ПРИНЦЕСА І БЕЗХАТЧЕНКО

Вони замовили вечерю. Дві години пролетіли, як одна мить. Молоді люди вже давно були на «ти» і знали одне про одного майже все. Так їм здавалося. Коли вони вийшли з кафе, падав лапатий сніг, ліхтарі світили привітно й ніби усміхаючись.

– Я підвезу тебе, – сказала Аліна. Якби не сутінки, дівчина помітила б густий рум’янець, який вкрив щоки Дмитра.

– Ні, не потрібно, я мешкаю не так да­леко.

Вона не наполягала. Обмінявшись номерами телефонів, домовилися зідзвонитися і знову повечеряти разом.

Того вечора Дмитро довго не міг заснути. Йому сподобалася Аліна. Ба більше, він відчував, що готовий закохатися в неї. «І що далі? – запитував сам себе. – Що ти можеш їй запропонувати? Оцю однокімнатну квартирку, яку винаймаєш у друга за символічну платню? Чи своє велике кохання? Але коханням ситий не будеш... Ти – безхатько, а вона – принцеса, донька багатих батьків, красуня й розумниця. Куди тобі до неї? Її машина коштує стільки, скільки тобі не заробити за все життя!.. Але ж гроші – не головне! Так, але без них не проживеш». Із цими невеселими думками Дмитро заснув.

Аліна теж довго вовтузилася у своєму розкішному ліжку. Їй також Дмитро сподобався. А якщо зважати на той факт, що не так давно вона порвала стосунки з багатим телепнем, який вдавав із себе закоханого мачо, а виявився справжнісіньким негідником, то все йшло до того, аби вакантне місце посів хтось більш гідний. Дмитро їй підходив. Раптом Аліна зловила себе на думці, що, розповідаючи про себе, він майже нічого суттєвого їй не сказав. Дізналася тільки, що він живе окремо від батьків, винаймає квартиру й працює програмістом у якійсь фірмі. А що їй іще потрібно знати? Зрештою, часу, щоб ближче познайомитись, попереду ще багато. Аліна заснула, вирішивши якомога краще пізнати Дмитра.

Вони почали зустрічатися. Їм було добре разом, у них виявилися спільні інтереси. Обоє любили джаз і симфонічну музику, театр і мистецтво загалом. У концертних залах і в театрах бували частіше, ніж у кафе та ресторанах, а коли заходили туди перекусити, то кожен платив сам за себе. Аліна кілька разів запрошувала Дмитра до себе додому, але він відмовлявся, мотивуючи свою відмову тим, що ще не готовий до більш серйозних стосунків. Аліна вирішила запастися терпінням і чекати. До себе він її не запрошував.

Якось, коли вони вечеряли в улюбленому кафе, до Дмитра й Аліни підійшла вродлива чорнява дівчина, на її вустах сяяла голлівудська усмішка.

– Алінко, привіт! – вигукнула незнайомка і, не чекаючи запрошення, сіла на вільний стілець. – Сто років не бачилися! Як ти поживаєш? Маєш чудовий вигляд! А це твій хлопець? – запитання сипалися з такою швидкістю, що відповідати на них не було змоги. Нарешті незнайомка замовкла.

– Привіт, Віруню, – сказала Аліна. Було видно, що зустріч її не надто тішить. – У мене все гаразд. А це мій хлопець. Його звати Дмитро.

Вони ще трохи поговорили ні про що, і Віруня пішла геть. Ця зустріч справила на Дмитра гнітливе враження.

Увечері Аліні зателефонувала Віра.

– Слухай, Алінко, я згадала, де бачила твого Дмитра. Десь рік чи півтора тому він працював у нашому магазині вантажником. Це точно був він!

– То й що? – байдуже запитала Аліна, але серце почало битися швидше.

– Як то – що? Ти зустрічаєшся з вантажником?! – обуренню Віри не було меж.

– Це стосується тільки мене, – відповіла Аліна і вимкнула телефон. А сама вирішила нарешті довідатися, про що мовчить Дмитро.

Наступного дня, гуляючи парком, Аліна запитала:

– Послухай, Дмитре, я довго не ставила тобі зайвих запитань, але зараз хочу, щоб ти розповів мені те, чого я не знаю, а саме – про своє минуле.

Дмитро зупинився.

– Це якось пов’язано з учорашньою зустріччю з тією дівулею?

– Частково. Але мені й самій цікаво – хто ти і звідки?

– Гаразд. Присядьмо. – Вони сіли на лавку. – Те, що я розповім, не сподобається тобі, і, гадаю, ти не захочеш продовжувати наші стосунки.

– Цього ти не можеш знати. Вирішувати мені.

– Добре, тоді слухай.

Я мав нещастя народитися в сім’ї, де матеріальні блага завжди посідали головне місце, а життя батьків перетворилося на гонитву за грошима. Я народився випадково – коли мама дізналася, що вагітна, аборт робити було вже пізно. Після народження мене мало не з першого дня виховували бабуся з дідусем – мамині батьки. Зі своїми батьками я бачився раз чи два на місяць – вони заходили до нас у гості. Після того, як я закінчив третій клас, у тата й мами раптом прокинулися батьківські почуття, і вони забрали мене до себе. Після невибаг­ливої бабусиної двокімнатної «хрущовки» батьківські чотирикімнатні хороми, оснащені домашнім кінотеатром, музичним центром та іншими дивами техніки, видалися мені палацом. Я почувався жебраком у королівських палатах. Але згодом звик. Коли я закінчував школу, постало питання про мою майбутню долю і вибір навчального закладу. Батько наполягав на технічній освіті, мама схилялася до гуманітарної. Моєї думки, звісно, ніхто не питав. А я хотів стати програмістом. На сімейній раді, коли обговорювали це питання і висували аргументи за й проти того чи іншого вишу, я сказав:

– Я вступатиму до політеху. Хочу бути програмістом.

Напевно, якби фараони повиходили зі своїх гробниць, це моїх батьків здивувало б менше, ніж той факт, що я маю власну думку. Уперше в житті я посмів її висловити і діяти всупереч батьківській волі.

– Ну, якщо ти такий самостійний, тоді, гадаю, будеш у змозі прогодувати себе, – сказав тато. Мама ахнула і прикрила рот рукою.

– Гаразд, тату. Я піду. Обіцяю, що не попрошу у вас жодної копійки.

І я пішов. У нікуди. Зателефонував другові-однокласнику і попросився переночувати. Розповів йому свою історію.

– Слухай, Дмитре, – сказав Сашко. – Мій двоюрідний брат за кілька тижнів виїжджає за кордон на роботу. Квартиру він продавати не хоче і просив усіх родичів, аби підшукали людину, яка житиме у квартирі за час його відсутності й лише сплачуватиме комунальні послуги. Отже, я вас познайомлю!

Так я опинився в однокімнатній квартирі. Я працював на кількох роботах, щоб оплачувати комунальні послуги і навчання. Про розваги чи відпочинок навіть не мріяв. Я розвантажував вагони, працював кур’єром, кочегаром... Ким я тільки не працював! І вчився. Як не дивно, був відмінником і на другому курсі мене перевели на державну форму навчання – тобто я отримував ще й стипендію. Стало трохи легше. Але батрацьке життя мене так «засмоктало», що я далі працював. Удень вчився, ввечері та пів ночі працював. Спав по дві-три години на добу, харчувався абияк. Але я не жаліюся, просто розповідаю, як усе було. Батьки жодного разу не поцікавилися, як я живу, чи даю собі раду... Втім, вони, напевно, не сумнівалися, що я виживу. І я вижив. Закінчив із відзнакою інститут і майже відразу отримав запрошення на посаду програміста у приватній фірмі, де я зараз і працюю. Зарплатня дає змогу мені сплачувати комунальні послуги, нормально харчуватися і час до часу оновлювати свій гардероб. Але, сама розумієш, нічого більш пристойного, крім власної персони без постійного місця проживання, я запропонувати тобі не можу. Тому вибач. Напевно, наша історія не матиме хепіенду, – і він сумно посміхнувся.

Ця розповідь потрясла Аліну. То от воно що! Він соромився запрошувати її у не своє однокімнатне помешкання! Він соромився свого, як він каже, «батрацького» минулого! Який же він милий! І який дурненький! Дівчина взяла Дмитра за руки, зазирнула йому в очі і сказала:

– Якщо ти сподіваєшся позбутися мене, розповівши свою історію, то дуже помиляєшся. Я звикла міцно тримати те, що належить мені. А ти – мій! Я кохаю тебе! І тепер, знаючи, що мій хлопець – не матусин синочок, а справжній чоловік, я кохаю тебе ще більше, якщо це можливо. Як ти міг думати, що відлякаєш мене тим, що чесно зароб­ляв на прожиття і навчання? Ти погано мене знаєш. Хоча мені не довелося пережити того, що тобі, але я теж дещо бачила в житті й навчилася розбиратися в людях і відрізняти справжнє від фальшивого.

Вражений Дмитро не знав, що сказати. Нарешті він оговтався і промовив:

– Дякую, кохана! Я не знаю, як жив би далі, якби ти відштовхнула мене. Я теж кохаю тебе! Тому не бачу перешкод для того, щоб стати чоловіком і дружиною, якщо ти не проти...

– Ну нарешті! – вигукнула Аліна й обійняла свого коханого. – Я вже й не сподівалася дочекатися від тебе цих слів...