ПОВЕРНИ МОЇ ГРОШІ!

Наталка спершу заперечувала, а потім таки попросила Володимира (у тебе рука легка) пошукати нареченого її доньці. Чи то так доля захотіла, чи й справді у Володимира була легка рука, та незабаром у Наталки з’явився кандидат у зяті.

А от Володимир та Наталя поки лише обережно складали плани на майбутнє. Обоє вже зрілі люди, нелегко наважитись на кардинальні зміни в житті, хоча телефонували одне одному часто. Володимир прикипів душею до жінки. Здавалось, що й у його віконце загляне нарешті тепле сонечко і доживатиме він віку в парі. Наталка мала незабаром приїхати ще раз, і чоловік із нетерпінням чекав на цей візит. Але жінка все відкладала дату приїзду, вигадуючи різні причини. Зрештою, сказала, що важко занедужала, почуває­ться кепсько, а на лікування бракує коштів.

– Наталко, чого ж ти мовчала? – обурено запитав Володимир. – Хоч і кажуть, що здоров’я за гроші не купиш, але в наш час без них і не одужаєш. Я людина, звісно, небагата, живу на пенсію, проте все життя потроху відкладав, та й час від часу мушу лягати в лікарню серце латати. Надворі середина літа, тож я тобі перешлю ті кільканадцять тисяч, які назбирав, а ти мені десь у грудні-січні повернеш, може, дасть Бог, раніше не знадобляться. А якщо знадобляться, то вже тоді думатимемо, що робити. А наразі лікуйся і нічим не переймайся.

Того ж дня Володимир переказав гроші. Наталка зателефонувала наступного дня, дякувала йому, мало не плачучи, казала, що ніхто ані з рідних, ані зі знайомих не запропонував допомоги і, якби не Володимир, не знає, як би дала собі раду.

Минуло літо, за ним осінь, дзвінки із Закарпаття лунали дедалі рідше. Володимир списував усе на те, що Наталка ще нездужає. Про гроші більше не говорили, чоловікові було якось незручно починати розмову на цю тему, жінка теж мовчала. А потім сталось непередбачуване. Володимирові погіршало, і він із серцевим нападом потрапив до лікарні. Тепер уже, хоча й було йому неприємно, був змушений Володимир зателефонувати до Наталі та нагадати їй про борг, просив переказати гроші на банківську картку хоча б частинами. Бо медицина в нас безкош­товна лише за словами урядовців.

Наталка пообіцяла переказати кош­ти за декілька днів, потім сказала, що надішле за тиждень, а тоді припинила відповідати на дзвінки. Зрештою, зателефонував її зять і сказав, що гроші переказав, і не частинами, а всю суму. Втішений чоловік побіг до банкомата, але жодних надходжень не було. Зателефонував Наталі, слухавку знову взяв зять, сказав, що нічого не знає, що гроші переказано і нехай Володимир усе з’ясовує з банком, а не робить із них аферистів. Розмова була вкрай неприємною, неприємною настільки, що Володимирові навіть погіршало.

Наступного дня чоловік зателефонував до банку, та там підтвердили, що жодного переказу на його рахунок не було. Володимир звернувся в поліцію, але там тільки розвели руками, адже жодних письмових підтверджень того, що він позичав гроші, у чоловіка не було.

Володимир не міг зрозуміти, як Наталка могла так учинити. Адже він довіряв цій жінці, хотів їй допомогти, а вона ще й намагалась повернути справу так, начебто це він вимагає в неї гроші. Грошей, звісно, шкода, бо для Володимира це величезна сума, та найгірше боліло те, що аферисткою виявилась жінка, з якою думав поєднати своє життя.

Та світ таки тісний, і ще за декілька місяців чоловік через спільних знайомих дізнався правду. Наталка – жінка і справді непогана і на здоров’я, слава Богові, ніколи не скаржилась, от тільки дивувались усі, де в неї знайшлось стільки грошей, щоб організувати доньці таке собі нічогеньке весілля. А ще за якийсь час Володимирові розповіли, що Наталчин зять добряче випиває і лупить дружину та тещу як сидорових кіз. Бумеранг повернувся, та Володимирові від цього не полегшало.