

А Павло дуже змінився. Не брав більше до рук акордеона, не лилася вечорами його пісня, кожної вільної хвилини тулив до серця біленьку голівку сина і тихо шепотів:

– Моє черешневе зернятко.