ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
540Історія з життя
Селище Іванків на півночі Київської області було окуповано в перші ж дні великої війни. Багато мешканців, особливо ті, хто мав власні автомашини, встигли виїхати. Інші ж із великими труднощами тікали з небезпечної зони бойових дій уже пізніше. Але немало людей так і не змогли нікуди виїхати, тож залишились, сподіваючись, що окупанти не завдадуть їм великої шкоди.
30-річний приватний підприємець Ярослав опинився поміж тих, хто залишився і бачив на власні очі вхід ворожих військ в Іванків. У селищі зостався відносно невеликий гарнізон окупантів, а основна маса військ – жива сила і техніка, – проходила різними дорогами і через Іванків, і в обхід у напрямку Києва.
Мама Ярослава, 53-річна Світлана, висока і худорлява жінка з короткою зачіскою, посрібленою ранньою сивиною, працювала в Києві касиром в одному великому торговому центрі позмінно. Щоб зекономити на проїзді маршруткою з Іванкова до столиці й назад, вона брала дві зміни поспіль, ночуючи у знайомої пари пенсіонерів поблизу місця роботи. І саме в ніч на 24 лютого, коли почалося масштабне вторгнення ворога на українську землю, Світлана перебувала в Києві. І, звичайно, сильно стривожилась, дізнавшись рано-вранці про початок великої війни. Відразу ж зателефонувала синові:
– Славку, кидай там усе і мерщій тікай до Києва! Візьми з собою тільки найпотрібніше – гроші, документи, телефон, і попросись до когось, у кого є автомашина, а може, ще маршрутки їздять. Словом, приїжджай до мене, разом нам буде спокійніше і безпечніше.
Але Ярослав категорично відмовився покидати Іванків і рідну садибу.
– Ні, мамо, я нікуди не поїду, – сказав він твердо. – Не задля того я декілька років створював і розвивав свою ферму, щоб отак покинути її напризволяще. Я залишусь тут. Маю надію, що і мене, і садибу, і всю нашу живність ніхто не чіпатиме. А ще, що скоро нас звільнять наші військові. Усе буде добре, мамо, не хвилюйся за мене.
Світлана ще намагалась переконати сина, що потрібно евакуюватися з небезпечного району, але син був непохитний: він зостанеться вдома і далі працюватиме на своїй фермі.
Ярослав мав вроджену хворобу серця, через що з дитинства йому оформили інвалідність. Для тих, хто не знав про це, він видавався нормальним хлопчиком, який успішно навчався у школі, товаришував з односельцями, мав чимало різних уподобань. Однак лікарі попередили маму, що її синові не можна активно рухатися, швидко ходити, не те що бігати разом із хлопцями-непосидами. Тому і в дитинстві, і в юнацтві Ярослав був змушений вести спокійний, малорухливий спосіб життя, сидячи вдома за книжками, а пізніше – і за комп’ютером та мобільним телефоном.
Це стало його першою життєвою пристрастю – комп’ютер, різноманітні ігрові та прикладні програми, телефон, інтернет. Самостійно вивчаючи, як працюють ґаджети, Ярослав досягнув неабияких успіхів у цьому, і до нього часто приходили односельці, щоб допоміг налаштувати чи навіть відремонтувати ноутбуки, смартфони, планшети.
Свого батька Ярослав не пам’ятав: той трагічно загинув, коли хлопчикові було лише два роки, і після того мама вже не виходила заміж, присвячуючи себе дитині. Вона, звичайно, намагалася лікувати хлопчика і дещо їй та лікарям вдалося: до свого 20-річчя Ярослав мав вигляд цілком здорового молодого чоловіка – середнього зросту, фізично розвинутого, із симпатичним круглим обличчям і копицею неслухняного кучерявого волосся.
І от саме після цього ювілею Ярослав вирішив не сидіти у мами на шиї, не перебиватися випадковими й нерегулярними заробітками, а започаткувати власну справу – створити невелику приватну птахоферму.
Це було його другою пристрастю, яка з’явилася ще в дитинстві, коли мама, щоб забезпечити себе і сина здоровою їжею, завела курей і качок. Ярославові ще хлопчиком дуже подобалося пасти качок на зеленому лузі біля річки, поганяючи птахів хворостиною. Та й з курми полюбляв возитися, «виховувати їх», як по-доброму глузувала із сина Світлана, бо той, даючи майже кожній курці ім’я, часто прикрикував на них, відганяв від порога, щоб вони не лізли в хату тощо.
Славко зареєструвався як ФОП – фізична особа – підприємець, оформив у банку кредит, накупив молоденьких курчат, качок, гусей, індиків. Згодом завів поросят і кілька овець. Пасовиська біля місцевої річки Тетерів вистачало всій живності, ферма дуже скоро почала давати дохід, який збільшувався практично щомісяця. А за три роки про домашню ферму Ярослава знав чи не весь тоді ще Іванківський район. Світлана дуже пишалася сином і тішилась його гарним заробіткам, а всі їхні сусіди, та й інші односельці, які раніше співчували Світлані та її синові-інвалідові й навіть інколи допомагали – чи грошима, чи продуктами, тепер не втомлювалися повторювати, коли зустрічали жінку:
– Який молодчина в тебе Ярослав! І хто б міг подумати, що з цього слабенького і хворого хлопчика виросте такий успішний бізнесмен! Господар, годувальник!
За десять років на фермі в Ярослава працювали вже помічники – пара пенсіонерів, чоловік та жінка, і якось син сказав Світлані:
– Мамо, ти можеш знайти собі працю до душі, можеш уже не допомагати мені в господарстві. Я й сам даю раду, до того ж помічники є. Я ж бачу і знаю, як тобі хочеться до міста, до людей, а не залежати від мене і нашого птахівництва. Може, й особисте життя влаштуєш, ти ж іще не стара, ще можеш зійтися з якимось добрим чоловіком.
Світлана тоді розсміялася:
– Ну от, скажеш таке! Яка я наречена у мої п’ятдесят два роки? Кому така приглянуся?
Але все ж наважилася і поїхала шукати роботу в Києві. Й досить швидко знайшла – касиром у великому мережевому супермаркеті з пристойною зарплатнею. А там, у магазині, познайомилася з Михайлом Антоновичем, 60-річним охоронцем, військовим пенсіонером, колишнім учасником АТО. Той, до речі, був не проти переїхати жити до Світлани і Ярослава в Іванків. Здавалося, життя налагоджується, аж тут – війна!..
Михайло Антонович одразу ж повернувся до війська: його призначили інструктором у навчальний центр, передавати свої знання молодим солдатам. І за нього Світлана майже не хвилювалася. Навпаки, пишалася, що її новий знайомий, попри вже пенсійний вік, додає і свою частку військового досвіду в захист України від агресії північного сусіда.
А от за долю й навіть за життя сина Ярослава Світлані довелося хвилюватися, сильно і довго. Через зупинення транспортного сполучення з Іванковим вона залишалася жити у пари пенсіонерів, які прихистили її і заспокоювали, як могли. У перші дні після вторгнення ворога на Іванківщину Ярослав часто телефонував матері й доповідав про ситуацію в селищі, в районі, в їхній садибі. Розповідав, що вже колони військової техніки агресора проходили через Іванків.
– Ці собаки всі пруть на Київ, – казав Ярослав. – Ти там дивись, мамо, може, якщо буде нагода пристати до когось, щоб евакуюватися, то не зволікай із цим.
Світлана, звичайно, нікуди не планувала виїжджати з Києва, працювала в магазині, постійно слухала новини і часто сама телефонувала синові. А через тиждень після початку великої війни він іще дужче засмутив Світлану поганою новиною:
– Уявляєш, мамо, ця російська сволота вдерлася в нашу садибу і покрала половину курей та качок! Порізали свинок, а мені пригрозили полоном і, як вони кажуть, рабською працею на «вєлікую расію». Але ти не хвилюйся, я тримаюся. Сусіди допомагають, разом якось викрутимось. З надією чекаємо, що наші славні вояки визволять Іванків.
Але за кілька днів ситуація на півночі Київщини ще більше погіршилася: пропав мобільний зв’язок. Світлана місця собі не знаходила, переживаючи за сина: як він там, що з ним, хвилювалася, аби не дражнив агресорів, щоб вони не заподіяли йому шкоди. Намагалася вийти на зв’язок із сином через військову адміністрацію, деяких знайомих, які раніше евакуювалися з Іванкова до Києва, все марно: той район був окупованим, відповідно сполучення з Іванковим не було.
Ще за тиждень Світлані вдалося від знайомих земляків отримати просто убивчу звістку: буцімто її сина Ярослава російські військові заарештували і полонили як учасника АТО.
– Та який же він солдат, га? – з криком і сльозами бідкалася Світлана й на роботі в магазині, й у квартирі, де жила з пенсіонерами, і зустрічаючись зі знайомими іванківцями, які й принесли їй цю страшну новину. – Він же інвалід з дитинства, його ніколи в армію не візьмуть!
Усі наступні дні та тижні весни Світлана зі всіх доступних їй джерел інформації ловила по крихтах новини, що стосувалися життя іванківців в окупації, і всі думки жінки полонило лише одне – де син Ярослав, що з ним, чи живий?
Першого квітня Світлана отримала від знайомих земляків, які встигли евакуюватися ще на початку війни, радісне повідомлення: Іванків звільнили від ворога! Але, зважаючи на дату, жінка спочатку не повірила й навіть подумала, що це чийсь злий першоквітневий жарт. Але до вечора того ж дня це підтвердили й інші джерела, і стало зрозуміло, що це правда, що українська армія вибиває окупантів з Київської області й повертає повний контроль над північними районами аж до державного кордону.
А за день, 3 квітня, на телефон Світлани надійшов виклик із невідомого номера. Із хвилюванням жінка відповіла і почула якийсь начебто знайомий хриплий голос:
– Мамо, це я, Ярослав. Я живий, не хвилюйся, мамо. Іванків звільнили! Це мені наші військові дали телефон, щоб я зателефонував тобі, бо мій смартфон забрали росіяни, які тримали мене в полоні два тижні в якомусь погребі. Буцімто я воював проти них в АТО. Чули дзвін, та не знали, де він! Якась падлюка з наших донесла на мене, переплутавши з Михайлом Антоновичем. Ото я там і застудився, чуєш, як хриплю?
Серце Світлани шалено калатало у грудях від радісного хвилювання, вона, звичайно, швидко впізнала голос рідного сина і навіть боялася дихати, щоб не пропустити жодного його слова. Ярослав коротко розповів, що майже всю живність окупанти знищили, лише декілька курей і гусок урятували сусіди, а один їхній кабанчик несподівано звідкись сам прибіг додому, мабуть, утік від окупантів. І Ярослав хоче поступово відновити свою ферму, то кличе маму додому, в Іванків.
– Мамо, як відновлять автобусні маршрути з Іванковим, приїжджай! Тут вистачає праці, бо треба все відбудовувати, відновлювати, тут багато чого зруйновано і пограбовано. І взагалі, цей наш північний сусід – ненормальний народ, хвора держава! Бо тільки психічнохворі можуть спричиняти горе іншим людям, які їм ніякої шкоди не зробили, і ще з цього радіти, сміятися, глузувати. Таких можна вилікувати лише одним способом – кулею! І пізніше я хочу записатися у військо, допомагатиму бити тих гадів!
Світлана, яка вже почала заспокоюватися і щасливо сама собі усміхалася зі сльозами в очах, раптом після останніх слів сина знову сполошилася, стривожилася.
– Синку, яке військо? – здивовано перепитала вона. – З твоїм здоров’ям? Сиди вдома і нікуди не рипайся! Я скоро приїду!
За першої нагоди Світлана приїхала в рідне селище. Серце краялося від побаченого: багато зруйнованих будинків, згорілі дерева і паркани, всюди виднілися сліди від перебування варварів-окупантів, автошляхи в багатьох місцях понівечені важкою бронетехнікою, деякі згорілі ворожі бронемашини й остови автомобілів стояли на узбіччях доріг.
Але ще більше засмутив Світлану вигляд сина – змарнілий, схудлий, згорблений, хоча поза тим було добре помітно радісний і якийсь сміливо-рішучий блиск у його очах. І це попри те, що окупанти покрали не лише домашню живність в їхній садибі, а й забрали з будинку майже всю побутову техніку та ґаджети.
– То не страшно, мамо! – весело заспокоював Ярослав. – Наживемо знову добра і купимо все, що треба. Головне – ми вільні! І наші кіт Рудий, і собака Тобік теж із нами, не здалися ворогу, ха-ха!
За жвавими і тривалими розмовами з мамою Ярослав розповів про свій полон разом з іншими чоловіками: їх били, знущалися з них, їсти давали обмаль, тримали в темному та вогкому підвалі. Його, Ярослава, перевіряли на причетність до українського війська й участі в АТО, але, розібравшись у документах і усвідомивши, що він – інвалід з дитинства, який не служив у війську і не може бути туди призваний, відпустили. Але суворо попередили, щоб сидів тихіше від води і нижче від трави.
Похвалився Ярослав мамі й тим, що його домашня ферма знову розвивається, що вже є декілька курей, гусей, чимось допомагають сусіди і знайомі, а ще армійці звідкілясь привезли різну живність і пропонували жителям Іванківщини, тож він узяв порося і свинку. А незабаром він планує залишити все це домашнє господарство на маму.
– Тобі тут роботи вистачить! – сказав Ярослав, з усмішкою погляда-ючи на щасливу маму. – А я наймусь у військо. Треба ту російську загарбницьку гидоту гнати геть із нашої землі!
Світлана злякано подивилася на сина, запитала, начебто не вірячи, що Ярослав знову заговорив на цю тривожну для неї тему:
– Ти не жартуєш із тим військом? Який з тебе. Інваліда, вояка? Вибач, що нагадую про це.
– Ні, мамо, я не жартую, – серйозно відповів Ярослав. – Я вже консультувався з військовими і можу служити там, де потрібні фахівці, які знаються на комп’ютерних приладах, на різній електронній апаратурі, на всіляких пультах керування тощо. Можу стати оператором розвідувальних і бойових дронів. Тобто буду корисний там, де не треба бігати, стріляти з автомата, а сидітиму спокійно десь у безпечній зоні й дистанційно битиму окупантів. Треба, мамо, розумієш? Я після того полону зрозумів, що маю допомагати нашій армії всім, чим зможу.
Світлана ще трохи намагалася заперечувати, посилалася на лікарів та їхні приписи щодо небезпеки фізичних навантажень для Ярослава, але син був невблаганний.
– Не хвилюйся за мене, мамо, – сказав він. – Усе буде добре. І я виконуватиму потрібну справу, і ти доглядатимеш за курочками та гусочками, й наша ферма потроху відновиться. Та й грошики я тобі висилатиму.
Зрештою мама змирилася. Звісно, за кілька днів, коли прощалися, довго плакала, не могла заспокоїтись. Надавала синові багато речей і продуктів, що той аж застогнав, викладаючи назад дещо із рюкзака.
– Ну що ти мені стільки натрамбувала? – сміючись, говорив Ярослав. – Хочеш, щоби з мене хлопці сміялися? – І додав, хитро підморгуючи: – І не забувай, що мені не можна тяжкого носити.
Молодий чоловік, вдягнувши на плечі рюкзак, зворушливо попрощався з курочками, обійняв за довгу шию гуску, притиснув до себе песика і погладив кота.
– Я не прощаюся, а кажу до побачення! Чекайте на мене і слухайтеся у всьому мою маму! – сказав Тобіку Ярослав, і собака, наче все чудово розуміючи, завихляв хвостиком, безперестанно тицяючись мордочкою то в обличчя господаря, то в ноги, а тоді ще й супроводжував Ярослава до хвіртки і далі вулицею.
Упродовж наступних днів Світлана часто спілкувалася телефоном із сином, коли це було можливо, жадібно слухала його розповіді про те, як він успішно навчається керувати різними приладами і пультами військового призначення. А потім Славко надіслав на телефон своє фото – у військовій уніформі і з «джавеліном» на плечі. І підписав: «Я вже вмію запускати й цю штукенцію. Але не хвилюйся: буду оператором безпілотників».
Коли з Ярославом не було зв’язку тривалий час, Світлана знову починала тривожитися, часто залишала синові повідомлення з проханням обов’язково зателефонувати їй, коли буде змога.
І от одного спекотного дня, коли жінка поралася в садибі, задзеленчав телефон. Це був Ярослав. Він заспокоїв матір, що з ним усе гаразд, він у безпечній зоні, завдання командирів виконує успішно. Розпитував про садибу, про домашню живність, а завершував розмову жартівним проханням:
– Обов’язково переказуй привіт від мене Тобіку і Рудому.
Світлана усміхнулася, увімкнула на телефоні гучномовець і відповіла:
– А от зараз ти сам і скажеш їм усе, бо вони вже крутяться тут біля мене, мабуть, відчули, що це я з тобою балакаю.
І тільки-но Ярослав знову заговорив, Тобік завихляв хвостом, наче пропелером, і почав тицятися носом у телефон, радісно скавчучи.
– Що це за скиглення якесь? – запитав Ярослав. – Це ти плачеш, мамо?
– Ні, сину, це Тобік почув твій голос і стрибає на телефон від радощів. Та й Рудий прислухається до тебе, впізнав!
Кіт, наче розуміючи людську мову, підійшов до песика, який радісно скавчав і штовхався в руку Світлани, що тримала телефон, і голосно нявкнув. Ярослав почув це.
– О, і Рудий обізвався! – задоволено вигукнув він. – Мамо, що вони там мені кажуть?
Світлана витерла пальцем сльозинки, які виступили в її очах, і відповіла:
– Це вони і я – ми всі разом, кажемо тобі: повертайся живим і з перемогою!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
1141
